. Біля дверей на нього чекала Поллі. Йому треба було ще заїхати до Брауна, а потім устигнути до Національного депозитного банку.
Коли вони з Поллі вже сідали в карету, вибіг і Груч. Вони рушили до поліції, але в густому тумані карета їхала дуже повільно.
Перемога розуму
Пишучи у себе в конторі нову статтю для "Дзеркала", в якій висловлювалася підозра, що в загибелі "Оптиміста" винні підривні елементи, Пічем весь ранок марно намагався відкликати з міста своїх демонстрантів. Дехто з його посланців повернувся, не знайшовши на збірних пунктах ні душі; інші ж узагалі хтозна-де поділися.
Перед полуднем його нерви не витримали, й він сам поїхав до поліції. На Пічемову вимогу головного інспектора викликали з якогось допиту. Браун був у чорному костюмі: він збирався їхати на панахиду.
Пічем сповістив його, що вже не має змоги відвернути демонстрацію багатьох сотень інвалідів війни, які нестимуть плакати й транспаранти страхітливого змісту. А з досвіду відомо, що до цієї процесії неодмінно" приєднаються цілі юрми сторонніх людей. І вона нібито прямує до церкви Тройці.
— Накажіть просто стріляти! — вигукнув Пічем.— Це все набрід, покидьки суспільства! Я можу добути вам їх список, серед них не один уже и у в'язниці сидів. А на плакатах у них запитання: що заподіяно їхнім товаришам на "Оптимісті" та заради чого затіяно всю цю війну. Накажіть стріляти не вагаючись! На ці запитання ніхто не може дати відповіді, лишається стріляти!
Невдовзі після нього до Браунового кабінету влетів Макхіт. Головного інспектора не було він провадив нараду з інспекторами. Поки його викликали, банкір поговорив з ОТарою, що сидів у кутку. Його руки в наручниках були прикриті капелюхом. Поруч стояв полісмен, ОТару, привели до Брауна на допит, перерваний приходом Пічема. Погляд ОТарин був спокійний, майже веселий. Говорив він теж весело:
— Отепер я признаюсь у всіх твоїх злочинах, Маку, Зніму тягар із твого сумління. Ось побачиш, коли я відкрию все, що в тебе на серці, тобі зразу полегшає.
Макхіт відіслав полісмена, що знав його.
— Ти поводишся нерозумно, ОТаро. У нас лишається кілька хвилин на те, щоб урятувати тебе від зашморга, а ти розводиш теревені. Я попросив свого друга Брауна випустити Джайлза, щоб він не міг розповісти, хто послав його вбити Кокса. Розумієш?
— Чому ж ні. Я повинен дати себе поховати у в'язниці.
— Ми добудемо тобі квитанцій, скільки зможемо, О. Я нічого проти тебе не маю, навпаки. Просто виникла така необхідність, щоб хтось узяв усе на себе. Мною пожертвувати не можна, без мене все розвалиться. Я свого часу теж сидів. Заради справи.
— Шість років в'язниці заради справи? Щукай дурніших. Я теж хочу трохи потішитись. Якщо всіх вас дідько вхопить, за це й головою не жалко заплатити.
— Не так-то швидко нас дідько вхопить, як ти думаєш. Моєї причетності ніхто не зможе довести, й ти теж. Якщо ти не візьмеш на себе вини, від цього тільки постраждає організація. Крім того, чому це шість років? Щонайбільше чотири. Ти повинен признатися, що купив десять-двана-дцять партій краденого, не більше. На решту ми забезпечимо тобі документи. Наша контора працювала дуже акуратно. Ти скажеш, що збився з пуття недавно, лиш в останні місяці.
— Так, поки я сидів під слідством. І штовхнула тебе на це тільки соціальна солідарність. Ти пожалів крамарів. Вони слізно благали товарів, і ти не міг більше витримати. Ти сам походиш із цього середовища. На карті стояв добробут багатьох родин. Крім того, в тобі промовляло честолюбство комерсанта, ти пишався тим, що постачаєш такі дешеві товари. Д-крамниці продають найдешевші товари на весь Лондон.
— Ах, я ще й це повинен сказати?
— А хіба воно пошкодить? Годі тобі дуріти, поглянь на все з ділової точки зору. Тільки вирішуй зараз, бо мені вже час іти.
Увійшов Браун, і переговори почалися спочатку. Вони тривали більше години. ОТара знову розкричався: Макхіт, горлав він, занапастив одну з найкращих банд Лондона й усього світу, розвіяв її за вітром. І він, ОТара, зірве з нього личину!
Та кінець кінцем він опам'ятався. Розмова нарешті зійшла на грунт реальності. Він погоджувався взяти на себе купівлю не більш як двох-трьох партій краденого. Зійшлися на п'яти. Макхіт зобов'язався добути документи на всі інші товари.
На прощання вони потисли один одному руки.
— Можеш думати, що тобі завгодно, О,— сказав Макхіт,— але це перемога розуму. Ти не міг вирішити інакше. Як людину, таке вирішення мене дуже смутить. Ти сю ніч спатимеш краще за мене.
ОТару вивели, а Макхіт ще хвилину лишився наодинці з Брауном і вручив йому запечатаний конвертик.
— Мій борг,— з усмішкою сказав він і врочисто додав: — Крім того, я дозволив собі, любий Фредді, на відзнаку сьогоднішнього дня піднести тобі подаруночок.
Браун розпечатав конверт і, зворушений, обняв свого давнього друга й однополчанина.
— Я приймаю твій подарунок тільки тому, що ми друзі, а не навпаки,— промовив він, дивлячись на Макхіта чистим, щирим поглядом.— Сподіваюся, що ти й сам це розумієш, Маку!
Вийшовши з Гручем і Поллі на вулицю, Макхіт побачив, що туман іще погустішав.
Туман
У конференц-залі Національного депозитного банку зібралося восьмеро джентльменів.
У одному кутку стояли купкоїд містер Пічем, Готорн, Міллер і Крестон. У кутку навпроти, під гіпсовим бюстом принца-регента,— обидва директори Комерційного банку та містер Аарон зі своїм довіреним.
І ті, й ті намагалися не дивитись одні на одних і розмовляли півголосом.
Аарон розповідав Опперам про суд над Макхітом.
Коли в Комерційному банку одержали запрошення, Аарона нітрохи не здивувала відверта подвійна гра Макхіта. Сприйнявши так "спокійно той факт, що його компаньйон Макхіт одночасно є президентом ворожої організації, ЦЗТ, і вже досить давно знюхався з конкурентом, він показав себе бізнесменом неабиякого масштабу. Він радив стримати всі емоції морального характеру, цілком природні в такому випадку, й керуватись тільки новою діловою ситуацією. Однак його компаньйони з Комерційного банку не поділяли цього об'єктивного погляду; навпаки, вони висловили невдоволення такою позицією. А втім, Аарон і сам признався, що не уявляє собі, як Макхіт сьогодні дивитиметься їм у вічі.
До зали ввійшли Макхіт і Груч. Зупинившись біля дверей, вони вклонилися. Всі присутні відповіли їм поклоном.
З однієї купки виступив низенький чоловічок із вульгарним обличчям і підійшов до новоприбулих.
— Дозвольте спитати: котрий з вас містер Макхіт? — промовив він.
Макхіт уклонився ще раз.
Перед Пічемом стояв невисокий кремезний чоловік років за сорок із схожою на редьку головою. Обидва майже одночасно вимовили:
— Добрий день. Дуже радий познайомитися.
Потім Пічем знову відійшов до своїх співрозмовників біля вікна. Його зять Макхіт і Груч лишилися біля дверей. Макхіт вирішив, що зараз йому краще не підходити до Аарона і братів Опперів, які пронизували його крижаними поглядами. Він понуро стояв поруч свого довіреного Груча в яскравому світлі, що лилося з молочно-білої скляної кулі газового світильника. Обидва були в чорних костюмах, як і більшість присутніх.
"Вони чекають тільки тієї хвилини, коли вже можна буде укладати контракти,— з відразою думав Макхіт.— А мене, колишнього бандита, просто нудить від цього гендлярства. Сиди тут із ними й гризись за якісь про-центи! І чом би мені попросту не взяти ножаку та не випустити їм кишки, коли вони не схочуть віддати те, що мені потрібно? Яке негідне діло — смоктати сигари та мудрувати над контрактами! Впихай туди хитрістю різні каверзні пунктики та кидай натяки... Чи не краще напрямки: давай гроші, а то пристрелю! Чи варто укладати контракти, коли тих самих результатів можна досягти, заганяючи шпички під нігті? Невже цим боягузам не набридне все життя ховатися за спинами суддів та судових виконавців? Адже це принижує людину у власних очах! Звісно, в наші дні на простому, чесному й— природному вуличному грабіжництві далеко не заїдеш. У порівнянні з комерцією це те саме, що вітрильне судноплавство в порівнянні з паровим... Воно-то так, але в давнину все було гуманніше. А як занепало велике земле власництво, до чого воно докотилось! Раніше, було, поміщик просто бив свого орендаря по пиці й кидав його у в'язницю для боржників, а тепер він повинен іти в суд та з кодексом законів у руках примушувати сина свого орендаря, що сидить там за суддю, писати папірець, який дає йому право вигнати того орендаря до бісового батька. Раніше підприємець просто викидає своїх робітників та службовців на вулицю, якщо їх не задовольняла платня або його — прибуток. Він, певна річ, викидає їх і тепер, і прибутки він має й тепер — можливо, навіть більші, ніж колись,— але ж ціною якого приниження! Він мусить спершу стромляти профспілковим керівникам сигари в їхні невмивані рила та втлумачувати їм* що треба сказати панам робітникам, щоб вони ласкаво погодились давати йому прибуток. Мало не на задні лапки перед ними ставати! Собаче життя! За таких умов порядну людину взагалі ніякі прибутки не тішитимуть, хоч які вони великі! Занадто дорого доводиться за них платити — своєю людською гідністю! Те саме можна сказати й про державну владу. Безперечно, широким масам і тепер не дають виходити за рамки працьовитості й самопожертви, але якими жалюгідними засобами це робиться! Ми не соромимося спершу просити їх, щоб вони самі таємним голосуванням обирали поліцію, яка буде тримати їх у шорах. І тут помітно загальний занепад почуття гідності. їй-богу, варт би сказати цим людям, що раніше, коли я ще був звич(ййним вуличним грабіжником, коли я ще мав право так називатись, я нізащо в світі не пішов би на таке приниження!" Чекали містера Блумзбері з ЦЗТ.
Він прийшов тільки через півгодини після Макхіта й потис йому обидві руки.
— Вас виправдано,— радісно повідомив баронет.— А за те, що втекли до оголошення вироку, заплатите штраф.
Разом з ним приїхала й Фанні Крайслер. Вони з Поллі сиділи в директорському кабінеті.