Копійчаний роман

Бертольт Брехт

КОПІЙЧАНИЙ РОМАН
Переклав Юрій Лісняк
Пристановище
Він узяв, що дали, бо притуга тяжка;
Лиш, не бувши дурним, спитав:
"За що хліб і притулок? За що ласка така?
І в які я тенета впав?"
"Загибель пана Ейгіна" (старовинна ірландсьпа балада)
Солдат Джордж Ф'юкумбі на бурській війні дістав кулю в ногу, і лікарям у одному з кейптаунських госпіталів довелось відтяти її до коліна. Ф'юкумбі відвезли до Лондона, де він одержав повністю належні йому сімдесят п'ять фунтів стерлінгів компенсації, підписавши спершу папір про те, що він відмовляється надалі від будь-яких претензій до держави. За ті сімдесят п'ять фунтів він купив у Ньюгеті невеличкий шиночок, що останнім часом, як можна було пересвідчитися з недбалих записів олівцем у рахункових книжках — маленьких, заляпаних пивом зшиточках,—— давав щонайменше сорок шилінгів прибутку на тиждень.
Оселившись у малесенькій комірчині при шинкові, Ф'юкумбі найняв собі на поміч літню жінку й почав господарювати. Але вже тижнів за два він зрозумів, що його нога не дуже оплатилась: хоч як годив солдат своїм клієнтам, йому тих сорока шилінгів ні разу не пощастило наторгувати. Він дізнався, що недавно тут поблизу щось будували і про те, щоб шинок не порожнював, дбали муляри; але будову вже закінчили і головної клієнтури не стало. Як йому потім сказали, Ф'юкумбі, купуючи шинок, легко міг побачити все це з рахункових книжок: адже виторг у будень, навсупереч усім законам шинкарського промислу, був вищий, ніж у неділю. Але ж солдат досі бував тільки відвідувачем таких шинків, а не хазяїном... Він насилу-насилу спромігся протриматись із своїм господарством чотири місяці — тим більше що забагато часу витрачав на розшуки колишнього хазяїна,— а потім опинився на вулиці, без шматка хліба.
На якийсь час Ф'юкумбі знайшов притулок в однієї молодої солдатки; поки вона стояла за прилавком своєї малесенької крамнички, він бавив її дітей, розповідаючи їм про війну. Та потім їй написав чоловік що має приїхати у відпустку, і вона мусила чимскоріше спекатися свого пожильця, що з ним, як воно звичайно буває в тісних помешканнях, уже спала разом. Він перекалатав у неї ще днів зо два, а потім усе-таки довелось йому забратися геть. Ще кілька разів заходив він до солдатки, вже коли чоловік її від'їхав, і попоїсти щоразу діставав. Та помалу він скочувався нижче й нижче, і врешті його підхопив і поніс нескінченний потік знедолених, що їх голод день і ніч жене вулицями столиці світу.
Якось уранці Ф'юкумбі вийшов на один з мостів через Темзу. Він уже два дні нічого не їв — люди, до яких він підходив у шинках, правда, чаркою його іноді частували, але їсти не запросили ні разу. Якби не його старий солдатський мундир, йому взагалі ніхто нічого не дав би; він, власне, задля цього й надягав той мундир.
Однак тепер він був у цивільному вбранні, яке носив, ще коли шинкарював. Бо він збирався просити милостині і йому було соромно. Не того він соромився, що лишився без ноги, і не того, що купив збитковий шинок, а того, що мусив просити грошей у чужісіньких людей. На його думку, ніхто нічого не був йому винен.
Жебрання давалось йому нелегко. Можна гадати, що це професія для людей, які нічого не вчились; а виявилося, що й жебрати теж треба спочатку навчитись. Солдат уже звертався до кількох перехожих; але він не вмів робити влесливої міни і намагався не заступати дороги людям, у яких просив, щоб не здатись нав'язливим. Та й звернення в нього виходили занадто довгі — поки договорить до кінця, перехожий уже далеко. І руки солдат не простягав. А тому, хоч він, мабуть, уже разів із п'ять принижувався, навряд чи хто з перехожих здогадався, що в нього просять милостині.
загрузка...
Зате про це, як видно, здогадався дехто інший, бо раптом Ф'юкумбі почув у себе за спиною чийсь хрипкий голос:
— А чи не вшився б ти звідси, падлюко!
Солдат, що відчував провину, навіть не озирнувся. Він просто пішов собі, знітившись, геть. Тільки за якусь сотню кроків він наважився оглянутись і побачив двох убогих старців у злиденному лахмітті, що стояли й дивились йому вслід. Ф'юкумбі пошкандибав далі — вони пішли за
ним назирці. Лише минувши кілька вулиць, солдат побачив, що вони відчепились.
Другого дня він вештався побіля доків, час від часу несміливо звертаючись до вбраних по-простому перехожих, чим вельми їх дивував. Нараз хтось гепнув його по спині і в ту ж мить запхнув йому щось до кишені. Озирнувшись, солдат не побачив нікого, але в кишені знайшов цупку візитну картку, кілька разів перегнуту й страшенно заяложену. На картці були надруковані прізвище й адреса: "Дж.-Дж. Пічем, Олд-Оук-стріт, 7", а нижче нашкрябано олівцем: "Якхочиш шопцілі були ребра то звернис на вищезначину адресу". Це речення було двічі підкреслене.
Помалу солдатові свінуло, що й учорашній, і сьогоднішній напади якось пов'язані з його спробами просити милостині. Але йому чогось не дуже хотілося йти на Олд-Оук-стріт.
Надвечір біля одного пивного бару до нього заговорив якийсь жебрак. Ф'юкумбі впізнав у ньому одного з тих, —учорашніх. Але сьогодні жебрак, здавалось, був настроєний миролюбніше. Він був іще молодий і зовсім не злий на вигляд. Учепившись солдатові в рукав, він потяг його за собою.
— Ану, стерво собаче,— сказав жебрак досить приязно, спокійнісіньким тоном,— покажи нбмёр.
— Який такий номер? — спитав солдат.
Неквапно човгаючи обік нього, так само приязно, але ні на мить не спускаючи його з ока, молодик пояснив своїм жаргоном, що те нове ремесло, за яке хоче взятися солдат, організоване незгіршг ніж будь-яке інше, а може, й краще; що вони, мовляв, живуть не в якійсь там дикій пущі, куди не ступала нога цивілізованої людини, а в великому, впорядженому місті, в столиці світу. Отже, щоб добувати хліб цим новим ремеслом, він повинен мати номер — щось ніби патент. Одержати цей номер можна там і там — певна річ, не задарма. На Олд-Оук-стріт міститься керівництво організації, членом якої, за всіма законами, треба стати й йому,
Ф'юкумбі вислухав усе це, ні разу не перепитавши жебрака. Потім відловів так само миролюбно — адже вони йшли людною вулицею,— що він дуже задоволений існуванням такої організації, точнісінько як у мулярів або перукарів, але сам воліє діяти за власним розсудом, бо йому в житті вже доводилось виконувати скорше забагато, ніж замало наказів, про що переконливо свідчить його дерев'янка.
По цих словах він подав на прощання руку своєму супутникові, що слухав його з таким виразом, ніби йому випала нагода почути надзвичайно цікаві міркування мудрої, бувалої людини, з якими він, на жаль, не може цілком погодитись. Жебрак, засміявшись, ляснув його по плечу, мов давнього знайомого, і перейшов на другий бік вулиці. Солдатові той сміх не сподобався.
Щодень йому жилося гірше.
Як виявилося, для того щоб діставати милостиню більш-менш регулярно, треба сидіти на постійному місці (а місця до того ж були кращі й гірші); але йому не щастило знайти таке місце. Його звідусіль проганяли. Він не міг зрозуміти, як пристосовуються інші. Вигляд у них був, у всякому разі, багато нужденніший, ніж у нього. Вдягнені вони були в злиденне лахміття, крізь дірки світило голе тіло. (Згодам він дізнався, що в певних колах одяг, який не відкриває очам публіки грішного тіла, розцінюється як вітрина, заліплена папером). Та й фізичний стан їхній здавався гірший, каліцтв у них було більше, і ті каліцтва були тяжчі. Багато хто з них сидів долі, на холодній землі, і перехожі були певні, що такий жебрак справді наживає собі хвороби. Ф'юкумбі теж радісінько сів би на холодне каміння, якби тільки йому дозволили. Але такі місця, що самі волали до милосердя, очевидно, не були загальною власністю. Полісмени або жебраки весь час проганяли солдата.
Поневіряючись отак, він урешті застудився й блукав по місту в гарячці, з колькою в грудях.
Одного вечора він знову зустрів того самого молодого жебрака. Той, побачивши солдата, зразу пішов назирці за ним. Через два квартали до нього пристав ще один жебрак. Ф'юкумбі пустився тікати, вони побігли навздогін.
Солдат кілька разів звертав у завулочки, щоб позбутись переслідувачів. Він уже думав був, що втік від них, коли раптом на розі обидва виросли перед ним, і не встиг зін гаразд розгледіти їх, як вони накинулись на нього з кийками. А один навіть упав на землю й сіпнув Ф'юкухмбі за дерев'янку. Солдат повалився навзнак, ударившись головою об камінь. Та в цю ж мить нападники рвонули навтікача, бо з-за рогу показався полісмен.
Ф'юкумбі думав уже, що той прискіпається до нього, та враз із сусіднього підворіття викотився на маленькому візочку третій жебрак, обуреним жестом показав на втікачів і шпарко заґерґотів, щось пояснюючи полісменові. Той за комір підвів Ф'юкумбі й штурхнув його в спину. Солдат покульгав далі, а жебрак, що обома руками правував своїм залізним візочком, покотив слідом, не відстаючи ні на крок. У нього, видно, не було ніг.
За найближчим рогом безногий учепився Ф'юкумбі в холошу. Вони заблукали до одного з ндйзлиденніших закутків міста, вулички тут були не ширші трьох кроків. Неподалік зяяв низький прохід у темний двір.
— Ось сюди! — хрипко звелів каліка. Попхнувши свого візочка, що мав збоку залізний важіль, просто на ноги охлялому Ф'юкумбі, він і справді загнав солдата в маленький, не більший як три на три метри, дворик. Не встиг сторопілий солдат розгледітись, як каліка — літній чоловік з важкою нижньою щелепою — спритно, мов та мавпа, вискочив із свого візочка, виявившись раптом власником двох здоровісіньких ніг, і зразу насів на Ф'юкумбі. Він був на добру голову вищий за солдата й ручиська мав, як у орангутанга.
— Засукуй рукава/ — гукнув він.— Покажи у відкритому, чесному бою, чи справді ти гідніший посісти те при-буткове місце, якого ми обидва домагаємось. "Дорогу найздібнішому!" і "Горе переможеному!" — ось мої девізи. Здійснювати їх — це послуга всьому людству, бо таким чином тільки здібні люди можуть піднестись на належну висоту й заволодіти всім прекрасним на землі. Але не вдавайся до заборонених засобів, не бий нижче пояса й у потилицю, а також коліном. Змагання, щоб мати юридичну силу, повинне провадитись за правилами Британської спілки боксерів!
Бій був недовгий.
1 2 3 4 5 6 7