Правда, ідеал пана де Шарлюса був дуже штучний і — якщо лише цей епітет підходить до слова "ідеал" — настільки ж мистецький, як і світський. Лише в дуже небагатьох жінок великої вроди і високої культури, чиї бабусі два сторіччя тому втілювали славу і гожість давнього режиму, барон бачив вишуканість, йому було добре тільки з ними, і захоплення, звичайно, щире, живилося історичними і мистецькими ремінісценціями, пов'язаними з їхніми іменами, — так вивчення античности посилює захоплення науковця одою Горація, хоч та, може, поступається сучасній поезії, до якої цей учений зостався б байдужий. Кожна з цих жінок проти гарненької міщаночки була для барона тим, чим було б поряд із сучасною картиною, де зображено дорогу або ж весілля, старовинне полотно, чия історія добре відома, починаючи з того часу, коли його замовляв папа чи король, і далі, коли його дарували, купували, забирали чи діставали у спадок такі-то й такі-то, з ким пов'язана якась подія, принаймні шлюб, що становить історичний інтерес, — а отже, наші знання про полотно надають йому особливої вартости тим, що посилюють у нас відчуття багатства нашої пам'яти та ерудиції. Пан де Шарлюс тішився, що такі, як у нього, забобони, які не дозволяють кільком великим паніям приятелювати з жінками не такої блакитної крови, зберегли цих паній для нього з усією їхньою нерозтраченою шляхетністю, щоб він міг так само схилятися перед ними, як перед фасадами XVIII сторіччя, підпертими пласкими колонами рожевого мармуру, в яких нові часи нічого не змінили.
Пан де Шарлюс звеличував правдиву шляхетність розуму і серця цих жінок, граючи на тому, що слово "шляхетність" має два значення, і ошукуючи себе самого маною цього облудного розуміння, цієї суміші аристократизму, великодушности й артизму, маною, в якій таїться спокуса, небезпечна для таких людей, як моя бабуся, якій здався б дуже смішним грубіший, зате й простодушніший забобон магната, якого цікавить лише генеалогія і більше нічого, але яка була беззахисна перед личиною розумової вищосте, беззахисною аж так, що їй здавалася особливо завидною доля княжат лише тому, що вони могли мати вчителями Лабрюєра чи Фенелона.
Перед Ґранд-отелем троє Ґермантів покинуло нас; вони збиралися на сніданок до принцеси Люксембурзької. Коли бабуся прощалася з маркізою де Вільпарізіс, а Сен-Лу з бабусею, пан де Шарлюс, що досі не озвався до мене ні словечком, відступив назад, ближче до мене. "Ввечері після трапези я зайду на чаювання до тітки Вільпарізіс, — сказав він. — Маю надію, що ви зробите мені приємність, як прийдете з бабусею". Потім він наздогнав маркізу.
Попри неділю, фіакрів перед готелем стояло не більше, ніж на початку сезону. Наприклад, пані нотарева вважала, що наймати повіз щоразу лише на те, щоб не їхати до панства де Камбремер, — не з нашими грошиками, і вирішила сидіти в кімнаті.
— Чи здорова пані Бланде? — запитували у нотаря. — Щось сьогодні вона не показувалася.
— Її болить голова, ще б пак, така спека, буря. їй досить ледачого. А все ж увечері, гадаю, ви її побачите. Я порадив їй зійти вниз. Це їй піде тільки на користь.
Я думав, що, запрошуючи отак нас до тітки, яку він, звісно, попередив, пан де Шарлюс хотів спокутувати неґречність, якої він допустився щодо мене під час вранішньої прогулянки. Але коли, вступивши до вітальні маркізи де Вільпарізіс, я хотів привітатися з її небожем, то тільки даремно крутився біля нього. А він високим голосом оповідав досить ущипливу історію про свого кревного. Так і не зумівши перехопити його погляд, я поклав сказати йому добривечір, і то досить голосно, аби попередити його про мою присутність, але зрозумів, що він мене помітив, коли я йому вклонився, ще не встигши й рота розтулити, він подав мені два пальці, не повертаючи очей у мій бік і не урвавши розмови. Він мене, безперечно, бачив, хоча ніяк цього не показував, і тут я зауважив, що очі його, які ніколи не дивилися на співрозмовника, бігали навсібіч, як у переляканої звірючки або як у вуличного перекупника, який вихваляє і виставляє напоказ свій недозволений крам, але микуляє, не підводячи голови, очима, чи не йде поліція. Мене трохи здивувало, що маркіза де Вільпарізіс хоча й рада була нас бачити, але, очевидно, не чекала нас, одначе мене ще більше здивувало, що пан де Шарлюс сказав моїй бабусі: "О, це ви дуже добре придумали, дуже мило! Правда, тітонько?" Звісно, він помітив, що вона була здивована, побачивши нас, але як людина, привчена задавати тон, брати "ля", він був певен, що її подив зміниться радістю, тільки-но він покаже, що він і сам радий і що наша поява викликає саме таке почуття. Розрахунок цей справдився: маркіза де Вільпарізіс, яка дуже зважала на небожа і знала, як тяжко йому догодити, відкрила раптом ніби нові високі прикмети у моєї бабусі і весь час була солодка з нею на мову. Але у мене в голові не вкладалося, як міг пан де Шарлюс через кілька годин забути про своє запрошення, дуже небагатослівне, але, очевидно, й дуже не випадкове, загодя обмислене, яке я одержав від нього вранці, а нині подати справу так, ніби це добре придумала моя бабуся, хоча придумав він. Я був поборником точности аж до того віку, коли до мене дійшло, що допитування не найкращий спосіб зглибити чиїсь справжні наміри і що саме собою непорозуміння, яке може залишитися непоміченим, не таке незручне, як наївна наполегливість. "Але ж ви самі сказали мені, щоб ми до вас сьогодні прийшли, пам'ятаєте?" — зауважив я. Жодним рухом, жодним звуком не зрадив себе пан де Шарлюс, він ніби й не чув мого запитання. Тоді я його повторив — так дипломати чи розсварені молоді люди з невтомним і марним завзяттям домагаються правди, хоча позваний уперто її ховає. Пан де Шарлюс ізнов не пустив пари з уст. Мені здалося, ніби на баронових устах грає усміх того, хто дивиться спишна і на людей, і на те, як їх виховано.
Оскільки давати якесь пояснення барон відмовився, я спробував знайти його сам, але тільки снував усілякі здогади, з яких жоден не вдовольняв мене. Може, він уже не пам'ятав, а може, вранці я його не так зрозумів… Десь-найпевніш, він з гонору не хотів визнати, що запросив людей, якими гордував, і волів виставити так, ніби вони явилися сюрпризом. Та якщо він нами гордував, то навіщо ж покликав нас, певніше, бабусю, бо цілий вечір звертався лише до неї і ні разу не озвався до мене? Весело гомонячи з нею і з маркізою де Вільпарізіс і ховаючись за них, як ховаються у глибу ложі, він лише іноді відривав від них свій допитливо гострий погляд і втуплював його у моє обличчя, і тоді його очі ставали задумливими і стурбованими, ніби дивилися на майже нечитабельний рукопис.
Якби не ті його очі, пан де Шарлюс був би вродливцем над вродливцями. Сен-Лу, говорячи зі мною про інших Ґермантів, сказав якось: "Ба, в них же не відчувається роду, хіба про когось із них можна сказати, що це великий пан, як про мого вуйка Паламеда?", доводячи тим самим, що вельможність та аристократична гожість не є чимось таємничим і новим, що вони залежать від прикмет складників, які я завиграшки розпізнавав і які зовсім мене не вразили, — і тут я мусив визнати, що одна з моїх ілюзій розвіялась. Даремно пан де Шарлюс герметично замикав вираз на своєму виду, якому легкий шар пудри надавав чогось акторського; його очі були ніби шкалубинами, стрільницями, які він заткнути не міг і звідки, залежно від того, де ти був щодо нього, тебе раптово освітлювали перехресні відблиски якоїсь схованої всередині зброї, не вельми безпечної навіть для того, хто, не вміючи до пуття нею орудувати, носив її в собі, у стані хисткої рівноваги, стані вибухонебезпечному; а пильний, стурбований погляд разом зі страшенною зморою, судячи з великих синців під очима, пробиваючись крізь суворі й поправні риси, насували думку про інкогніто, маскування, до якого вдається впливова людина, як їй щось загрожує, або думку принаймні про особу небезпечну, але трагічну. Мені хотілося докопатися до цієї таємниці, якої не крили в собі інші люди і яка надавала такої загадковости поглядові пана де Шарлюса ще вранці, коли ми здибалися з ним біля казино. Проте, дізнавшись, якого він роду, я тепер уже не міг думати, що це погляд злодія, а послухавши його, не міг думати, що це погляд навіженого. Зі мною він тримався холодно, а з бабусею дуже ласкаво, але ця холодність могла породжуватися не особистою нехіттю, бо загалом наскільки барон був доброзичливий з жінками і наскільки потурав їхнім вадам, про які відгукувався завжди поблажливо, настільки ж дихав він тяжким духом на чоловіків, надто юнаків, — так гордують жінками деякі жінконенависники. Про якихось "жиґоло", чи то родичів, чи то Роберових приятелів, що Робер випадково про них згадав, пан де Шарлюс, забувши про свою завждішню стриманість, кинув майже люто: "Паскуди". Я зрозумів, що молодикам він надто ставить на карб те, що вони пожіночились. "Це сущі баби!" — казав він з погордою. Але який спосіб життя не видався б йому зніженим проти того, якого він вимагав для мужчини і який цілковито виключав брак енергії і властивого мужчинам гарту? (Сам він, відмахавши добрі гони на батьківських, кидався, розпашілий, у крижану воду.) Для нього було неприпущенним, щоб мужчина носив бодай один перстень. Але це щиро чоловіче уподобання сполучалося в ньому з найтоншою вражливістю. Маркіза де Вільпарізіс, попросивши його описати бабусі замок, де мешкала пані де Севіньє, додала, що в розпачі тамтої від розлуки з цією занудливою панією Гриньян відчувається щось надумане.
— Навпаки, мені це здається цілком щирим, — заперечив пан де Шарлюс. Зрештою в ту добу такі почуття були зрозумілі кожному. Мешканець Пономонати у Лафонтена біжить до свого приятеля, бо бачив його уві сні, і той виглядав сумним; те, що для голубка нема більшого горя, ніж розлука з іншим голубком, здається вам, тітонько, такою самою пересадою, як лист пані де Севіньє, яка жде не діждеться тієї хвилі, коли опиниться сама з дочкою. Яка розкіш усе те, що вона мовить, розлучаючися з нею! "Прощання завдає мені тілесного болю. В розлуці ми незбожно марнуємо час. Ми рвемося назустріч омріяному дневі".
Бабуся не тямилася з радощів, що її думка про листи збігалася з думкою пана де Шарлюса.