Поранений Сократ

Бертольт Брехт

Сократ, син сповитухи, який легко й гарно провадив діалоги і вмів крутими жартами так запалити своїх друзів, що в них народжувались цікаві думки,— словом, дбав, щоб вони заводили власних дітей, а не накидав їм чужих, як інші вчителі,— той Сократ мав славу не тільки наймудрішого серед греків, а й одного з найвідважніших. Ця слава здається нам цілком виправданою, коли ми читаємо в Платона, як спокійно і незворушно випив він келих з отрутою, що його врешті звеліли подати йому можновладці за всі послуги, які він зробив своїм співгромадянам. Але дехто з шанувальників Сократа вважав за потрібне нагадувати й про його мужність на полі бою. Справді, він брав участь у битві при Делії, у складі легко озброєної піхоти, бо ні за своїм становищем — він був шевцем,— ні зі своїми прибутками — він був філософом — не потрапив би до почеснішого роду війська з дорожчим обладунком. Проте, як можна собі уявити, мужність його була особлива.

Уранці перед битвою Сократ якнайкраще підготувався до того кривавого діла, що чекало на нього, тобто попоїв цибулі, бо, на думку солдатів, вона додавала мужності. Його скептицизм у багатьох галузях знань спричинився до забобонності в багатьох інших галузях; він виступав проти абстрактних міркувань і боронив практичний досвід, а тому не вірив у богів, але вірив у цибулю.

На жаль, цибуля не подіяла на нього так, як він сподівався, принаймні не подіяла відразу, і він похмуро приєднався до загону озброєних мечами вояків, що вервечкою ішли до призначеного їм місця на якомусь стернищі. Позад нього і перед ним чвалали хлопці з афінських околиць. Вони звернули його увагу на те, що афінська зброярня робить замалі щити для таких гладких людей, як він. Сократ теж був такої думки, тільки називав тих людей, яких сміховинно вузькі щити не затуляли й наполовину, не гладкими, а широкогрудими.

Розмову переднього й заднього супутників Сократа про той зиск, який великі зброярі мають із надто малих щитів, перебила команда:

— Перепочинок!

Усі посідали на стерню, і Сократ дістав від начальника догану за те, що спробував примоститися на щиті. Та ще більше, ніж сама догана, занепокоїло його те, що начальник сварився приглушеним голосом. Певне, вважав, що ворог уже десь близько.

У густому, як молоко, ранковому тумані не було нічого видно. А все ж тупіт ніг і брязкіт зброї свідчили, що поле було зайняте військом.

Сократ з прикрим почуттям згадав свою вчорашню розмову з одним молодим аристократом, начальником кінного загону, з яким колись познайомився за лаштунками театру.

— Чудовий план! — сказав той шмаркач.— Піхота простісінько стоїть собі там, де її поставлено, вірно й слухняно, і приймає на себе удар ворога. А тим часом кіннота спускається в долину й заходить йому в спину.

Долина була десь у тумані праворуч, далеченько звідти. Отже, тепер туди, певне, просувається кіннота.

План здався Сократові добрим, принаймні непоганим. Що ж, перед битвою завжди складають плани, особливо як ворог дужчий. А насправді потім просто воюють, тобто луплять одні одних. І просуваються вперед не там, де передбачає план, а там, де подається ворог.

Тепер, у сірому ранковому сутінку, той план видався Сократові нікудишнім. Що це означає: піхота приймає на себе удар ворога? Взагалі кожен радіє, якщо йому пощастить уникнути удару, а тут уся штука начебто полягає в тому, щоб прийняти його на себе! Дуже погано, що полководець сам кіннотник.

На ринку не було стільки цибулі, як треба простому солдатові.

І куди воно годиться — замість лежати в постелі, сиди оце вдосвіта серед поля на голій землі з різницьким ножем у руці й не менше як десятьма фунтами заліза на тілі! Правда, місто треба боронити, коли на нього нападають, а то його може спіткати велике лихо, але чому на місто нападають? Тому що власники суден, виноградарі і торговці рабами в Малій Азії не помирилися з перськими власниками суден, виноградарями й торговцями рабами. Нічого собі причина!

Раптом усі немов закам'яніли.

Ліворуч із туману долинув глухий гук у супроводі брязкоту металу. Той гук досить швидко наростав. Почався наступ ворога.

Загін підвівся. Всі, витріщивши очі, вдивлялися в туман перед собою. Кроків за десять збоку якийсь чоловік упав навколішки й залементував, благаючи допомоги в богів. "Запізно",— подумав Сократ.

Зненацька, наче у відповідь йому, почувся страхітливий крик десь далі праворуч. Волання про допомогу немовби перейшло в передсмертний зойк. Сократ побачив, як із туману вилетів металевий прут. Спис!

І ось перед ними, ще невиразні в сутінку, з'явилися кремезні постаті: ворог.

Сократа опанувало непереборне почуття, що він, мабуть, занадто забарився, чекаючи. Він важко обернувся й кинувся навтіки. Нагрудний панцир і набедреник дуже заважали йому. Вони були куди небезпечніші за щит, бо їх не можна було кинути.

Важко дихаючи, філософ біг стернищем. Усе залежало від того, чи він устигне відбігти на безпечну відстань. Добре, якщо ті браві хлопці позаду на якийсь час затримають ворога.

Раптом його пронизав страшний, нестерпний біль. Ліву ступню запекло вогнем. Стогнучи, він опустився додолу, але відразу ж схопився, знов скрикнувши з болю. Божевільними очима він озирнувся навколо і зрозумів усе. Він потрапив у терник.

То були цілі зарості низеньких кущиків з дуже гострими колючками. Мабуть, і в ногу він загнав колючку. На очах у нього виступили сльози. Майже не ступаючи на вражену ногу, він пошукав навколо вільної від заростів місцини і знов опустився додолу. Треба негайно витягти колючку.

Він напружено прислухався до гомону і брязкоту з поля бою: його чути було з обох боків, але билися далеченько від нього, кроків, може, за сто. Проте гомін той, мабуть, наближався, повільно, але неухильно.

Сандаля не скидалась, колючка пробила тонку підошву і ввігналася глибоко в тіло. Як можна взувати солдатів, що мають боронити батьківщину від ворога, в таке тонке взуття! Кожна спроба стягти сандалю завдавала болю. Сократ знеможено опустив руки. Що робити?

Його похмурий погляд упав на меча, що лежав біля нього. Враз йому сяйнула рятівна думка, краща, ніж будь-коли під час бесід з учнями. А чи не можна розпороти сандалю цією зброєю? Він схопив меча.

загрузка...

Тієї миті почувся глухий тупіт. Крізь зарості продирався невеличкий загін. Слава богам, свої! Побачивши його, вони на мить зупинилися.

— Це швець,— сказав котрийсь із них.

І вони пішли далі.

Але тепер гамір почувся й ліворуч. І команди там лунали чужою мовою. Перси!

Сократ знов спробував звестись на ноги, тобто на праву ногу. Він сперся на меча, що був лише трохи закороткий. І враз побачив ліворуч, на невеликій галявинці, гурт солдатів, які зчепилися в бійці. Він чув стогін і глухі удари заліза об залізо чи об шкіру.

У розпачі Сократ пострибав назад на одній нозі, але спіткнувся, зопалу став на вражену ногу і, застогнавши, впав додолу. Гурт солдатів — чоловік, може, двадцять або тридцять,— не припиняючи бійки, просунувся на кілька кроків ближче. Філософ сидів між двома кущами терну і безпорадно дивився на ворога, що наближався до нього.

Він не міг зрушити з місця. Краще що завгодно, аніж іще раз відчути цей нестерпний біль у підошві. Він не знав, що йому робити.

І раптом він закричав. А як точніше сказати, то було так: він почув свій власний крик. Почув, як із його могутніх грудей вихопилось, мов із сурми:

— Третій загін, сюди! Дайте їм перцю, хлопці!

І водночас помітив, що схопив меча й заходився вимахувати ним навколо себе, бо перед ним вигулькнув з кущів перський солдат зі списом. Спис полетів убік, і солдат слідом за ним.

А Сократ знов почув свій крик:

— Ані кроку назад, хлопці! Тепер вони потрапили в нашу засідку, сучі сини! Краполію, шостий переді мною! Нуллію, перший праворуч! Я порубаю на шматки кожного, хто спробує відступати!

На свій подив, він зауважив біля себе двох своїх солдатів, що перелякано дивились на нього.

— Кричіть,— тихо сказав він,— кричіть ради всіх богів!

Один зі страху мовчки роззявив рота, другий справді почав щось кричати. Перс, що впав був додолу, важко підвівся й побіг у кущі.

Від галявини, спотикаючись, надійшло з десяток стомлених солдатів. Перси, почувши крик, кинулись навтіки. Вони злякалися засідки.

— Що тут сталося? — запитав котрийсь із земляків Сократа, що й досі сидів на землі.

— Нічого,— відповів філософ.— Не стовбичте тут і не. витріщайте на мене очей! Краще бігайте й вигукуйте команди, щоб вороги не помітили, як нас мало.

— А може, тікаймо звідси? — нерішуче мовив солдат.

— Ані руш! — гримнув на нього Сократ.— Невже ви такі боягузи?

А оскільки для солдатів мало набратися страху, треба ще й спізнати щастя,— до них раптом долинув далекий, але дуже виразний тупіт кінноти й шалений крик,— кричали грецькою мовою! Кожному відомо, якої нищівної поразки зазнали перси того дня. Нею і закінчилась війна.

Коли Алківіад на чолі кінноти над'їхав до терника, він побачив гурт солдатів, що несли на плечах огрядного чоловіка.

Притримавши коня, він упізнав у тому чоловікові Сократа, і солдати пояснили йому, що коли під час бою грецьке військо було подалося, він зупинив його своєю незворушною витримкою.

Вони врочисто донесли Сократа до табору і там, хоч як він опирався, посадовили на підводу. Оточений спітнілими солдатами, що збуджено вигукували йому хвалу, він доїхав до столиці.

Солдати занесли його на плечах до хати.

Ксантіппа, дружина Сократа, стояла навколішки перед вогнищем і роздмухувала жар, щоб зварити йому квасоляної юшки. Вона обернулася й глянула на нього. Він і далі сидів на стільці, на який солдати посадили його.

— Що з тобою сталося? — підозріло запитала вона.

— Зі мною? — промурмотів він.— Нічого.

— А що то люди торочать про твої подвиги? — напосідалась вона.

— То перебільшення,— відповів він.— Як смачно пахне юшка.

— Як вона може пахнути, коли я ще не розпалила вогнища? Ти знов клеїв дурня, га? — сердито сказала вона.— Ото завтра буде реготу, коли я піду до пекарні.

— Я не клеїв дурня. Я воював.

— Ти був п'яний?

— Ні. Я зупинив їх, коли вони подалися перед ворогом.

— Ти сам себе не здатен зупинити,— сказала вона й підвелася, бо вогонь уже розгорівся.— Подай мені солянку зі столу.

— Не знаю,— повільно, задумливо мовив він,— може, мені краще взагалі нічого не їсти.

1 2 3