Втомлений, сумирний, приречений ще кілька годин виконувати своє одвічне завдання, сірий день пряв свій перловий гафт, і я журно думав, що ми зостанемося з ним удвох, хоча йому байдуже про мене, як байдуже рукомесниці, яка при-таковилася при вікні, ближче до світла, про того, хто там ще в кімнаті. Нараз (дзвінка я не чув) Франсуаза відчинила двері й увела Альбертину. Та ввійшла усміхнена, мовчазна, роздобріла, тримаючи у своїй плотській щедроті напоготові, аби я знову зажив ними, відзискав їх, дні, проведені в тому Бальбеку, куди я ні разу більше не приїздив. Звісно, кожне нове побачення з особою, стосунки з якою — хай і найповерховіші — змінилися в нас, є ніби порівнянням двох діб. Не обов'язково, щоб давня кохана завітала до нас як приятелька; для такого зіставлення досить появи в Парижі тієї, з ким ми випадково поділяли якесь життя, хоча б те життя урвалося заледве тиждень тому. У кожній розсміяній, допитливій і заклопотаній рисі Альбертининій я міг прочитати: "Ну як маркіза де Вільпарізіс? А вчитель танців? А цукерник?" Коли вона сіла, її спина ніби промовляла: "Скель тут, звичайно, немає, але, з вашого дозволу, сяду я ближче до вас, як у Бальбеку". Альбертина була як ворожка, яка підносила до мого обличчя дзеркало Часу. Цим вона скидалася на всіх людей, що ми з ними бачимося нечасто, але колись водилися. А проте з Альбертиною все було не так просто. Вона і в Бальбеку, де ми зустрічалися щодня, вражала мене своєю неспійманністю. Але нині її важко було впізнати. Тоді її риси були сповиті рожевим серпанком, а тепер ствердли, як у статуї. Вона мала інше обличчя, точніше, нарешті завела собі обличчя. Тіло її вматеріло. Майже нічого не залишилося від того покрову, який огортав її і крізь який у Бальбеку майбутня її подоба ледь прозирала.
Цього разу Альбертина вернулася до Парижа раніше. Звикле приїздила навесні, коли такі хвильні для мене перші грози вже пролинали над першими квітами, і тому втіху, якої я зазнавав від Альбертининого прибуття, я не відокремлював від утіхи теплого сезону. Досить мені було почути, що вона в Парижі, що до мене заходила, і вона знову мені вбачалася рожею над морем. Я не можу сказати напевне, чого мені тоді хтілося: Бальбеку чи Альбертини, може, прагнення посідати Альбертину було лінивою, млявою і неповною формою посідання Бальбеку, так, як би духовне посідання речі здатне було замінити посідання ма-теріяльне, переїзд до іншого міста. Зрештою навіть матеріяльно, коли вона більше не мріла волею моєї уяви на тлі морських розлогів, а сиділа нерухомо біля мене, вона видавалася мені прив'ялою рожею, і мені хотілося заплющити очі, аби не бачити якоїсь там скази на її пелюстках і щоб мріяти, ніби я дихаю солоним повітрям.
Я можу це тут твердити, хоча тоді ще не знав, не гадав, що мало скоїтися згодом. Звичайно, розумніше важити своєю головою ради жінок, ніж ради поштових марок, старих табатирок чи навіть картин і статуй. Але тільки на прикладі інших колекцій ми мали б збагнути, що добре мати не одну жінку, а багато жінок. Уроче поєднання дівчини з узмор'ям, з позаплітуваними косами церковної статуї, з ритовиною, з усім тим, через що ми любимо у дівчині, при її поДві, гарну картину, ці поєднання не дуже сталі. Досить пожити з жінкою довше, і ви перестанете бачити в ній те, за що її покохали; а втім, знову злучити розщеплене на частини можуть ревнощі. По довгім спільнім житті я бачив ув Альбертині найзвичайнісіньку жіночку, але досить було їй зійтися з якимось бальбецьким знайомим, і я знову втілював у ній, стоплював з нею пляж та прибійне шумовиння. Але ми вже не пориваємо своїх очей на такі повторні поєднання, від них тільки мліє і щемить наше серце. Відновлення дива в такій небезпечній формі небажане. Але я забіг наперед. А поки що не можу не побиватися, що колись дав маху і не зібрав колекції жінок, як збирають колекцію давніх прозорних труб, серед яких, хоч яка багата колекція, завжди знайдеться місце ще для однієї, найрідкіснішої.
Усупереч розпорядкові свого літкування, цього року Альбертина прибула до столиці просто з Бальбека, а в Бальбеку відпочивала менше, ніж звикле. Ми з нею давно не зустрічалися. Я й гадки не мав, кого вона одвідує в Парижі, і нічого про неї не знав, коли вона до мене не являлася. А часто бувало так, що вона до мене й не потикалася. І раптом виринала перед моїми очима, але це трояндове пишання, ці мовчазні візити свідчили надто скупо про те, що з нею діялось у перерві, де все тонуло в пітьмі, такій для мене непроглядній.
Цим разом, проте, певні ознаки показували, що в житті її зайшло щось нове. Але це могло наводити й на іншу думку: в Альбертининому віці дівчата міняються швидко. Скажімо, вона набралася розуму і на мій нагад, як палко колись доводила, що Софокл мав би написати: "Любий Расіне!" — перша щиро зареготала. "Мала рацію Андре, а я верзла казна-що, — озвалася вона. — Софокл мав звернутися до Расіна: "Пане". — Я відповів, що "Пане" і "Любий пане" Андре не згірш кумедне, як Альбертинин "Любий Расіне" чи Жізелів "Любий друже", але дурні писані — це, власне, професориська, які загадують Софоклові строчити листи до Расіна. Цієї моєї думки Альбертина не схопила. Вона не бачила, що тут безглуздого: розум у неї прокидався, але ще не розвинувся. У ній помічалися привабливіші зміни; я вгледів у цій гарненькій дівчині, як вона сиділа біля мого ліжка, щось нове; у тих лініях, які в погляді та рисах обличчя зазвичай передавали волю, зайшла різка зміна, майже перетворення, ніби впав спротив, крізь який я ламався того вже одлеглого бальбецького вечора, коли ми утворювали симетричну до сьогоднішньої, але перевернуту навпаки пару, позаяк лежала тоді вона, а я сидів біля її постелі. Мені хотілося поцілувати її, але я боявся, що вона не дозволить, і щоразу як Альбертина вставала, щоб іти, я прохав її посидіти ще трошки. Упрохати її було нелегко, бо хоча їй тут можна було бити байдики (а то б тільки смута за нею лягла), це особа була пунктуальна і не дуже люб'язна зі мною: очевидно, моє товариство їй не вельми смакувало. А проте щоразу, зиркнувши на годинника, вона знову сідала на моє прохання і так перебула зі мною кілька годин, а я не зважився на зухвалий вчинок; усі мої слова в'язалися з тим, про що ми гомоніли протягом попередніх годин, і ні на йоту не наближали мене до того, про що я мріяв, чого прагнув, розминалися з моїми мареннями та пориваннями. Ніщо так не заважає словам віддавати те, що в нас на думці, як наше жадання. Час знай собі збігає, тоді як нам здасться, що його, навпаки, можна вигадати, роздебендюючи про щось зовсім стороннє. Ми базікаємо, а слова, що рвуться з уст, уже вимагають жесту, але ми його так і не робимо, хоча нам хотілося б зажити розкошів і хоча нас бере цікавість, яка буде дівчинина реакція. Звичайно, я зовсім не кохав Альбертини; посестра сьогоднішнього туману, вона могла уконтентувати лише примрійну жагу, що виникла у мені за зміни погоди і була чимось перехідним між бажаннями, які можна втамувати кухарством, і бажанням прилучитися до монументальної скульптури, бо я мріяв про те, аби моє тіло зливалося з якоюсь іншою матеріяльною й теплою субстанцією, а ще про те, аби з'єднатися своїм витягнутим тілом із якоюсь точкою окремішнього тіла: так тіло Євине ледве ногами тримається Адамового стегна, щодо чийого тіла вона стоїть майже сторчма на романських горорізьбах бальбець-кого собору, ці барельєфи шляхетно і погідно символізують, майже як на античному фризі, створення жінки; Богові там скрізь товаришать, ніби двоє міністрантів, двоє янголят, у яких пізнаємо на всьому фасаді бабинця — ці крилаті творіння літа пурхають у повітрі, заскочені зненацька, але помилувані зимою — амурів Геркулануму, які ожили в XIII сторіччі і летять останнім летом, утомленим, а проте не позбавленим своєї грації.
Щодо розкошів, які, заспокоївши мою жагу, звільнили б мене від цього наслання, то я міг би домагатися їх у будь-якої іншої ладної жінки. І якби — під час тієї безугавної балачки, коли я таїв від Альбертини лише те, що думав, — мене запитали, на що спиралася моя оптимістична гадка про можливу дівочу поступливість, то, може, я відповів би, що ця гадка виникла (тоді як забуті нотки в Альбертининому голосі знову креслили переді мною контур її особистосте) з появи нових слів у її лексиконі, принаймні в тому значенні, якого надавала вона їм нині. Коли вона сказала, що Еяьстір — дурнолобець, я заремствував.
— Ви не так мене зрозуміли, — відрекла вона з усмішкою, — я маю на увазі, що за тих обставин він поводився по-дурному, але я добре усвідомлюю, що це людина зовсім незвичайна.
Доводячи, що на гольфі у Фонтенбло товариство вишукане, вона заявила:
— Що й казати — добір.
Згадавши, як я бився на поєдинку, вона відгукнулася про моїх секундантів так: "Секунданти прима", а роздивляючись мене, побажала, щоб я "запустив вус". Вона здобулася навіть на те, — і тоді я подумав, що мої шанси підскочили, — що сказала, що відтоді, як вона не бачила Жізелі, спливла "енна кількість часу". (Я ладен був заприсягнутися, що торік вона такого звороту не знала.)
Звісно, Альбертина ще за мого перебування у Бальбеку мала неабиякий словесний запас, який показував, що вона з заможної родини, і який рік у рік матір збагачує, достоту як у міру зростання мати дає доньці надіти свої клейноди. Та ось, дякуючи незнайомій пані за подарунок, Альбертина сказала: "Мені якось незручно", і тоді всі зрозуміли, що вона вже не мала дитина. Пані Бонтан несамохіть глянула на чоловіка, а той згадав:
— Ба, їй вийшло вже чотирнадцять!
Альбертинина вилюднілість виявилася ще виразніше, коли, характеризуючи молоду дівчину низького штабу, вона кинула: "Чи ж розбереш, гарна вона чи погана, коли ця кицямалювала собі лиця". Геть-то юнка, Альбертина встигла запозичити в жінок, жінок її кола й суспільного становища, їхню поведінку і казала про гримасниць: "Очі б мої не дивилися, бо мене теж тягне тоді гримасувати". А як одна дама удавала з себе іншу даму, вона казала їй у живі очі: "Найкумедніше, що за такого перекривлювання ви робитеся схожі на неї". Все це було запозичене з громадської скарбниці. А проте у своєму гурті — на мою думку — Альбертина не могла перебрати слова "незвичайний" у тому значенні, в якому вживав його мій батько, коли говорив про свого колегу, з яким ще не встиг познайомитися і який тішився славою великого розумника: "Мабуть, ця людина справді незвичайна".