Вона, ніби між ними й не було незгоди, знов усміхнулась, ворушачи бровою, говорила :
— Боюсь, що замерзнеш ти там. Земля ж холодна. Коли вже дуже змерз — іди до мене. У мене кожух те — е — еплий —претеплий. Прийдеш, га ?
Григорій подумав і, зітхнувши, відповів:
— Спасибі, дівко, не хочу. Якби рік — два тому... Нічого, не змерзну коло вогню.
Вона теж зітхнула, сказала :
— Ну, як хочеш,— і вкрилася кожухом з головою.
Трохи згодом Григорій устав, зібрав свої пожитки. Він
вирішив іти пішки, щоб до світанку прийти в Татарський. Неможливо було йому — командирові, що повертається з служби,— приїхати додому серед білого дня волами. Скільки глуму й балачок викликав би такий приїзд...
Він розбудив підводчицю.
— Я піду пішки. Не боїшся сама в степу залишатись ?
— Ні, я не з лякливих, та тут і хутір близько. А тобі що, не терпиться ?
. — Вгадала. Ну, прощавай, званко, не згадуй лихом!
Григорій вийшов на шлях, звів комір шинелі. На вії йому впала перша сніжинка. Вітер повернув з півночі, і в холодному подихові його Григорій відчув знайомий і милий серцю запах снігу.
Кошовий їздив у станицю й повернувся ввечері. Докійка побачила його у вікно ; коли він під'їхав до воріт, вона швиденько накинула на плечі хустку, вийшла в двір.
— Гриша вранці прийшов,— сказала вона коло хвіртки, дивлячись на чоловіка з тривогою і чеканням.
— З радістю тебе,— стримано і трохи насмішкувато відповів Мишко.
Він увійшов в кухню, твердо стиснувши губи. Під вилицями його перекочувались гульки. На колінах у Григорія примостилась Полюшка, дбайливо вбрана тіткою в чисте платтячко. Григорій обережно поставив дитину на підлогу, пішов назустріч зятеві, усміхаючись, простягаючи велику смуглу руку. Він хотів обняти Михайла, але побачив у безусмішли-вих очах його холодок, непривітність і стримався.
— Ну, здрастуй, Миша !
— Здрастуй.
— Давно ми з тобою не бачились! Наче сто років минуло.
— Справді, давненько... З прибуттям тебе.
— Спасибі. Поріднилися, значить ?
— Довелось... Чого це в тебе кров на щоці ?
— Е, пусте, бритвою порізався, поспішав.
Вони сіли до столу і мовчки розглядали один одного,, відчуваючи чужість і ніяковість. Між ними ще мала бути велика розмова, але зараз це було неможливо. У Михайла вистачило витримки, і він спокійно заговорив про хазяйство, про зміни, що сталися в хуторі.
Григорій дивився у вікно на землю, вкриту першим голубим сніжком, на голі віти яблунь. Не такою він, уявляв собі колись зустріч з Михайлом ...
Незабаром Михайло вийшов. У сінях він ретельно нагострив об брус ножа, сказав Докійці:
— Хочу покликати когонебудь баранця зарізати. Треба ж хазяїна вгостити як годиться. Побіжи по самогонку. Зажди, от що : підійди до Прохора і скажи йому, щоб у землю закопався, а дістав самогонки. Він це краще за тебе зробить. Поклич його вечеряти.
Докійка засяяла від радості, з мовчазною вдячністю глянула на чоловіка ... "Може й обійдеться все по — доброму ... Ну, скінчили воювати, що їм тепер ділити ? Хоч би оброзу-мив їх господь !" — з надією думала вона, ідучи до Прохора.
Менш ніж через півгодини прибіг захеканий Прохір.
— Григорій Пантелевич!.. Любчику ти мій!.. І не сподівався й не думав діждатися !..— високим плаксивим голосом закричав він і, спіткнувшись об поріг, мало не розбив відерний глек з самогоном.
Обіймаючи Григорія, він схлипнув, витер кулаком очі, розгладив мокрі від сліз вуса. У Григорія щось затремтіло в горлі, але він стримався, зворушено, грубувато ляснув вірного ординарця . по спині, незв'язно промовив :
— От і побачились... Ну, й радий же я, Прохоре, тебе бачити, страшенно радий ! Що ж ти, старий, сльозу пускаєш ? Ослаб на вторах ? Гайки ослабли ? Як твоя рука ? ДругЪГ тобі жінка не одбила ?
Прохір гучно висякався, скинув кожушка.
— Ми з жінкою тепер живемо як голуби. Друга рука, бачиш, ціла, а ця, що поляки відчепили, одростати починає,, їй — богу ! Через рік на ній уже й пальці будуть,— заговорив він з властивою йому веселістю, трясучи порожнім рукавом сорочки.
Війна привчила їх ховати за усмішкою справжні почуття,, присмачувати і хліб і розмову дрібками солі; тому Григорій і розпитував далі в тому ж жартівливому тоні.
— Як живеш, старий цапе ? Як стрибаєш ?
— По — старечому, помаленьку.
— Без мене нічого ще не здобув?
— Чого б то ?
— Ну, солов'я, що минулої зими носив...
— Пантелевич ! Воронь боже ! Нащо мені тепер така розкіш ? Та й який з мене добувач з одною рукою ? Це — твоє діло, молоде, холостяцьке... а мені вже пора свою справу жінці на помазок віддавати, сковорідки підмазувати...
Вони довго дивились один на одного — старі окопні товариші — сміючись і радіючи з зустрічі.
— Зовсім прийшов? — спитав Прохір.
— Зовсім. По чистій.
— До якого ж ти чину дослужився ?
. — Був помічником командира полку.
— Чого ж це тебе так рано пустили ?
Григорій похмурнів, коротко відказав:
— Непотрібний став.
— Через що це?
— Не знаю. Мабуть, за минуле.
— Так ти ж ту фільтру — комісію, яка при Особливому відділі офіцерів цідила, проскочив, яке може бути минуле ?
— Мало що.
— А Михайло де ?
— На базу. Скотину порає.
Прохір підсунувся ближче, знизив голос:
— Платона Рябчикова з місяць тому розстріляли.
— Що ти кажеш ?
— Істинний бог !
В сінях рипнули двері.
— Потім поговоримо,— шепнув Прохір і — голосніше : — Так що ж, товаришу командир, вип'ємо з такої великої радості ? Піти покликати Михайла ?
— Іди клич.
Докійка подала на стіл. Вона не знала, як догодити братові : поклала йому на коліна чистого рушника, присунула тарілку з квашеним кавуном, разів з п'ять витерла склянку... Григорій з усмішкою зауважив собі, що Докійка називає його на "ви".
За столом Михайло спочатку вперто мовчав, уважно дослухався до слів Григорія. Пиві він мало й неохоче. Зате Прохір вихиляв по повній склянці й тільки багровів' та частіше розгладжував кулаком білясті вуса.
Нагодувавши і вклавши спати дітей, Докійка поставила на стіл велику миску з вареною бараниною, шепнула Григорію :
— Братику, я побіжу за Оксаною, ви супроти нічого не матимете ?
Григорій мовчки кивнув головою. Йому здавалось, ніхто не помічає, що він цілий вечір перебуває в напруженому чеканні, але Докійка бачила, як він насторожується при кожному стукоті, прислухається і скоса поглядає на двері. Ні, таки ніщо не могло сховатись від надмірно проникливих очей цієї Докійки...
— А Терещенко — кубанець і досі взводом командує ? — питав Прохір, не випускаючи з рук склянки, наче побоюючись, що хтонебудь відніме її.
— Вбитий під Львовом.
— Ну, царство йому небесне. Хороший був кінармієць! — Прохір квапливо хрестився, потягав з склянки, не помічаючи глузливої усмішки Кошового.
— А той, у якого чудне прізвище? Котрий правофланговим був, тьху, будь він проклятий, як його, здається — Май —Борода ? Хохол такий огрядний і веселий, що під Бродами польського офіцера напополам розрубав,— він живий — здоровий ?
— Як жеребець ! В кулеметний ескадрон його забрали.
— А коня свого кому ж здав ?
— У мене вже другий був.
— А білолобого куди подів ?
— Забили осколком.
— У бою ?
— В містечку стояли. Обстріл був. Біля конов'язі й убили.
— От жалко! Який же добренний кінь був ! — Прохір зітхав і знов брався до склянки.
В— сінях брязнула клямка. Григорій здригнувся. Оксана переступила поріг, невиразно сказала : "Здрастуйте!" й почала знімати хустку, задихаючись і не зводячи з Григорія широко розкритих сяючих очей. Вона підійшла до столу, сіла поруч з Докійкою. На бровах і віях її, на блідому обличчі танули крихітні сніжинки. Зажмурившись, вона витерла лице долонею, глибоко зітхнула і тільки тоді, перемігши себе, глянула на Григорія глибокими, потемнілими від хвилювання очима.
— Землячка ! Ксанка ! Разом відступали, разом вошей годували ... Хоч ми тебе й залишили на Кубані, але що ж нам було робити ?! — Прохір подавав склянку, вихлюпуючи на стіл самогон.— Випий за Григорія Пантелевича ! Поздоров його з прибуттям ... Казав я тобі, що вернеться цілий, і от він, бери його за руб двадцять ! Сидить, як обдутенький !
— Він уже набрався, сусідко, ти його н.е слухай,— Григорій, сміючись, показав очима на Прохора.
Оксана вклонилась Григорію й Докійці і тільки трохи підняла від столу склянку. Вона боялась, що всі побачать, як тремтить її рука.
— З приїздом вас, Григорію Пантелевичу, а тебе, До-кійко', з радістю.
— А тебе з чим ? З горем ? — Прохір зареготав, штовхнув Михайла під бік.
Оксана густо почервоніла, навіть маленькі пипки вух її стали прозоро — рожевими, але, твердо і зло глянувши на Прохора, вона відповіла :
— І мене — з радістю ... З великою !
Такою прямотою Прохір був обеззброєний і зворушений. Він попросив :
— Хили її, ради бога, всю до краплини. Умієш прямо сказати — умій і пити прямо! Мені це гострий ніж у серце, хто залишає.
В гостях Оксана побула недовго, саме стільки, скільки, на її думку, дозволяла пристойність. За весь цей час вона лише кілька разів, і то мигцем, глянула на свого коханого. Вона примушувала себе дивитись на інших і уникала очей Григорія, бо не могла удавати, що байдужа, і не хотіла показувати своїх почуттів стороннім. Тільки один погляд від порога, прямий, повний любові й відданості, вловив Григорій, ї цим, по суті, все було сказано... Він вийшов провести Оксану. Сп'янілий Прохір крикнув услід їм :
— А ти недовго ! Все повипиваємо !
В сінях Григорій мовчки поцілував Оксану в лоб і в губи, спитав :
273
18. Тихий Дон. 194
— Ну, як, Ксанко?
— Ой, всього не перекажеш... Прийдеш завтра?
— Прийду.
Вона поспішала додому, йшла швидко, наче там ждало її невідкладне діло, тільки біля ганку свого дому пішла повільніше, обережно піднялась по рипучих східцях. їй хотілось якнайшвидше залишитись наодинці з своїми думками, з щастям, що прийшло так несподівано.
Вона скинула кофту й хустку,— не засвічуючи світла, пройшла В' кімнату. Через незачинене віконницями вікно в кімнату вдиралось густе, лилове світло ночі. За запічком дзвінко цвірчав цвіркун. За звичкою Оксана глянула в дзеркало і хоч у темряві й не побачила свого відображення,— все ж поправила волосся, розгладила на грудях складки муслинової кофточки, потім підійшла до вікна і стомлено сіла на лаву.
Багато разів у житті не справджувались,, не здійснювались її сподіванки й бажання, і, може, тому на зміну недавній радості прийшла завсідна тривога.