Мельхіор замовк і подивився на молоду черницю, яка швидко сказала:
— Художник Хінтам, шанована мати, значною мірою завдячує своєю славою непристойній грі монстрів і дивних істот підземного світу, які зустрічаються на його картинах, тут і там навіть у зграях, як я чула, і які він може винаходити знову і знову.
По обличчю абатиси Мельхіор бачив, що та є неприємно враженою, ніби її засмучували не тільки пекельні істоти на його картинах, але й те, як Аманда про це говорила. Було ясно, як білий день, що вона раніше не випускала ні пари з вуст, і що в цьому жіночому монастирі про нього панує блаженне невігластво.
Аманда похитала головою і по-дівчачому підлесливо поклала руку на плече абатиси.
— Його химерні фантазії, — я чула, як пояснював сам священик з церкви святого Блажея, служать благочестю, чи не так, майстре Хінтаме? Хіба що тим, що ви називаєте диявольськими почварами, ви не тавруєте злість, упертість і дурну мирську гордість?
Вона обернулася до Мельхіора, в її погляді був запал розуміння, що так його порадувало; вона вимовила останні слова на тому самому подиху, як він помітив раніше, коли вона видала свій ентузіазм до мистецтва живопису.
— Я намагався, — сказав художник обережно, обмірковуючи кожне слово, — показати моїм співгромадянам, як їх у житті охоплюють підступи й пастки пекла.
Настоятельниця мимоволі взяла чотки своїми довгими білими руками, її пальці міцно трималися на холодному металі.
— Сподіваюся, — сказала вона, — майстер Хінтам не випустить занадто багато своїх пекельних монстрів у нашій каплиці... Я ніколи їх не бачила, не хочу їх бачити, зрештою, що я про це чула. ; вони здаються мені потворними.
Мельхіор усміхнувся.
Аманда знову заговорила:
— Я казала вам, шановна мати, що цього разу почвар не буде, а їх місце займуть дерева, квіти і птахи...
Настоятельниця зміряла Мельхіора з доброзичливою суворістю:
— Я чую і згодна, більше того, сподіваюся, майстре, що ви зафіксуєте на картині важливий момент із життя святого Франциска, якого я не бачу на ваших ескізах — момент заснування нашого жіночого ордену.
Мельхіор мимоволі клацнув пальцями, так що абатиса засміялася:
— Гарна думка, преподобна мати! Ми могли б навіть зробити заснування вашого ордену центральною частиною вівтаря, великим центральним образом.
Настоятельниця опустила чотки, зібрала розвіяну рясу й кивнула Мельхіорові зі своїм звичайним спокоєм, що означало, що розмову наразі закінчено.
— Я довіряю вашому судженню; щодо самої роботи, ви повинні її обговорити з сестрою Амандою.
Мельхіор привіз у францисканський монастир приладдя для малювання. Він довго радився з головою гільдії теслярів, який жив навпроти нього, яке дерево найкраще підійде для триптиха: він уявляв собі його маленьким, ніжним, кожна деталь ретельно опрацьована. Майстер гільдії насправді не слухав його слів; він скаржився, що для найнеобхіднішої роботи по перебудові йому не вистачає деревини і навіть рук, і в такій ситуації від нього вимагають час і зусилля для вівтарного розпису. Картини можуть почекати, Богові можна служити і без них, особливо у випадку черниць-францисканок, які не мали ніяких прикрас у каплиці років сто і більше. Але Мельхіор до тих пір стояв на своєму, аж поки той своїми руками не виготовив із доброго букового дерева дошки для триптиху й одну за одною не поніс до монастиря.
Тож Мельхіор сидів у каплиці й малював, тримаючи біля себе кутник і вимірювальну перекладину, ескізи лежали розкидані біля його ніг; вони й так були навряд чи потрібні, вони лише дратували його уяву в той час, коли він зовсім не думав про малювання.
Завершення середньої частини він залишив на самий кінець, хоча в ескізах вже накреслив на дошці те, що хотів зобразити. Почав він з лівого крила — шлюбу святого із Ассізі з дівою Бідністю: худий юнак у коричневій рясі стає на коліна перед такою ж худою дівою з незрячими очима, у якої на голові, на довгому жорсткому волоссі, лежить вінок з вербових гілок і левиного зіва. Вона подає йому руку, щоб отримати заручинний перстень, таким чином, наче в неї дерев'яні кінцівки, і доброзичливим поглядом дивиться на чоловіка, що стоїть на колінах і який простягає їй залізну каблучку. Він не дивиться на неї, його очі прикуті до її великих кістлявих ніг. В обох фігурах немає ніякої чарівності, не кажучи вже про чуттєву радість, наречений і наречена нагадують радше опудала, які колись Мельхіор допомагав робити на Масляну або на Водохрещу. Навколо голови Франциска також не було ореолу, голова була оголена, і ноги були босі, його посох і вузлик з речами лежали позаду, адже він був готовий продовжувати проповідувати відразу після весілля. Але посох і речі були в квітах. Під ногами Франциска й пані Бідності збігали на пагорб квіти, вздовж струмка — клубок орликів, конвалій і левиних зевів; квіти повзли вгору по жовтих скелях, і там вони ставали ліанами та півоніями, а скелі зеленіли та синіли аж до вершини, де росли сосни, клени та кипариси. Над ними Мельхіор розмістив прозоре море хмар, за якими віщувалося сонце — але це могло бути і Велич Господня. Над морем хмар, удвічі більші за бідну пару в нижній частині картини, плавали стрункі ангели, що грали музику. Хто міг знати, чи чув маленький худий святий у коричневих шатах їхню музику? Але суть була не в цьому. Ангели мають флейти й сурми, але передусім вони покладаються на силу свого горла й співають із широко розкритими устами; співати для святого Франциска, небо, чутне і видиме, погодилося на вибір нареченої.
Аманда стежила за кожною ідеєю та за ростом образу. Квіти, які Мельхіор намалював на полях Італії, кущі з усіх боків і всі пори року, яскраво перемішані між собою, що ні йому, ні Аманді не заважало, — ці квіти були для черниці як магія. Він чув її голос, коли вона стояла трохи позаду чи осторонь, — слова, які інколи здіймалися в її подиху, коли вона бачила, як художник посунувся у роботі. Щоб насолодитися близькістю дівчини, художник хотів розтягнути роботу на тижні, але щоб чути і бачити її радість, він був змушений роботу прискорити.
Щирість їхніх розмов народжувала дедалі тісніше зближення. Мельхіор дивився на це з легким трепетом, схожим на напружене очікування. Він не хотів зізнатися собі, що в ньому починало проростати марення, на тлі якого образ пари, що їде верхи на білому коні, ставав меншим і тьмянішим, зникав, як сон. Він намагався провести межу і тримати заборони перед очима; але щойно Аманда входила до каплиці, він відкидав усілякі обмеження.
На її очах, усвідомлюючи її близькість, він закінчив розпис внутрішніх та зовнішніх крил. Одне з зовнішніх крил було заповнене тваринами, які прийшли, як прості брати в Богові, щоб привітати Франциска: ніжний кролик, грайливий пес, терплячий осел. Вони виляли хвостами й стрибали серед ландшафту, повного деревних крон і апельсинових дерев. Мельхіор показав Аманді, як покривають картину лаком, щоб кольори залишалися яскравими та продовжували своє життя на довгий чвс.
Монахиня була надзвичайно щаслива, коли вони разом розглядали готові картини. Невдовзі вона привела абатису, сестру Марвіну, сестру Агнету — літню, мовчазну і добру жінку, праву руку настоятельниці — та ще кількох сестер подивитися на роботу Мельхіора. Позаду нього, дещо незграбно, але ні на мить не збентежений присутністю благочестивих жінок і благочестивістю оточення, Тетьє Роен також витягнув шию, щоб між корнетами черниць та канделябрами глянути на вівтарний образ Мельхіора.
Настоятельниця, якій інші сестри шанобливо віддали право голосу, сказала, що закритий триптих справляє враження входу на весняний луг; але, — запитала вона за мить, — де птахи? Мельхіор пояснив, що хоче показати птахів і плазунів з правого боку, щоб із закритими крилами можна було побачити всю біблію природи. Старші черниці кивнули, їм ще треба було звикнути до думки, що їхня каплиця буде населена тваринами; але святий і ангели, які співали над ним на внутрішній стороні крила, були настільки беззаперечно побожними, що кілька кроликів, собак і птахів тут мало що значили.
Коли сестри пішли, Тетьє зробив крок уперед і повільно оглянув зображення з обох сторін. Мельхіор схопив його за руку:
— Ну то що?
Приручений дикун, кліпаючи очима, перехрестився:
— Нарешті я є примиреним, — зі сміхом промовив він.
— Примиреним? — повторив Мельхіор.
— Так, з моєю долею невільника, — коротко відповів Тетьє, наче пояснення було досить простим. — Тепер я принаймні знаю, майстре, чому я став твоїм заступником на кухні та у пекаря.
Мельхіор почав роботу над правим крилом. На внутрішній сторінці мала бути зображена стигматизація святого. Мельхіор знав, що цей образ дасться йому нелегко.
Це унікальне в своєму роді одкровення божественності мало відтінок священної хвороби та екстазу, чужих для суті Мельхіора. Тож він спочатку намалював краєвид, у якому потім помістить святого: похмура гора оливкового кольору, колюча рослинність, повна будяків, одна-єдина пурпурова троянда, схожа на краплю крові на яскраво-жовтому кактусі; скелі, що лізуть наверх, мов каркас брами пекла, небо скорботного кольору темних левкоїв. Вгорі, як обітоване місто, тягнеться вузький пояс зубців і веж; там був і маленький млин, все це сріблясто-біле, мов видіння смерті.
Кілька днів робота не йшла вперед, художник то тут, то там робив мазок пензлем, то тут, то там наносив трохи світлішої фарби, але йому бракувало потрібного пориву. Наступного разу, коли Аманда прийшла до каплиці, він оголосив, що хоче припинити роботу на кілька днів, тому що йому не вистачає внутрішньої ясності, а вона достатньо розуміється на живописі, щоб знати, що картина може набувати видимої форми лише доти, доки художник не побачить її в душі готовою і завершеною. Аманда нахмурилась і кивнула, і в виразі її обличчя було настільки серйозне занепокоєння, що він не міг відірвати очей від її світлого співчуття. Спокуса схопити й поцілувати її руки стала майже нестерпною. Він думав, що вона це помітила; бо боязко тримала руки за спиною. Ніхто з них не ворухнувся.
— А тим часом, майстре? Що плануєте робити в ці дні? — запитала вона через мить.
Мельхіор підвівся шорстким, майже грубим жестом. Аманда мимоволі відступила назад.
— Я б хотів, Амандо, щоб ви прийшла і подивилася на мої роботи.