Та, можливо, скакати з ним у гречку вона почала дуже рано. А крім того, є такі жінки, яких щодесять років ми бачимо в новому втіленні, вони заводять нові шури-му-ри, і коли ми думаємо, що вже трава росте на могилі котроїсь із них, вона тим часом доводить до розпачу покинуту через неї юну молодичку.)
Це почуття, однак же, так розрослося, що стариган, кохаючи востаннє, наслідував у цьому коханні стиль своїх попередніх пригод і взяв коханку в такі лабети, що подібно до того, як у моїй любові до Альбертини повторилося, з найвільнішими варіаціями, Сваннове кохання до Одетти, любов дука Ґермантського нагадувала мою любов до Альбертини. їй доводилося з ним снідати і з ним обідати, він сидів у неї невилазно; вона хвалилася цією пасією перед своїми друзями, які без неї зроду не нав'язали б стосунків із дуком Германським, — і вони сходилися в пані де Форшвіль, аби познайомитися з ним, десь так, як одвідують кокотку, аби познайомитися з її коханцем, монархом. Певна річ, пані де Форшвіль уже давно стала світською жінкою. Але на схилку свого віку, знов пішовши в утриманки до такого пиндючного старця, для неї, все-таки, особи значної, сама вона змаліла, добираючи лише ті пеньюари, які подобалися йому, намагаючись годити його піднебінню, — і при цьому лестила своїм друзям, кажучи їм, що вона розповідала йому про них, як казала моєму дідові у перших, що розповідала про нього великому князеві, який слав їй цигарки; словом, нові обставини спонукали її (попри свою світськість) знову стати тою, ким вона явилася мені в дитинстві, дамою в рожевому. Звичайно, відтоді як помер мій дід Адольф, спливло чимало води. Але хіба те, що хтось інший заступає давніх осіб круг нас, перешкоджає нам починати наново все те саме життя? До цих нових умов вона довідне пристосувалася, із хти-вости, але так само й через те, що, оточена увагою в салонах, поки мала дочку на порі, й кинута напризволяще, коли Жільберта пошлюбила маркіза де Сен-Лу, зрозуміла, що дук Ґермантський, готовий задля неї на все, приведе до неї багато дукинь, які, певно, будуть раді підвезти воза своїй приятельці Оріані; а може, її зрештою під'юджувала досада ду-кині, й, вірна своєму жіночому чуттю суперництва, вона була щаслива, що взяла над нею гору.
Через це захоплення пані де Форшвіль, цю, власне кажучи, імітацію його попередніх зв'язків, дук Ґермантський удруге проґавив президентство у Жокей-клубі та фотель члена-кореспондента Академії красних мистецтв, — подібно до того, як парування пана де Шарлюса і Жюп'єна колись коштувало баронові президентства у "Спілці" та в "Товаристві друзів давнього Парижа". Отак-то двоє братів, таких різних у своїх уподобаннях, позбулися свого суспільного становища задля одних і тих самих лінощів та безвілля, — вони давалися взнаки, хоча й не викликаючи прикрого враження, ще в їхньому дідові, дукові Ґермантському, членові Французької академії, а в разі двох його внуків накликали на них остракізм із боку світу, бо в одного сприяли розвитку природного нахилу, а в другого — протиприродного.
Сен-Лу аж до своєї загибелі не забував водити до пані де Форшвіль дружину. Хіба вони вдвох не були спадкоємцями заразом дука Ґермантського і Одетти, яка, зрештою, стане чи не головною дуковою спадкоємицею? А втім, навіть дуже перебірливі сестринці Курвуазьє, а також пані де Марсант і принцеса де Транья відвідували її, живлячи надію на спадок і не дуже переймаючись, що можуть завдати прикрощів ду-кині Ґермантській, яку Одетта, уражена її погордою, паплюжила.
Старий дук Ґермантський уже не виходив у світ, проводячи цілі дні та вечори у своєї амантки. Проте на сьогоднішнє свято він таки заскочив на хвильку, бо тут була й вона, хоча нахопитися на дружину йому б не хотілося. Яйого не помітив і навряд чи впізнав би, якби мені його не показали. Від нього залишилася сама руїна, але руїна пишна, певніше, не руїна, а гарний романтичний уламок, така собі скеля в бурю. Батожене звідусіль хвилями страждання та пересердя на це страждання, на бурхливий прибій близької смерти, дуко-ве обличчя, поточене, як брила, зберегло свою подобу й орлій, завше дивовижний для мене профіль, воно було надщерблене, як гарна антична голова, якою ми радо, хай вона і понівечена, оздобили б свій робочий кабінет. Щоправда, лице його належало, сказати б, "сивій давнині", не лише тому, що його колись далеко лискучіша поверхня зашкарубла й уподібнилася до мережива, а й тому, що замість лукавого і веселого виразу з'явився вираз мимовільний і несвідомий, накладений хворобою, борюканням зі смертю, опором і трудами життя. Жили, стративши гнучкість, надавали колись погідному видові скульптурної цупкости. І хоча дук не здогадувався про це, крізь його карк, щоки й чоло прозирала істота, якій доводилося відчайдушно чіплятися за кожну хвилину, потрапивши в осереддя трагічного смерчу; тимчасом як сиві космики чудової його чуприни, нині вже поріділої, шпували піною по притопленому рогові обличчя. І ніби узрівши дивні й химерні відсвіти на скелях, ще хвилю тому забарвлених інакше, цю єдину призвістку близької бурі, готової поглинути все, я зрозумів, що ця олив'яна сірість здерев'янілих і зужитих щік, вовниста і майже біла сірість скуйовджених кучерів, це кволе світло, ще зачаєне у напівсліпих очах, не були барви нереальні, а, навпаки, аж надто реальні й водночас фантастичні, запозичені з палітри барв, незрівнянних у своїх жахних і пророчих чорнотах старости і близької смерти.
Дук затримався на яких кілька хвилин, і цього було досить, аби я збагнув, що Одетта оточена молодшими зітхальниками, кпила собі з нього. Але, цікава річ, він, колись майже смішний зі своїми звичками театрального короля, став справді величний, як і його брат, до якого, здерши з нього всі аксесуари, уподібнила його старість. Колись такий самий паняга, як і його брат, щоправда, на свій лад, він зробився мало не ґречний, хоча й тут по-своєму. Бо він не підупав такою мірою, як брат, який із чемністю забудькуватого хворого бив чолом тим, кого давніше зневажав. Але він одрях і коли збирався пройти крізь двері й, рушивши на вихід, спуститися сходами, старість, цей, що не кажіть, найжалюгідніший стан людини, який спихає її з верхівлі, мов царів грецьких трагедій, — старість, що змушувала його пристанути на хреснім шляху, яким стає животіння немічних горопах, аби втерти спітніле чоло і намацати ногою та знайти очима підступну сходинку, бо йому потрібна для непевних ніг і затуманених очей підпора, вона, ця старість надавала йому без його відома вигляду тихого і несміливого прохача — старість його звеличила, але воднораз і принизила.
Не годен уже обійтися без Одетти, сидячи завжди в однім і тім самім фотелі, звідки він через старість і подагру насилу підводився, дук Ґермантський дозволяв їй приймати приятелів, радих-радісіньких, що їх відрекомендують дукові, що вони зможуть озватися до нього і що він розповість їм про давні салони, про маркізу де Вільпарізіс та про дука Шартрського.
Отож у Сен-Жерменському передмісті неприступність дуцтва Ґермантських та барона де Шарлюса утратила свою позірну нездоланність, як і все у цьому мінливому світі, під впливом внутрішньої засади, про яку ніхто й гадки не мав: у пана де Шарлюса то була любов, яка завела його в неволю до Вердюренів, а потім — маразм; у дукині Германської — цікавість до всіх новинок і до мистецтва; у дука Германського — виняткова любов, подібна до тих, що вже траплялися з ним у житті, любов, яку неміч похилого віку робила, проте, тиранічнішою і слабинкам якої суворість салону дукині Оріани, де дук перестав показуватися взагалі, — зрештою, й салон той уже не діяв, — не протиставляла свого неприйняття, своєї вимоги світської спокути. Так змінюється подоба речей цього світу; так вузол володінь, кадастр доль, хартія становищ і все, що здавалося непохитним, вічно перероблюється, і очі того, хто вже пожив на світі, можуть бачити щонайґрун-товніші зміни саме там, де вони здавалися йому зовсім неможливими.
Іноді під поглядом старих картин, що їх Сванн зібрав зі смаком "колекціонера", вирішальним для відчуття немодного і старосвітського характеру цієї сцени, з дуком доби Реставрації і кокоткою — доби Другої Імперії, прибраною в один із його улюблених пеньюарів, дука перебивало цокотіння дами в рожевому; він умовкав і вліплював у неї лютий погляд. Хто знає, чи не помічав він, що й вона, як і дукиня, іноді верзе дурниці; хто знає, чи серед старечих химер йому не видавалося, що це власне вона, дукиня Ґермантська, якимось невчасним дотепом уриває його на півслові — і що він у палаці Ґермантів, як ув'язнений дикий звір, якому примарилося на мить, що він на волі серед пісків африканської пустелі. І, рвучко скинувши голову, — його круглі жовті очиці світились, як у хижаків, — він упинався в Одетту пильним поглядом, який давніше на вечорі у дукині Ґермантської, коли вона розпускала язика, вкидав мене у дрож. Достоту так само дук дивився тепер на зухвалу даму в рожевому. Але Одетта, чинячи йому опір, не відривала від нього погляду, і по хвилі, дуже довгій для глядачів, старий приборканий хижак згадував, що він не на волі у дукині Оріани, не у своїй Сахарі, де лежить сприходу коцик, а в пані де Форшвіль, у клітці звіринця, — вбирав голову в плечі, розсипаючи по них іще густу свою гриву, не знати, чи то полову, чи то білу, і підхоплював нитку розповіді. Здавалося, він не розумів, що хотіла йому сказати пані де Форшвіль, бо, зрештою, це мало його обходило. Він дозволяв їй запрошувати своїх приятелів на спільний обід; керуючись манією, набутою ще в попередніх своїх романах, і анітрохи не дивною для Одет-ти, звиклої до такої химерії у Сванна, манією, зворушливою для мене, бо вона мені нагадувала мої взаємини з Альберти-ною, — він вимагав, щоб ці особи відходили раніше, аби він міг попрощатися з Одеттою останній. Годі казати, що після його відходу в Одетти з'являлися нові гості. Проте дук про це не здогадувався або волів не показувати, що здогадується: старечий зір гасне, слух тупіє, проникливість меркне, а втома наказує чуйності відпочити. І в певних літах Юпітер вироджується в якогось мольєрівського героя — навіть не в олімпійського Алкмениного коханця, а в потішного Жеронта.