Вона встала ще до світанку, щоб швидше впоратися з піччю,— наварила лапші з куркою, напекла млинців, вареники добре залила сметаною, поставила запікатись; вона знала — Григорій любить запечені вареники, і готувала святковий обід, сподіваючись, що її любий обідатиме в неї.
їй дуже хотілось під якимнебудь приводом піти до Ме-лехових, побути там хоч хвилинку, хоч одним оком глянути на Григорія. Просто немислимо було думати, що він тут, поруч, і не бачити його. Проте вона перемогла це бажання, не пішла. Не дівчинка ж вона, справді. В її літа не можна поводитись так легковажно.
Вона старанніше, ніж завжди, вимила руки й обличчя, надягла чисту сорочку і нову, з прошивкою, нижню спідницю Біля відкритої скрині довго стояла вагаючись — що ж все таки одягти ? Незручно було в будній день прибиратися, але й не хотілось залишатися в простому, робочому вбранні. Не знаючи, на чому спинитись, Оксана хмурилась, недбало перебирала вигладжені спідниці. Нарешті вона рішуче взяла темносиню спідницю і майже неприношену голубу кофточку, обшиту чорним мереживом. Це було найкраще, що вона мала. Кінець — кінцем, чи не однаково, що подумають про неї сусіди ? Нехай для них сьогодні — будень, зате для неї — свято. Вона швиденько* прибралась, підійшла* до дзеркала. Легка, здивована посмішка перебігла по її губах : чиїсь молоді, з вогником, очі дивились на неї допитливо й весело. Оксана уважно, суворо розглядала своє обличчя, потім полегшено зітхнула. Ні, не одцвіла ще її врода ! Ще не один козак спиниться, зустрівши її, і проведе ошалілими очима !
Обсмикуючи перед дзеркалом спідницю, вона вголос сказала: "Ну, Григорій Пантелевич, держись!.." — і, почуваючи, що червоніє, засміялась тихим, приглушеним сміхом. Але все це не перешкодило їй знайти на висках кілька сивих волосин і висмикнути їх. Григорій не повинен був бачити нічого такого, що нагадувало б йому про її літа. Для нього вона хотіла бути такою ж молодою, як і сім років тому.
До обіду вона сяк — так висиділа вдома, але потім не витримала і, накинувши на плечі білу хустку з козячого пуху, пішла до Мелехових. Докійка була вдома сама. Оксана привіталася, спитала :
— Ви не обідали ?
— З такими бездомниками пообідаєш вчасно! Чоловік у Раді, а Гриша пішов* у станицю. Дітей уже нагодувала, жду великих.
Зовні спокійна, ні рухом, ні словом н€ викривши свого розчарування, Оксана сказала :
— А я думала — ви всі вкупі. Коли ж Гриша... Григорій Пантелевич повернеться ? Сьогодні ?
Докійка швидко* глянула на прибрану сусідку, нехотя сказала :
— Він пішов на реєстрацію.
— Коли обіцяв вернутися ?
В очах Докійки блиснули сльози: запинаючись, вона докірливо сказала :
— Теж знайшла час... прибралася... А тогой не знаєш,— він, може, й не вернеться зовсім ...
— Як — не вернеться ?
— Михайло каже, що його арештують у станиці...— Докійка заплакала скупими, злими слізьми, витираючи очі рукавом, вигукнула : — Будь воно прокляте, таке життя ! І коли воно все скінчиться! Пішов, а діти, ну, як показились,— ступити мені не . дають: "Куди татусь пішов та коли він прийде ?" А я знаю ? Випровадила їх на баз, а в самої аж серце заболіло ... І що воно за прокляте життя! Нема ніякого спокою, хоч криком кричи !..
— Якщо до ночі він, не вернеться, завтра піду в станицю, взнаю.— Оксана сказала це таким байдужим тоном, наче йшлося про щось звичайнісіньке, що не варте було ані найменшого' хвилювання.
Дивуючись з її спокою, Докійка зітхнула.
289
19. Тихий Дон. 191
— Тепер уже його, видно, не ждати. І на горе він ішов сюди !
— Нічого покищо не видно ! Ти плакати перестань, а то діти подумають ... Прощавай !
Григорій вернувся пізно ввечері. Побувши трохи вдома, він пішов до Оксани.
Тривога, в якій вона провела цілий довгий день, трохи притупила радість зустрічі. В Оксани надвечір було таке відчуття, наче вона працювала цілий день, не розгинаючи спини. Пригнічена і стомлена чеканням, вона прилягла на ліжко,— задрімала, але, зачувши кроки під вікном, схопилась жваво, як дівчинка.
— Чого ж ти не сказав, що підеш у Вешки ? — спитала вона, обіймаючи Григорія і розстібаючи на ньому шинель.
— Не встиг сказати, поспішав.
— А ми з Докійкою відрюмали, кожна окремо, думали, не вернешся.
Григорій стримано усміхнувся.
— Ні, до цього не дійшло.— Помовчав і додав: — Покищо не дійшло.
Кульгаючи, він підійшов до столу, сів. У відчинені двері видно було кімнату, широке дерев'яне ліжко в кутку, скриню, що тьмяно відсвічувала мідними обручами. Все тут лишилось таким самим, як було тоді, коли він ще парубком заходив під час відсутності Степана ; майже ні в чому він не бачив змін, ніби час ішов мимо й не заглядав у цей дім ; зберігся навіть колишній запах : пахло бражним духом свіжого хмелю, чисто вимитою підлогою і зовсім мало, ледве чутно — прив'ялим чебрецем. Наче зовсім недавно Григорій останній раз удосвіта виходив звідси, а насправді як давно все це було ...
Він притамував зітхання і неквапно почав скручувати цигарку, але чомусь здригнулись руки і він розсипав на коліна тютюн.
Оксана квапливо готувала вечерю. Холодну лапшу треба було підігрівати. Збігавши по тріски в сарай, Оксана — захекана і трохи зблідла — почала розпалювати вогонь у челюстях. Вона дмухала на іскристий палаючий жар і встигала поглядати на згорбленого Григорія, що мовчки курив.
— Як твої справи там ? З усім упорався ?
— Все по — хорошому.
— І чого це Докійка вигадала, що тебе безпремінно повинні заарештувати ? Вона й мене перелякала на смерть.
Григорій скривився, з досадою кинув цигарку.
— Михайло їй у вуха натуркоті®. Це він усе вигадує, біду на мою голову накликає.
Оксана підійшла до столу, Григорій узяв її .за руки.
— А ти знаєш,— сказав він, знизу вгору дивлячись їй в очі,— діла мої не дуже розкішні. Я сам думав, як ішов у те політбюро, що не вийду звідти. Все ж таки я дивізією командував у повстання, сотника чин мав. Таких тепер до рук прибирають.
— Що ж вони тобі сказали ?
— Анкету дали заповнити, бомага. така, всю службу там треба описати. А з мене писар поганий. Зроду так багато не доводилось писати, годин зо дві сидів, описував усе своє проходження. Потім ще двоє в кімнату зайшли, все про повстання розпитували. Нічого, ввічливі люди. Старший питає : "Чаю не хочете ? Тільки з сахарином". Який там, думаю, чай! Хоч би ноги цілими від вас винести.— Григорій помовчав і зневажливо, наче про стороннього, сказав : — Вийшло, слабкуватий на розплату... Злякався.
Він був злий на себе за те, що там, у Вешенській, злякався і не міг перемогти страху. Йому було подвійно досадно, що побоювання його були даремні. Тепер усе пережите здавалось йому смішним і ганебним. Він думав про це цілу дорогу і, можливо, тому тепер розказував про все це, висміюючи себе і трохи перебільшуючи свої переживання.
Оксана уважно вислухала його оповідання, потім лагідно звільнила руки й одійшла до печі. Поправляючи вогонь, вона спитала:
— А як же далі ?
— Через тиждень знов треба йти, відмічатися.
— Думаєш, тебе таки заберуть ?
— Як видно — заберуть. Рано чи пізно візьмуть.
— Що ж будемо робити? Як жити будемо, Гриша?
— Не знаю. Давай про це потім побалакаємо. Вода в тебе є умитися ?
Вони сіли вечеряти, і знов до Оксани вернулось повною мірою щастя, якого зазнала вона вранці. Григорій був тут, поруч з нею ; на нього можна було дивитись безвідривно, не думаючи про те, що сторонні підстерігають її погляди, можна було говорити очима все, нічого не приховуючи і не ніяковіючи. Господи, як вона скучила за ним, як знудьгувало, скучило за цими великими неласкавими руками її тіло! Вона майже не торкалась до їди; трохи подавшись наперед, дивилась, як жадібно жує Григорій, пестила затуманеним поглядом лице його, смуглу, тісно обтягнуту стоячим коміром гімнастерки шию, широкі плечі, руки, що важко лежали на столі... Вона жадібно вдихала змішаний запах терпкого чоловічого поту й тютюну, що йшов від нього, такий знайомий і рідний запах, притаманний лише йому одному. Тільки по запаху вона з зав'язаними очима моглаї б відрізнити свого Григорія серед тисячі чоловіків... На щоках її палав густий рум'янець, часто й гучно стукотіло серце. Того вечора вона не могла бути уважною господинею, бо крім Григорія нічого н.е бачила навколо. А він і не вимагав уважності: сам урізав хліба, пошукав очима і знайшов сільницю на припічку, насипав собі другу тарілку лапші.
— Голодний я, як собака,— наче виправдуючись, з усмішкою сказав він.— 3 ранку нічого не їв.
І аж тоді Оксана згадала про свої обов'язки, квапливо схопилась.
— Ой, голівонько бідна! Про вареники і про млинці я й забула ! їж курятину, прошу тебе! їж дужче, мій рідненький!.. Зараз усе подам.
Але як же довго і старанно він їв! Наче його не годували цілий тиждень. Припрошувати його було діло зовсім зайве. Оксана терпляче ждала, потім все таки не витримала: сіла поруч з ним, лівою рукою притягла до себе його голову, правою взяла чистого вишиваного рушника, сама витерла своєму любому замаслені губи й підборіддя і, зажмуривши очі так, що в темряві бризнули оранжеві іскорки, не дихаючи, міцно припала губами до його губ.
Власне, людині треба дуже небагато, щоб вона була щаслива. Оксана, в усякому разі, була щаслива того вечора.
1
Політбюро — тут: назва окружних або повітових органів ЧК в 1920 — 21 рр.
IX
Григорію' тяжко було зустрічатися з Кошовим. Відносини їх визначились з першого дня, .і розмовляти їм більше не було про що, та й не було для чого. Очевидно, й Михайло не мав нічого приємного від того, що бачив Григорія. Він, найняв двох теслярів, і вони спішно ремонтували його хатину: замінювали напівзогнилі крокви на даху, наново перебирали й ставили одну з похилених стін, майстрували нові одвірки, лутки і двері.
Повернувшись 3 Вешенської, Григорій ПІШОВ' у хутірський ревком, показав Кошовому свої відмічені військоматом військові документи і пішов, не попрощавшись. Він перебрався до Оксани, забрав з собою дітей і дещо з свого майна. До-кійка, виряджаючи його на нове мешкання, заплакала.
— Братику, не майте на мене серця, я перед вами не винна,— сказала вона, благаюче дивлячись на брата.
— За, що ж, Дуню ? Ні — ні, що ти,— заспокоїв її Григорій.— Заходь нас провідувати ... Я в тебе один з рідні лишився, я тебе завжди жалів і зараз жалію...