Між іншим акомпанувати їй того разу викликався Адріан, і він також усміхнувся, встаючи з-за фортепіано й ковзнувши поглядом по моєму розчуленому до сліз обличчю.
Серед таких вражень приємно зробити і якийсь свій внесок до мистецьких розваг товариства, тож я був зворушений, коли після того співу його вельможність фон Рідезель, зразу ж підтриманий довгоногою елегантною господинею дому вимовляючи слова на південнонімецький штиб, але по-офіцерському уривчасто, попросив мене ще раз заграти анданте й менует Міландра (1770 рік), які я недавно вже виконував тут на своєму семиструнному інструменті. Яка ж слабка людина! Я був йому вдячний, зовсім забув про свою відразу до його гладенької і порожньої навіть якоїсь ясної від непохитного зухвальства аристократичної фізіономії з білявими закрученими вусами, виголеними щоками і блискучим моноклем в оці під білястою бровою. Для Адріана, я добре знав, постать цього лицаря перебувала, так би мовити, по той бік будь-яких оцінок, по той бік ненависті і зневаги, навіть по той бік посміху; він і плечима не здвигнув би на його адресу, і, власне, так само сприймав його і я. Але в ті хвилини, коли він вимагав від мене внеску в музичні розваги товариства, щоб воно за чимось "граціозним" відпочило від революційного, яке вже здобуло собі визнання, я мимоволі добрішав до нього.
Дуже дивно, трохи прикро і трохи смішно було спостерігати сутички рідезелівського консерватизму з іншим, ультра і контрреволюційним, з консерватизмом, якому йдеться не про "ще й досі", а про "знов уже", який фрондує проти буржуазно-ліберальної школи цінностей з другого боку, не випередивши її, а відставши від неї. Дух часу якраз давав нагоду для таких сутичок, що й підбадьорювали, і спантеличували давній, нескладний консерватизм, і в салоні пані Шлагінгауфен, шанолюбно наповненому якомога різним людом, теж була для цього нагода в особі доктора Хаїма Брайзахера, вченого без посади з дуже яскраво виявленими ознаками його раси, недурного, навіть відчайдушного типа, дивовижно поганого на вроду, який з явною зловтіхою відігравав тут роль чужих цьому колу дріжджів. Господиня цінувала його діалектичне красномовство, в якому, до речі, звучали виразно пфальцські інтонації, і його парадоксальність, що спонукала дам у якомусь манірному захваті сплескувати руками над чолом. Що стосується йогo самого, то він учащав у це товариство, мабуть, зі снобізму, а ще з потреби дивувати елегантну обмеженість ідеями, які в гурті літераторів, певне, справили б менше враження. Я його терпіти не міг, вважав інтелектуальним інтриганом і був переконаний, що Адріанові він також бридкий, хоч з якихось не зовсім зрозумілих причин ми з ним ніколи не розмовляли про Брайзахера. Але Брайзахерової чутливості до розумових течій часу, нюху на найновіші духовні запити я ніколи не заперечував і багато чого в цій царині пізнав завдяки йому і його салонним розмовам.
Він був ерудит, який умів говорити про що завгодно, філософ культури, настроєний, одначе, проти культури, бо, мовляв, у всій її історії не бачив нічого, крім процесу занепаду. Найгіршим у його устах було слово "поступ", він його вимовляв з нищівною зневагою, і складалося враження, що такий консервативний глум з поступу правив йому за справжню ліцензію на місце в цьому товаристві, був ніби ознакою, що він доріс до цього салону. Розумно, але не дуже приємно він висміював поступ живопису від примітивно плаского до зображення у перспективі. Вважати відмову доперспективного мистецтва від перспективістського обману зору нездарністю, безпорадністю, незграбним примітивізмом і співчутливо стискати плечима, коли заходить про нього мова, — ось вона, вершина дурної новомодної пихи. Відмова, зневажливе нехтування — це не ознаки неспроможності, неуцтва, убогості. Наче не ілюзія — найниціший, розрахований на публіку принцип мистецтва, наче категорична відмова від неї — не ознака шляхетного смаку! Уміння категорично відмовлятися від деяких речей, що стоїть дуже близько до мудрості чи, швидше, і є часткою мудрості, на жаль, цілком утрачене, а простацьке зухвальство величає себе поступом.
Якимось дивом гості пані Шлагінгауфен, у дівоцтві фон Плаузіг, відчували в цих поглядах щось рідне, навіть більше за те: їм, по-моєму, здавалося, що Брайзахерові не зовсім личить висловлювати їх, але не здавалося, що таким людям, як вони, не зовсім личить зустрічати його висловлювання оплесками.
Так само, казав він, стоять справи і з переходом музики від монодії до багатоголосся, до гармонії, в якій дуже полюбляють вбачати культурний поступ, тим часом як насправді це здобуток варварства.
— Як це… пардон… варварства? — прокукурікав пан фон Рідезель, що, певне, звик вбачати у варварстві форму консерватизму, хай навіть і таку, що трохи компрометує.
— Звичайно, ваша вельможносте. Джерела багатоголосої музики, тобто співу в співзвуччях квінти або кварти, містяться далеко від центру музичної цивілізації, від Риму, де існував культ гарного голосу, — вони містяться на хрипкій півночі і були, мабуть, своєрідною компенсацією хрипкоголосся. Вони містяться в Англії і Франції, особливо в дикій Британії, що навіть перша ввела в гармонію терцію. Отже, так званий розвиток слуху, ускладнення, поступ часом бувають здобутком варварства. Хтозна, чи його треба за це хвалити…
Було ясно, як Божий день, що він брав на кпини його вельможність і все товариство, прикидаючись перед ними консерватором. Його явно муляло, коли хтось угадував його думки. Поліфонічну вокальну музику, цей винахід прогресивного варварства, він, звичайно ж, узяв під свою консервативну оборону, як тільки відбувся історичний перехід від неї до гармонійно-акордового принципу, а разом з тим до інструментальної музики двох останніх сторіч. А це вже є занепадом, саме занепадом великого і єдино справжнього мистецтва контрапункту, священно-холодної гри чисел, яка, хвалити Бога, ще не мала нічого спільного з профанацією почуттів і блюзнірською динамікою; цей занепад захопив уже Баха з Айзенаха, якого Гете справедливо назвав гармонізатором. Бувши винахідником темперованого клавіру, а отже, способу багатозначно тлумачити й енгармонійно змінювати будь-який звук, а отже, новітньої романтичної техніки гармонійної модуляції, він заслужив те суворе прізвисько, яке йому надав веймарський мудрець. Гармонійний контрапункт? Такого не існує. Це ні риба ні м'ясо. Пом'якшення, розніження й фальшування, перетворення давньої, справжньої поліфонії, що сприймалася як злиття різних голосів, у гармонійну акордовість почалося вже в шістнадцятому сторіччі, і такі люди, як Палестріна, обидва Габрієлі231 і наш бравий Орландо ді Лacco, що височить тут недалеко на майдані, вже ганебно доклали до цього руку. О так, ці добродії найбільше "олюднили" для нас поняття вокально-поліфонічного мистецтва і тому здаються нам найбільшими майстрами цього стилю. А все просто тому, що здебільшого вони вже пізнали смак чисто акордового ладу і їхня манера трактувати поліфонічний стиль уже досить прикро пом'якшувалась через озирання на гармонійне співзвуччя, на співвідношення консонансів і дисонансів.
Поки всі дивувалися, тішились і поклонялися, я ловив Адріанів погляд, щоб побачити, яке враження на нього справила ця прикра балаканина, проте він відвів очі. Що ж стосується Рідезеля, то він геть розгубився.
— Пардон, — сказав він, — дозвольте… Бах, Палестріна…
Ці імена для нього мали ореол консервативного авторитету, а тут їх переносили в царину модерністського розкладу. Він співчутливо погоджувався — і водночас був такий схвильований, що навіть вийняв з ока монокль, від чого його обличчя втратило останній проблиск інтелігентності. Не краще йому було й тоді, коли Брайзахер забрів зі своїм культурно-критичним просторікуванням у царину Старого заповіту, отже, в царину свого власного походження, — торкнувся теми єврейського племені чи народу та його духовної історії, виявивши й тут вкрай двозначний, я б навіть сказав, нахабний і до того ж злісний консерватизм. Як послухати його, то занепад, одуріння і втрата всякого зв'язку з давнім і справжнім почалися так зарані і в такому шановному місці, що нікому й не снилося. Можу лише сказати, що в цілому його міркування були до неможливого сміховинні. Такі шановні для кожного християнина біблійні персонажі, як царі Давид і Соломон, а так само пророки з їхнім базіканням про Всевишнього на небі для нього вже були занепалими представниками позбавленої живого духу пізньої теології, що не мала ніякого уявлення про давню і справжню юдейську сутність народного елохіма232 Ягве і в ритуалах, якими служили цьому національному Богові чи, радше, домагалися його фізичної присутності в добу справжньої народності, вбачали тільки "загадку прадавніх часів". Особливо діставалося від нього "премудрому" Соломонові, він так нападав на нього, що чоловіки аж посвистували крізь зуби, а дами вражено охкали.
— Пардон! — сказав фон Рідезель. — Я, делікатно кажучи… Цар Соломон у своїй величі… Не могли б ви…
— Ні, ваша вельможносте, не міг би, — відповів Брайзахер. То був естет, знесилений від еротичних насолод, а щодо релігії — прогресивний йолоп, типовий для часів виродження культу дійово присутнього національного — Бога втілення метафізичної сили народу, в проповідь абстрактного, загальнолюдського Бога на небі, тобто народної релігії у всесвітню. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати скандальну промову, яку він виголосив після побудови першого храму і в якій спитав: "Чи може Бог жити серед людей на землі?"— немовби все завдання Ізраїля не полягало в тому, щоб спорудити Богові житло, шатро і всіма способами дбати про його постійну присутність. А Соломон не соромиться проголошувати: "Небо тебе не вміщає, а наскільки ж менший дім сей, що я побудував!" Це порожнє патякання, це початок кінця, тобто виродженого уявлення про Бога, властивого складачам псалмів, у яких Бог уже остаточно засланий на небо і які настійно співають про Бога небесного, хоч П'ятикнижжя233 такого притулку Бога, як небо, взагалі не знає. Там він іде на чолі народу у вигляді вогненного стовпа, там він хоче жити в народі, ходити серед народу й мати свій стіл для заклань — щоб уникнути пізнішого, хиренного, гуманізованого слова "вівтар".