Він підстерігав Мельхіора то перед його домом, то сидів біля воріт монастиря, лінивий, загадково посміхаючись. "Знову слуга слуги з'явився..." — казав він. Вони з Мельхіором рубали дрова, носили воду на монастирську кухню, завжди з недовірливою посмішкою, ніби кепкували один з другого, що вони такі покірні та піддані. Невдовзі він отримав чистий одяг у монастирі, і навіть здавалося, що він час від часу вмивався. Через пару тижнів він знову вибухнув своїм глузуванням:
— Життя не зробиться через це кращим... так важко працювати і нема вошей, щоб їх давити.
Кожного разу, коли Мельхіор бачив сестру Аманду і мав нагоду обмінятися з нею кількома словами, вона завжди запитувала:
— Що ви зараз малюєте? Коли ви насправді малюєте?.
Кожного разу Мельхіор відповідав розгублено, ухильно:
— Не час зараз малювати, достойна сестро, живопис прийде потім — живопис терпелячий, почекає.
Почувши таку заяву, Аманда дивилася на нього завжди здивовано, з легким докором. Одного разу вона сказала:
— Але ж, майстре, ви не можете продовжувати грати роль поплічника черниці. Наші хворі скоро одужають, а безхатченки знайдуть дах над головою, принаймні ми благаємо Бога про це – життя піде своєю дорогою.
— Я хотів би лише залишатися слугою монастиря, поки є сили, — відповів Мельхіор із незвичайною палкістю.
Він узяв Аманду за руку, але вона швидко її вихопила й залишила його самого.
Мельхіора викликали до настоятельниці. Він бачив її лише в рідкісних випадках; настоятельниця францисканського ордену була майже невидимою силою, добровільно і за переконаннями замкнена у своїх кімнатах від зовнішнього світу. Мельхіор так і не побачив, щоб вона виходила за мури монастиря. Кімната, де вона прийняла художника, нагадувала кімнату Кальса в капітулі: розп'яття, стілець і стіл, цементна підлога, вкрита лише грубою циновкою. Настоятельниця сиділа, випростувавшись, в простому кріслі; її супроводжували дві сестри, літня черниця, яка терпляче й нерухомо стояла як свідок біля неї, а за нею молода сестра Аманда. Подібність обох облич уперше вразила Мельхіора, коли він побачив їх так близько одне до одного. Те, що було білою і тонкою жіночністю в Аманді, мало більш зрілу та сувору витонченість у блідому обличчі настоятельниці; ніс був ще більш рівний, рот такий же маленький, не по-дівочому повний, а твердий, майже гіркий. Мельхіорові спало на думку, що, можливо, вони родичі, можливо, тітка й племінниця, можливо, сестри? Аманда, як він знав уже давно, була шляхетною дівчиною, як і абатиса: настоятелі монастирів майже завжди були знатного походження.
Мати-настоятельниця говорила незворушно, з її вуст виходили чисті слова, як і її горде бліде обличчя:
— Майстре Мельхіоре Хінтаме, — почала вона, — я чула, як завзято, з якою самопожертвою ви тижнями допомагаєте нам у нашій важкій, непосильній праці й труднощах...— Мельхіорові хотілося опустити голову, прошепотіти кілька добрих слів, але настоятельниця зупинила його сильним самовладним поглядом. —. У побожних сестер ще повні руки роботи, хоч найтяжче позаду... Як я чула, ви не боялися ніякої простої, тяжкої праці, і я вірю, що на таких, як ви, я могла би розраховувати в нашому місті. — Мельхіор справді схилив голову; він не знав, що хотіла досягнути настоятельниця цією похвалою, і йому було цікаво дізнатися, що вона ще скаже. — Я прийшла до висновку, майстре, що Бог і життя не призначили вас для цієї важкої праці, яку ви добровільно взяли на себе. Я дякую вам від усього серця за вашу самопожертву і готовність, і за похвальне смирення, але я більше не дозволяю користуватися вашими послугами. Як помічник... ви звільнені.
Мельхіор переводив погляд з одного жіночого обличчя на інше; старша черниця дивилася вперед стримано, але ласкаво, бліді губи Аманди злегка затремтіли. Що ж до настоятельниці, то Мельхіорові здалося, що вперше на її вустах заграла нотка привітної усмішки, пом'якшивши її суворість і самовпевненість. Збентежено він запитав:
— Звільнений? І що більше — і зовсім незаслужено — ви не пошкодували мені, преподобна мати, слів похвали.
Абатиса підняла руку, владний жест білої вузької руки, який миттєво змусив його замовкнути.
— Я ще не все розповіла вам, майстре, — продовжувала вона. — Усі сестри, яких я запитував про це, кажуть, що ваша неотесаний, але добрий приятель Тетьє Роен може вільно виконувати роботу, якою ви раніше займалися удвох. Отже, ви звільняєтесь від посади слуги і возниці. Відсьогодні монастир приймає вас на службу в якості художника.
Мельхіор побачив, як Аманда прикусила тремтячу нижню губу, її пальці сплелися й швидко розтиснулися. Він почав здогадуватися про план, який мав бути представлений йому, і, перш за все, про участь Аманди в ньому. Настоятельниця розвіяла останній його сумнів:
— Сестра Аманда, яка, як ви знаєте, має надзвичайну пристрасть до живопису, переконала мене, що нашій маленькій каплиці потрібен вівтарний образ.
Мельхіор відчув внутрішнє тепло, наче хтось гладив його не по обличчю, а по серцю мовчазною, тонкою рукою; у вухах гуло.
— Превелебна мати настоятельниця, — затинаючись, почав він, — своїми словами ви справляєте мені безмірну честь...
Абатиса повторила свій спокійний жест:
— Це ви самі винні, майстре, — сказала вона, — якщо я мушу вас лаяти, бо ви не дозволяєте людині закінчити. — Незмінна холодність і владна сила її голосу не зашкодили Мельхіору; внутрішньо він схилявся перед цією жіночою величчю. — Я хотіла вам сказати, що ми служили Богу і святим Його в нашій обителі в усій простоті, без будь-яких мирських прикрас, як і личить дітям святого Франциска. І що ми досі не допускали жодного непотрібного оздоблення нашої каплиці, окрім символу хреста та різьбленої скриньки для Святого Причастя, і ця скринька теж є тільки з дерева. Але тепер, як я вже сказала, сестрі Аманді вдалося переконати мене в двох речах. — Мельхіор уперше виявив на обличчі настоятельниці хвилювання, майже сердечність. Вона взяла Аманду за руку, уважно й владно дивлячись на Мельхіора: — Дві речі. По-перше, що в наш час не суперечить Уставу нашого Ордену мати вівтарний образ, у якому честь нашого Отця Франциска буде представлена в ясний і благочестивий спосіб; а по-друге, оскільки ви, наділені таким талантом і майстерністю, живете в нашому місті, то замовлення на цю картину неодмінно має дістатися вам.
Стара черниця човгнула ногами й голосно розсміялася, усе це здалося їй веселим і піднесеним. Мельхіорові це надало сміливості. Настоятельниця все ще гладила руку Аманди своїми ніжними материнськими пальцями. На обличчі молодої черниці, коли вона знову підвела очі й зустріла погляд Мельхіора, було ще якесь виправдання й чарівне благання, що посилювало тривогу й збентеження в його душі. Він хотів би стати на коліна перед трьома жінками — гордою, материнською і привабливою. Він глибоко вклонився, мовчки притискаючи до грудей руку, що тримала скромну шапку. Через деякий час абатиса запитала з благородним, іронічним спокоєм:
— Чи можу я, майстер, сприймати мову ваших жестів як знак того, що ви приймаєте замовлення?
Нарешті Мельхіор опустився на одне коліно, так що перед собою він бачив лише широкі складчасті краї трьох темно-сірих ряс.
— Я не заслуговую на милість вашого замовлення, преподобна мати, — сказав він, — але з радістю приймаю його.
Мельхіор провів кілька днів у своєму переполовиненому будинку, переслідуваний і охоплений суперечливими почуттями. Доручення настоятельниці підняло його над добровільно прийнятим рабством у Аманди, а відкриття того, що вона, безсумнівно, благородного походження, хоч і смиренно прийняла найнижчі монастирські пости, штовхнуло його назад до гільдії бідних ремісників; тут була впевненість у тому, що Аманда заступилася за нього перед абатисою, і невизначеність щодо того, що спонукало її до цього. Він взяв до рук Діяння Святих і вже не знаючи в котрий раз читав про життя святого Франциска. Нарешті він взяв аркуш й олівці і, все ще коливаючись між тугою та відразою, зробив десятки замальовок — сумніваючись, шукаючи, що з цього може вийти: святий Франциск, який заручився з Бідністю, який визнає жебрака своїм батьком, коли його власний багатий батько прокляв його; який проповідує навернення, складає гімни, які прославляють сонце, та розмовляє з тваринами; на чиї плечі сідають навіть полохливі птахи; який разом з одинадцятьма товаришами отримує дозвіл заснувати свій орден; який з любові до Бога виснажує свої фізичні сили, поки на його тілі не з'являться стигмати; який навіть у годину смерті говорить своїм братам про остаточне зречення. Мельхіор почав малювати пейзажі, які дихали йому Італією: пагорби з фіговими деревами та пальмами, стрибаючі водоспади, місто з гострими мавританськими зубцями... Він дивувався власній руці — вона, здавалося, поволі долала небажання й відчуження, пам'ятала радість з вишукування образів. Думка про те, що святий Франциск є покровителем і засновником ордена Аманди, і дала Мельхіору ідею намалювати на зімкнутих стулках триптиху квіти і тварин, які прийшли віддати шану святому. Сам Мельхіор був дуже здивований, коли розклав ескізи перед настоятельницею — простота сюжету раніше не була суттю його мистецтва.
Ієронім Босх "Святий Іоанн на Патмосі", 1504-1505, Берлін, Берлінська картинна галерея
(у Босха, на жаль, немає картини з св. Франціском, а от почвара в куті – точний опис сарани за св. Іоанном)
Абатиса взяла подані аркуші, оглянула їх і кивнула:
— Мені вони здаються гарними й зворушливими, майстре, але я сама не можу судити про ваші ескізи. Нам потрібно позвати сестру Аманду.
Уперше за кілька днів Мельхіор знову побачив молоду черницю; він очікував цього, він знав, що вона буде присутня на цьому огляді. Аманда уважно розглядала малюнки один за одним, і навіть настоятельниця не виявляла нетерплячості. Він побачив, що Аманда знала, про що говорила, коли сказала з гордою посмішкою:
— Чудово! І цього разу не можна побачити диявольських видінь, до того ж у святого Франциска це було б неможливим, все його життя пройшло під прозорою блакиттю неба.
Абатиса, здивована, запитала, що Аманда мала на увазі, особливо про ті диявольські привиди.