— Я перевдягнений шляхтич! Logour latine ! Я не дід! Стійте, кажу вам! Розбійники, мерзотники, кобилячі діти, шибайголови, кишенькові злодії!
Але дід не скінчив своєї літанії , бо пан Скшетуський глянув йому в обличчя і закричав так, що аж схили яру відгукнулися луною:
— Заглоба!
І враз, як дикий звір, кинувся на діда, вчепився пальцями у плечі, обличчя притулив до обличчя і, трясучи його, як грушу, вереснув:
— Де князівна? Де князівна?
— Жива! Здорова! У безпеці! — крикнув у відповідь дід. — Пусти, ваша милость, грець би тебе взяв, душу витрясеш.
І тоді нашого рицаря, котрого не могли здолати ні полон, ні рани, ні недуги, ні страшний Бурдабут, здолала щаслива звістка. Руки його ослабли, чоло зросив рясний піт, він сповз на коліна, обличчя затулив долонями й, упершись головою у схил яру, застиг у мовчанні, дякуючи, певно, Богові.
Тим часом було добито решту нещасних селян, опріч кільканадцяти зв'язаних, яким судилося бути відданими у таборі катові, щоб він витяг із них зізнання. Усі інші лежали розпростерті й мертві. Бій ущух, залягла тиша. Семени збиралися до свого командира і, побачивши, як він стоїть навколішки під схилом, тривожилися, чи не поранено його. Він же підвівся, й обличчя його було таке проясніле, ніби сама зоря сяяла у нього в душі.
— Де вона? — спитав він у Заглоби.
— У Барі.
— У безпеці?
— Замок міцний, ніяке вторгнення для нього не страшне. Вона під опікою пані Славошевської і черниць.
— Слава Господові всемогутньому! — промовив рицар, і в голосі у нього звучало глибоке зворушення. — Дай же мені, ваша милость, руку. Від душі, від душі дякую.
Зненацька він звернувся до семенів:
— Багато полонених?
— Сімнадцять, — відповіли йому.
На це пан Скшетуський:
— Даровано мені радість велику, і милосердя в мені заговорило. Відпустіть їх.
Семени вухам своїм не повірили. Такого у військах Вишневецького ще не бувало.
Скшетуський трохи звів брови.
— Відпустіть їх, — повторив він.
Семени пішли, але за хвилю старий осавул повернувся і сказав:
— Пане поручику, вони не вірять, іти не сміють.
— А їх розв'язали?
— Авжеж.
— Тоді залишаємо їх тут, а самі на коней!
Через півгодини конвой знову просувався серед тиші вузькою стежиною. Тепер уже зійшов місяць, який проникав довгими білими пасмами усередину лісу й освітлював темні глибини. Пан Заглоба і Скшетуський, їдучи попереду, розмовляли.
— Кажи ж, ваша милость, про неї усе, що тільки знаєш, — почав рицар. — Це ти, ваша милость, її із Богунових рук вирвав?
— Атож, я ще й макітру йому на прощання обмотав, аби кричати не міг.
— О, це ти, ваша милость, добре придумав, істинний Бог! Але як же ви до Бара дісталися?
— Ой, довго розказувати, та й, мабуть, іншим разом, бо я страшенно fatigatus , і в горлі від співання хамам пересохло. Чи немає у тебе, ваша милость, чогось випити?
— Є баклажка з горілкою — ось тримай!
Пан Заглоба схопив бляшанку й приклав до рота. Почулися довгі ковтки, а пан Скшетуський, нетерпеливлячись, питав далі:
— А здорова вона?
— І не питай! — відповів пан Заглоба. — На сухе горло кожна здорова.
— Та я ж про князівну питаю!
— Про князівну? Здорова як лань.
— Хвалити Бога! А чи добре їй у Барі?
— Краще їй не було б навіть на небесах. Через її вроду всі corda до неї горнуться. Пані Славошевська як рідну її милує. А скільки кавалерів у неї закохалося, так це ти, ваша милость, і на чотках не полічиш, але вона про них, ваша милость, безнастанною любов'ю до тебе палаючи, стільки думає, як я про оцю порожню баклажку.
— Дай же їй, Боже, здоров'я, наймилішій моїй! — радісно мовив пан Скшетуський. — Отже, вона подячно мене згадує?
— Чи згадує вона твою милость? Та кажу ж тобі, що я й сам не розумів, звідкіля у неї стільки повітря на зітхання береться. Усі її тільки й жаліють, а найбільше черниченьки, бо вона їх своєю приязністю просто полонила. Це ж вона мене підбила податися у ці ризиковані мандри, через які я мало життям не наклав, а все для того, щоб до вашої милості добрався й довідався, чи живий–здоровий. Вона вже не раз хотіла посланців відправити, та тільки ніхто не згоджувався, довелося мені кінець кінцем ізжалитися й до вашого обозу рушити. Тож якби не перевдягся, давно був би на тім світі. Але мене за діда хлопи скрізь мають, бо я й співаю дуже гарно.
Пан Скшетуський на радощах аж язика проковтнув. Тисячі думок і спогадів роїлися у нього в голові. Гелена постала йому перед очима мов жива, така, якою він бачив її востаннє у Розлогах перед своїм від'їздом на Січ: уродлива, рум'яна, струнка, із чорними, мов оксамит, очима, сповненими несказанних принад. Йому здавалося зараз, що він справді її бачить, відчуває тепло її ланіт, чує її солодкий голос. Він згадав прогулянку у вишневім саду і зозулю, і запитання, які їй ставив, і зніченість Гелени, коли зозуля накувала їм дванадцять хлопчиків, — душа його просто рвалася з грудей, а серце аж мліло від кохання і радості, у порівнянні з якими усі пережиті терпіння були краплею в морі. Він сам не знав, що із ним діється. Йому хотілося то кричати, то знову впасти навколішки і дякувати Богові, то згадувати, то питати й питати без кінця.
І він заходився повторювати:
— Жива, здорова?
— Жива, здорова! — відповів, як луна, пан Заглоба.
— І це вона вашу милость послала?
— Вона.
— А листа, ваша милость, маєш?
— Маю.
— Давай!
— Зашитий він і зараз ніч. Угамуйся, ваша милость.
— Та я не можу. Ти ж сам, ваша милость, бачиш.
— Бачу.
Відповіді пана Заглоби ставали дедалі лаконічнішими. Нарешті, піймавши окуня раз, другий, він заснув. Скшетуський, бачачи, що нема ради, знову поринув у роздуми. Урвав їх тільки кінський тупіт якогось чималого загону, котрий швидко наближався. Це був Понятовський із двірськими козаками, якого князь вислав назустріч, побоюючись, аби чогось лихого зі Скшетуським не сталося.
РОЗДІЛ XXIX
Неважко зрозуміти, як сприйняв князь зроблений йому на світанку паном Скшетуським звіт про відмову Осинського і Корицького.
Усе складалося якнайгірше, і треба було мати сильну волю, якої не позичати залізному князеві, щоб не зігнутися, не втратити надії й рук не опустити. Марно витрачав він шалені гроші на утримання військ, марно шарпався, як лев у сітях, марно стинав одну за одною голови бунтові, показуючи чудеса мужності, — усе марно!
Наближалася хвилина, коли йому доведеться відчути власне безсилля, податися кудись далеко, у спокійні краї, і стати німим свідком того, що діється в Україні. І що ж його так паралізувало? Мечі козацькі? Ні, знеохота своїх. Хіба не слушно сподівався він, вирушаючи у травні із Задніпров'я, що коли, як орел із піднебесся, вдарить він на бунт, коли серед жаху й переполоху першим занесе над головою шаблю, уся Річ Посполита прийде йому на допомогу і силу свою, свій каральний меч довірить йому? А що сталося насправді?
Король помер, а після його смерті рейментарство віддано в інші руки — князя демонстративно обійшли. Це була перша поступка, зроблена Хмельницькому. І не через скривджену гідність потерпала князева душа, а через те, що розтоптана Річ Посполита до того вже докотилася, що не хоче битви на смерть, що відступає перед одним–єдиним козаком і зухвалу його правицю перемовами зупинити сподівається.
Від часу перемоги під Махнівкою до обозу надходили дедалі гірші відомості: спершу повідомлення про перемови, надіслане паном Киселем, потім звістка, що волинське Полісся залила хвиля бунту, і, нарешті, відмова з боку полковників, котра виразно свідчить, якою неприязню головний рейментарій, князь Домінік Заславський–Острозький, до Вишневецького налаштований. Саме коли не було пана Скшетуського, до обозу прибув пан Корш Зенкович із донесенням, що все Овруцьке охоплене вогнем бунту. Люд там тихий, бунтувати не збирався, але прийшли козаки під проводом Кричевського й Півмісяця і силоміць почали примушувати чернь вступати до їхніх лав. Звісно, двори й містечка було спалено, шляхту, яка не встигла утекти, вирізано, а поміж інших — старого пана Єльця, колишнього слугу і приятеля дому Вишневецьких.
Князь одразу ж вирішив, що, з'єднавшись із Осинським і Корицьким, він розіб'є Кривоноса, а відтак піде на північ до Овруча, аби, домовившись із гетьманом литовським, затиснути бунтівників між двома вогнями. Але тепер усі ці плани руйнувалися через наказ, одержаний обома полковниками від князя Домініка. Ієремія ж після всіх походів, битв і трудів ратних не був достатньо сильний, щоб помірятися з Кривоносом, та й у київському воєводі не був упевнений. Адже пан Януш справді душею і серцем належав до мирної партії. Перед авторитетом і могутністю Ієремії він поступився і змушений був із ним іти, але що далі він бачив, як цей авторитет хитається, то більше схильний був чинити опір войовничим намірам князя, що невдовзі й підтвердилося.
Отже, пан Скшетуський доповідав, а князь мовчки його слухав. Уся старшина теж слухала цей звіт, усі обличчя при звістці про відмову полковників спохмурніли, а погляди звернулися до князя, котрий спитав у Скшетуського:
— То це князь Домінік їм заборонив?
— Так, він. Вони показали мені наказ у письмовому вигляді.
Ієремія уперся руками в стіл і сховав обличчя в долоні. По хвилі він сказав:
— Справді, це у голові не вкладається! Невже я один маю трудитися, а замість допомоги ще й наштовхуватися на перепони? Невже не міг би я ген аж до Сандомира піти у свої маєтки і там спокійно відсидітися? А чого ж я цього не зробив, як не через те, що вітчизну свою люблю! І от мені нагорода тепер за труди, за збитки у маєтках, за кров...
Князь говорив спокійно, але така гіркота, такий біль звучав у нього в голосі, що всі серця стиснулися від жалю. Старі полковники, ветерани Путивля, Старця, Кумейок, і молоді звитяжці в останніх битвах дивилися на нього з невимовною журбою в очах, бо розуміли, яку тяжку боротьбу із самим собою веде цей залізний чоловік, як страшенно мусить потерпати його гордість від принижень, що звалилися на нього. Він, князь "із Божої милості", він, воєвода руський, сенатор Речі Посполитої, мусить поступатися якимось Хмельницьким і Кривоносам; він, майже монарх, котрий нещодавно приймав послів чужоземних владик, мусить піти із поля слави і зачинитися у якомусь замку, чекаючи результатів війни, що її вестимуть інші, або принизливих перемов.