Камбремери вважали, що пані Вердюрен усе тут перевернула шкереберть, хоча насправді ніякої революції вона не вчиняла, а поводилася як розумна консерваторка, — але вони цього не розуміли. А ще вони, так само неслушно, винуватили її в ненависті до старої садиби, в тім, що вона поганить її, замінюючи простим полотном їхній пишний плюш, — так темний панотець закидає єпархіальному архітекторові те, що той повертає на місце старі дерев'яні статуетки, прибрані тому, що духівник вважав за краще заступити їх прикрасами, купленими на площі Сен-Сюльпіс. Нарешті скромні грядки починали витісняти квітники перед палацом, які були гордістю не лише Камбремерів, а й їхнього садівника. Садівник визнавав Камбремерів єдиними своїми господарями, знемагав під кормигою Вердюренів так, ніби маєток був тимчасово захоплений зайдою та ордою жол-даків, і нишком ходив побиватися до викуреної зі свого замку власниці й обурюватися тим занедбанням, в яке попали нині його араукарії, бегонії, пупці, рясні жоржини, а також тим, що в такій заможній садибі наважуються саджати простісінькі квіточки, як от ромашку й нагідки: Пані Вердюрен відчувала цей глухий спротив і налаштувалася в разі продовження оренди чи навіть купівлі Ла-Распельєр застерегти собі право звільнити садівника, якого стара власниця дуже шанувала. Він безоплатно служив їй у важкі для неї часи й обожнював її; але в судженнях люду присутня дивацька суперечність; найглибша зневага сусідує в них із найпалкішим схилянням, а схиляння уживається з незабутими давніми кривдами, і ось цей клубок спостерігався у садівника; садівник казав, наприклад, про маркізу де Камбремер, яка 1870 року, осівши у своєму замку на східних кресах, заскочена наїздом, мусила цілий місяць терпіти присутність німців: "Пані маркізі мали за зле, що в війну вона стала на бік пруссаків і навіть гостила їх у замку. Іншого часу — нехай, але коли воюють, так чинити не випадає. Недобре вона поводилася". Отож-бо, він був їй відданий душею і тілом, шанував її за доброту і вірив у те, що вона запроданка. Пані Вердюрен аж кинуло від заяви маркіза де Камбремера про те, що тут усе як було. "А хіба ви не помітили якихось змін? — відповіла вона. — По-перше, тут були барбедьєнівські бронзові ґевали і препогані плюшеві кріселка — я їх мерщій спровадила на горище, хоча й там вони не гідні красуватися". Відрубавши отак маркізові де Камбреме-ру, вона подала йому руку, щоб той вів її до столу. Маркіз на мить завагався, думаючи собі: "Не можу ж я йти поперед пана де Шарлюса". Але, помисливши, що барон, либонь, давній приятель дому (скоро його не посадили на покуті), він наважився взяти подану йому руку і освідчив пані Вердюрен, яка це для нього честь — бути допущеним до цього сенаклю (так він величав "ядерце" і втішно усміхнувся на думку, що знає таке мудрувате слово). Коттар, сидячи біля пана де Шарлюса, щоб ближче зійтися зі своїм сусідою і "проломити кригу", бликав поверх скелець і моргав куди частіше, ніж за перших зустрічей, без колишньої плохости. Пенсне вже не було перепоною для його доброзичливих позирків — їхня приязність, посилена усмішками, бризкала за скельця. Барон, який легко помічав собі подібних, не сумнівався, що Коттар їхнього десятка і заграє з ним. Але він одразу присадив професора, напустивши на себе холодність збо-ченців, фудульних із тими, кому вони подобаються, і медово облесних із тими, хто подобається їм. Зрештою, хоч би скільки, збочивши від правди, ми розводилися про щастя бути коханим, у якому нам, овва, відмовляє доля, є один закон для всіх і йому підвладні не лише Шарлюси; істота, якої ми не кохаємо, але яка кохає нас, нам нестерпна. Від такої істоти, від такої жінки, про яку ми не скажемо, що вона кохає нас, а скажемо, що вона "в'язне" до нас, ми воліємо іншу, хоча та інша позбавлена її чару, її шарму, її інтелекту. А щоб вона відзискала для нас усі ці високі прикмети, їй треба нас розкохати. З цього погляду роздратування, викликане у збоченця чоловіком, який йому не подобається і який домагається його ласки, може здатися хіба що кумедним спотворенням цього загального правила, але таке роздратування виявляється куди різкіше. Тоді як більшість чоловіків намагаються не показати свого роздратування, хоч би яке сильне воно було, збоченець немилосердно зганяє його на тому, хто його в ньому викликає, але, певна річ, не на жінці (наприклад, пан де Шарлюс не показував, що він роздратований, принцесі
Ґермантській, бо її почуття до нього хоч і дошкуляло йому, але водночас і лестило). Та коли збоченець бачить, що інший чоловік палає до нього жагою, то, може, через те, що така жага для нього незрозуміла так само, як його власна жага незрозуміла іншим; може, через роздратованість в'їдливими чіпляннями, в яких він не бачить нічого поганого, коли чіпляється до когось сам, але які, коли чіпляються до нього, здаються йому збоченням; може, з метою реабілітувати себе вибухом гніву в ситуації, коли це йому прощається; може, зі страху викриття, який нараз охоплює його, коли жага, зав'язавши йому очі, штовхає його на нові вибрики; може, зі злости на те, що двозначне поводження партнера кидає на нього тінь, — хоча сам він не озирався б на задні колеса, якби йому сподобався молодик, гнався б слідком за ним, лупав би на нього очима в театрі, хай би навіть із молодиком були приятелі, наражаючи цим його на сварку з ними, — він, той збоченець, щойно на нього витріщиться чоловік, йому не любий, присаджує його: "Ласкавий добродію! За кого ви мене берете?" (хоча інший брав його саме за того, ким він є), при потребі дає йому паца по шиї, а тому, хто знає необачного зальотника, висловлює своє обурення: "Як, ви знаєтеся з цим свинтюхом? Дивна ж у нього манера дивитися на інших!.. Ну й норови!" Пан де Шарлюс так далеко не заривався, але вдавав із себе ображеного і холодного, як це роблять нелегковажні (а тим паче, легковажні) жінки при людях, які вважають їх за легковажних. Зрештою збоченець у присутності іншого збоченця бачить перед собою не тільки плюгавий образ самого себе, образ неживий, здатний лише вразити його самолюбство, а й другого самого себе, живого, проворного на те, щоб діяти в тім самім дусі й відбити в нього любчика, а отже, можливого причинця сердечних мук. Отож-бо з інстинкту самозбереження він ладен паплюжити такого суперника і в очах людей, які можуть зашкодити тамтому (при чому збоченець № 1 не боїться пошитися в брехуни, коли він шпетить збоченця № 2 перед людьми, які можуть знати про те, яким життям живе він сам), і в очах молодика, якого він "підхопив", якого можуть йому перелюбити і якому треба втокмачити, що те, що, ощаслививши його, може собі дозволити з ним він, було б катастрофою всього його життя, якби той дозволив так само поводитися з ним комусь іншому. Пан де Шарлюс, мабуть, чи не був заклопотаний небезпекою (безперечно, уявною), яку професор Коттар, чиї усмішки він розумів не так, як слід, нібито становив для Мореля; тож збоченець, який йому не подобався, був для нього не лише карикатурою на нього самого, а й очевидним суперником.
Якби купчик, зупинившись у провінційному містечку з наміром осісти тут поки віку й торгувати рідкісним крамом, побачив, що на тій самій торговиці, якраз напроти нього, конкурент теж торгує тим самим крамом, це б його ошелешило не менше, ніж якогось де Шарлюса, прибулого сюди пожирувати в загумінку, коли б той у день свого приїзду наразився зненацька на дідича чи стрижія, чий кшталт і штиб промовляють самі за себе. Купчик повсякчас дихає лихим духом на конкурента; лихий дух іноді переходить у чорну меланхолію і коли в купчика погана спадковість, у нього з'являються симптоми шаленства, від якого він зцілюється, тільки наважившись розпродати свій інтерес і кудись переїхати. Сказ у збоченця ще несамовитіший. Йому миттю стрілить у голову, що дідича та стрижія надить до його молодого товариша. Йому не досить сто разів на день торочити приятелеві, що стрижій і дідич — зарізяки і що спілкування з ними — ганьба; він мусить, як Гарпагон, день і ніч чувати над своїм скарбом; він устає вночі, щоб справдити, чи його не вкрали. Завдяки цьому невсипущому пильнуванню — з певністю ще більшою, ніж сила потягу і розпізнані спільні норови, і майже такою самою, як особистий досвід, ця єдина надійна підпора, — збоче-нець ловить іншого збоченця на гарячому швидко і майже непомильно. Він може ошукатися лише на мить, але інтуїція допомагає йому вхопити тропи. Ось чому і пан де Шарлюс недовго блукав манівцями. Через мить йому сяйнуло, що Коттар не одного з ним тіста книш і що загравання цього чоловіка не страшне ні йому (барона воно тільки допекло до живих печінок, та й годі), ні Морелеві, за якого він справді спершу потерпав. Коротше, пан де Шарлюс заспокоївся, а що й досі перебував під чарами зустрічі з двоснастою Венерою, то вряди-годи блідо всміхався Вердюренам, навіть не розтуляючи рота, а тільки морщачи кутики уст, ще й на мить світив очима (і це він, такий закоханий у мужність!), достоту, як його братова, дукиня Ґермантська. "Ви часто полюєте, пане?" — погордливо запитала маркіза де Камб-ремера пані Вердюрен. "Чи розповідав вам Скі, яка нам приклю-чилася пригода?" — спитав Принципалку Коттар. "Я найчастіше полюю в лісі Сорочий Брід", — відповів маркіз де Камбремер. "Ні, не розповідав", — озвався Скі. "А ліс заслуговує на свою назву?" — спитав маркіза де Камбремера Брішо, нишком глипнувши на мене, бо обіцяв мені поговорити про етимології й водночас просив мене не пробалакатися Камбремерам, як він шки-лював з етимологічних одкровень комбрейського панотчика. "Даруйте, але я не зрозумів вашого запитання", — промовив маркіз де Камбремер. "Я мав на увазі: чи там багато бродить сорок?" — пояснив Брішо. Коттар тим часом потерпав, що пані Вердюрен не знає, що вони мало не проґавили потяга. "Ну, то що ж ти, — заохотила чоловіка пані Коттар. — Розкажи свою одис-сею". — "Це й справді не лізе ні в які ворота, — знову почав розповідати лікар. — Коли я побачив, що потяг уже підійшов, я просто остовпів. А все через Скі. Ох же, любий пане, й карколомні у вас відомості — звідки ви їх тільки берете? А отой Брішо, що чекав на нас на вокзалі!" Університетчик пускав бісики своїми сліпаками, на тонких його губах зміїлася усмішка.