їй, на нашу думку, навіть не снилося, що настане час, коли вона займатиме великі апартаменти в одному з найкращих готелів, на одній з найкращих вулиць — на П'ятій авеню найкращого і най-багатшого міста в світі Нью-Йорка, або що їздитиме у власному автомобілі з негром за кермом, або що репортери найбільших у світі газет десятками чатуватимуть на неї й годинами чекатимуть з фотоапаратами, щоб удостоїтись поговорити з нею хоч би дві-три хвилини.
Як змогла вона так піднестися? Таке диво не буває раптом. Знаменитість народжується не протягом однієї ночі. Життя кожного, хто уславився на світі,— нехай це буде музикант, співак, митець, художник, письменник чи великий мільйонер,— уявляється нам, як висхідна ступінчаста лінія. Шлях довгий, далекий, важкий і не завжди вкритий квітами, а здебільшого тернами. Якби можна було зважити горе, переживання, яких зазнала наша молода героїня, тихі сльози, які вона пролила в своєму ліжку, щоб ніхто не бачив,— це, можливо, набагато переважило б увесь блиск теперішніх її успіхів, і гучні оплески, якими аристократична публіка обдаровує її тепер так охоче, і запашні квіти, якими закидають її з голови до ніг, і безліч подарунків, які підносять їй тепер у великому аристократичному світі...
Те, що ми подаємо тут, взято з кількох американських газет англійською та єврейською мовами. Читач сам розбереться, де тут правда, а де реклама, блеф...
"Народившись у маленькому містечку в Бессарабії в бідних фанатичних батьків (батько рабин і кантор), міс Розалія Спайвак у дитинстві була викрадена трупою мандрівних акторів, єврейських циганів, що блукали в тій країні з міста до міста й займалися тим, що викрадали молодих дівчат та робили з них актрис. Щоб їх не спіймали, актори перейшли кордон і змушували там дівчину співати спочатку на вулиці, а далі в усяких кабаре, кафешантанах і мюзик-холах. Можливо, що міс Спайвак закінчила б свою кар'єру сумним епілогом, як усі вуличні співачки, якби щасливий випадок не звів її з всесвітньоуславленою співачкою Марчеллою Ембріх, яка зацікавилась її циганськими пісеньками так само, як і палкими її циганськими очима. Молода чудова співачка викликала потім своїм чарівним голосом такий ентузіазм у австрійському дворі, що імператор Франц-Йосиф призначив їй стипендію, щоб вивчала музику. Блискуче закінчивши за короткий час віденську консерваторію, вона коштом угорського магната була відряджена до Берліна, а звідти до Парижа на два роки, де вона познайомилася з відомим французьким меценатом Жаком Решком, який ввів її до паризької "Гранд-Опера", де вона вперше виступила в новій опері "Елект-ра", під проводом Ріхарда Штрауса, з таким величезним успіхом, що її одразу ж запросили до опери на три місяці з гонораром у півмільйона франків. Згодом ми бачимо її у Відні й Будапешті, де вона вже одержує десять тисяч крон за вечір. Після цього її запрошують до Лондона з гонораром у двісті фунтів стерлінгів за вечір, а тепер вона в Нью-Йорку з двома тисячами доларів за кожний виступ — гонорар, якого досягла досі тільки найбільша співачка світу, уславлена Мельба".
Тепер подамо кілька листів різних осіб, написаних у різний час. Сподіваємося, що ці листи, які близько стосуються внутрішнього життя нашої героїні, нам розкажуть більше, ніж усі біографії та газетні статті.
Розділ 35
РОЗА СПІВАК — МАРЧЕЛЛІ ЕМБРІХ
Дорога матусю Марчелло!
Я вже третій тиждень на моїй батьківщині, а ще не написала вам жодного листа. Це з мого боку дуже погано, і я заслужила на покарання. Але хай моєю спокутою буде цей великий лист. Я вам опишу, люба матусю, все, чистісіньку святу правду. Моя матуся знає, що перед нею в мене немає жодних секретів, як не маю секретів перед самою собою. Починаю з початку — з моєї домівки.
Удома все лишилося без будь-яких змін. Те саме маленьке вбоге містечко, що й колись. Ті самі маленькі вбогі люди. І все ж серце мені калатало, коли очі мої побачили старе знайоме любе містечко, і пульс прискорено бився, коли мої вуха почули любе слово "Голенешті".
Го-ле-не-шті!.. Повірите мені, матусю? Я ладна була припасти до землі, цілувати сіру куряву незаасфальтова-них, непідметених вулиць. І я б це, напевне, зробила, якби була там сама, без почту, без мого маестро Сальфоніні і без моїх приятельок. Ах, навіщо я їх узяла з собою? Навіщо потрібний був мені весь цей гармидер? Чому я краще не поїхала сама? Я мушу признатися перед вами, матусю, хоч як це мені огидно, що я червоніла перед ними, коли мої батьки кинулись мене обіймати й цілувати. Моя мати плакала, сміялась і без упину цокотіла — вона любить поговорити,— а мій батько був блідий як смерть, і руки йому тремтіли. Не знаю, що було зі мною, але я місця не могла собі знайти. Чи тому, що вони були так старомодно вдягнені, як одягаються в усіх наших маленьких містечках? Чи тому, що вони не розуміють іншої мови, крім єврейської? Але це факт, люба матусю! Я знаю, що це підло, але так воно було: я соромилась. Мені було соромно за моїх любих дорогих батьків, які з моєї вини стільки пережили, зазнали стільки ганьби, горя, душевних мук і сердечного болю. Правда, я стараюся спокутувати свою вину. Але яку це має вартість? Втіха й насолода, яку я можу їм дати, ніяк не покривають навіть десятої частини тих великих мук, які я їм заподіяла, зникнувши тоді з мандрівною трупою. Цей злочин я ніколи не зможу поквитати, навіть коли б я виявляла до них у десять разів більше доброти, любові й ніжності. Кожна сотня, кожна тисяча, які я витрачаю на них, здається, волають: "Надто пізно! Надто пізно!.." Дивлюся на мого бідного хворого батька, якого я колись так любила, і мені здається, що його великі карі очі питають мене: "Де ти була, доню, тоді, довгими темними ночами, коли я очей не міг склепити й благав смерті в бога?.. Один лист від тебе, один рядочок твій, єдине добре слово були б мені тоді великою розрадою..." Пригадую, люба матусю, як я колись хотіла приховати від вас, що маю батьків, і як ви тоді мене вичитали,— мені й досі пашить обличчя від сорому, і я вважаю, що немає іншої та-кої на світі, з такими тяжкими гріхами, як я. Мені уявляється, що немає такої жертви на світі, на яку я не була б готова заради моїх бідних скривджених батьків. Я хотіла взяти їх до себе, але це неможливо, Батько хворий, а мати його не покине навіть на один день, якби їй насипали, як вона каже, "оцю хату золотом і дали на додаток корону англійської королеви". Ну, сказала я собі, тоді я забезпечу їх на старість. Куплю їм будинок, нехай мають маєток. Тут кожен, хоч би який був бідняк, прагне стати домовласником, мати власність — маєток. Та й у цьому я повелася з моїми батьками теж не цілком так, як слід. Я це зробила більше заради себе, ніж заради них — так само як проект приїзду додому був більше для мене, ніж для них, бо мене вабила тільки одна людина...
Моя матуся Марчелла знає, кого я маю на увазі... Я не тільки не застала його тут, а не змогла навіть дізнатися, де він запропав. Жодної згадки про нього нема і жодних слідів. Уся його родина занепала, мати померла, батько з глузду з'їхав, брати й сестри розповзлися хто куди. Залишився тільки двір, той двір, який здавався мені колись таким великим і гарним, та будинок, що мав колись у моїх очах такий багатий, розкішний, святковий вигляд. Будинок, куди я колись вступила, як у заказаний мені рай. Будинок, в якому колись усе вирувало, кипіло, сміялось і раділо. Яким же маленьким, низеньким і бідним, буденним і сумним здавався він мені тепер. З усього того стовпища, що там було колись, лишилася тільки стара бабуся, яка вже здитинилась, придуркуватий зять і старезний, сліпий на одне око, собака Теркуш.
Цей двір і будинок, сказала я, треба купити для моїх батьків, а мала на увазі саму себе. Не тому, що мені так сподобався будинок — навіщо він мені здався? Коли я тут буду ще раз? Ні. Це була тільки примха. Примха такої циганки, як я...
Тоді ще, коли я вперше переступила в подертих черевиках поріг цього будинку, я страшенно заздрила його мешканцям на їхнє багатство, веселощі й радісний настрій, що там завжди панував. Чому все належить багатіям, а нам, біднякам, нічого?
Так я думала тоді і дала собі слово, що коли мені з часом пощастить у житті, цей будинок й двір мусять належати мені. Мені! Мені! Мені!..
А може, цей будинок був мені такий любий тому, що в ньому народився, виховувався і зростав той, хто перший запалив святий вогник у моїй душі?.. Той, кого я не можу ніяк забути?..
Та хоч би як там, а я недовго торгувалась і купила будинок, дарма що моя мати дуже протестувала.
— Нащо мені цей клопіт? — доводила вона.— Для чого мені такі великі хороми?
Певна річ, я настояла на своєму. Будинок тепер мій. Мій! Так я сама собі сказала, майже забувши, що купила його своїм батькам як маєток, як забезпечення на старість. Я найняла робітників відремонтувати будинок, прибрати подвір'я, посадити сад, зробити з обійстя лялечку. Тепер я вже трохи шкодую, що затіяла таке. Хіба моя мати не мала рації, кажучи: "Навіщо весь цей гармидер?" Я сама не знаю, навіщо воно мені здалося. Недаремно моя матуся Марчелла прозиває мене циганкою. Я цього заслужила: живу, як циганка, витрачаю гроші, як циганка, люблю ганчір'я, як циганка, не можу всидіти на одному місці, як цигапка. Я завжди захоплююсь різними циганськими фантазіями. Час я теж марную тут, як циганка. Всі в містечку (та й мої батьки також) дивляться на мене, як на божевільну. Цілі дні гасаємо автомобілем по околицях я, мої подружки й мій маестро. Ми часто влаштовуємо пікніки недалеко містечка в лісі, співаємо циганських пісень, танцюємо по-циганськи, витіваємо таке, що тутешня поліція вже дивиться на нас скоса. Але хто зважає на поліцію? Удень на автомобілі, вечорами — в човнах. Ах, наші літні вечори в Бессарабії — що може зрівнятися з ними? Поодинці, наче свічечки, засвічуються в просторому небі зірки. З-поза лісу виглядає місяць, поливаючи сріблястим сяйвом річечку з очеретом і все містечко, що спить так спокійно, так безневинно, як можуть спати тільки бідні, самотні люди, які не потребують багато й задовольняються дикунською стравою, що зветься тут мамалига...
Тільки ми, пересичені різними розвагами й насолодами, башибузуки з великого світу, цигани з-за кордону, порушуємо святу тишу чарівної ночі плюскотом весел, голосними розмовами.