– "Але мені ніхто нічого не казав, я вражений, я дуже вам вдячний", – пробурмотів Морель зі слізьми на очах. Змушений водночас удавати подив і прикривати сором, він збуряковів, піт заливав йому очі, ніби він зіграв підряд усі сонати Бетховена; з очей йому котилися сльози, яких не витиснув би навіть боннський геній. Скульптор, зацікавлений цими слізьми, посміхнувся і накивав мені на Чарлі бровою. "Мабуть, тільки ви ні про що й не чули! У цього добродія брудна слава, за ним водяться паскудні історії. Мені відомо, що він на призначці у поліції; якщо він не скінчить так, як усі до нього подібні, підколотий ножем апаша, то вважайте, що йому поталанило, – додала вона, бо думка про Шарлюса нагадала їй дукиню де Дюрас, і, розлючена, вона намагалася шпорнути сердешного Чарлі ще дошкульніше і помститися за все, що їй випало перетерпіти цього вечора самій. – Зрештою, навіть у матеріяльному розумінні користи з нього, як із цапа вовни: він геть зубожів, як потрапив до лабет шантажистів. Багато вони з нього не витиснуть, а ви – ще менше, бо все заставлено, палац, замок тощо". Морель повірив у цю брехню тим легше, що пан де Шарлюс любив брати його за повірника у своїх стосунках з апашами, цією расою, до якої лакейський син, хоч сам був не менший плюгавець, живив нехіть, що могла зрівнятися хіба з його прихильністю до бонапартизму.
У мозку крутія Мореля вже законилася комбінація, подібна до тої, яку в XVIII сторіччі звано перевертанням альянсів. Він поклав собі, не попереджуючи пана де Шарлюса, завтра ввечері вернутися до Жюп'єнової сестриниці, щоб усе полагодити. На лихо для нього цьому задумові судилося провалитися, бо пан де Шарлюс того ж таки вечора домовився із Жюп'єном про побачення, і колишній жилетник, попри недавні події, не міг відмовити баронові. Коли за участю Мореля зайшли інші події і коли Жюп'єн, плачучи, розповів про свої напасті баронові, не менш зболений барон заявив, що прийме за дочку покинуте дівча, надасть їй один із титулів, очевидно (мадемуазель д'Олорон), постарається доповнити її навчання і видасть заміж за багатія. Ці обіцянки дуже втішили Жюп'єна, але не справили жодного враження на його сестриницю, бо вона все ще кохала Мореля, який, із глупоти чи цинізму, знічев'я зазирав до склепу, коли Жюп'єна там не було. "Ну, що там у вас таке, – казав він, сміючись, – дівчино, з синцями під очима? Любовні гризоти? Ба, літа плинуть за водою, люди змінюються. Зрештою, мужчині вільно приміряти ту чи іншу взувачку, а жінку й поготів, і якщо взувачка не на його ногу. ." Він розгнівався лише один раз, коли вона плакала; він уважав це за нікчемну й негідну витівку. Сльози з нашої вини не завше викликають у нас співчуття.
Але ми занадто забігли вперед, бо все це сталося вже після вечора у Вердюренів, який ми урвали і перервану нитку якого треба знову сточити. "Я ні про що не здогадувався", – зітхнув Морель у відповідь на слова пані Вердюрен. "Звісно, ніхто вам у живі очі не скаже, а все ж ви осудовисько людське в консерваторії, – відповіла в'їдливо пані Вердюрен, завзявшись довести Морелеві, що йдеться не тільки про пана де Шарлюса, а й про нього. – Я охоче вірю, що ви нічого не знаєте, але всі гомонять про це вголос. Поспитайте у Скі, що говорили недавно у Шевіяра[93], за два кроки від нас, коли ви вступили до моєї ложі. На вас показують пальцями. Щодо мене, то повірте, я на це не зважаю; мені тільки здається, що він чоловік кумедний і що він так і зостанеться посміховиськом довіку". – "Не знаю, як пані дякувати", – відказав Чарлі таким тоном, яким дякують дантистові, коли, завдавши лютого болю, той не дає нам навіть зойкнути, або кровожерному секундантові, який спровокував поєдинок через сущу дрібничку, кинувшу: "Ви не можете цього подарувати". "Я вважаю, що ви людина з характером, справжній муж, – відгукнулася пані Вердюрен, – і ви скажете голосно й виразно, хоча він заявляє всім і кожному, що ви не посмієте, що він держить вас на припоні". Чарлі, латаючи позиченою гідністю подерту на клапті власну, порився в пам'яті, чи не вичитав, не почув він бува чогось, і одразу заявив: "Не так мене виховано, аби бути на ласкавому хлібі. Цього ж таки вечора я рву з паном де Шарлюсом усякі взаємини. Королева Неаполітанська, мабуть, уже пішла? А то, перш ніж порвати, я попросив би його..." – "Зовсім рвати з ним нема потреби, – сказала пані Вердюрен, яка не бажала розбивати свого ядерця. – Ви любісінько могли б зустрічатися з ним тут, у тісному гурті, де вас цінують, де ніхто про вас не скаже кривого слова. Але хай ваші руки будуть розв'язані і забороніть йому тягатися з усіма цими тварюками, які в ноги кланяються, а за п'яти кусають. Аби ви почули, що вони патякають у вас за плечима. Зрештою, нема за чим шкодувати; ви не тільки змиваєте пляму, яка лежала б на вас усе життя, – з погляду артистичного, навіть якби не йшлося про ганебну Шарлюсову опіку, повірте, киснути в цьому фальшивому вищому світі означало б знеславити себе, вас не сприймали б як серйозного музику, ви зажили б слави аматора, салонного партач-музики, а у ваші літа це жахливо. Я розумію, що для всіх цих дамуль дуже вигідно робити послуги своїм приятелькам, запрошуючи вас безкоштовно, але за все це ви приплачуєтеся своєю будущиною артиста. Я не кажу про всіх огулом. Ви згадали про королеву Неаполітанську, вона справді пішла, бо мала ще якийсь вечір, це чудова жінка, і, гадаю, де Шарлюса не вельми шанує. Як і прийшла вона сюди, то ради мене. Так, так, я знаю, їй хотілося познайомитися з паном Вердюреном і зі мною. Саме тут ви можете грати. А потім, повірте, якби ви пішли куди-небудь зі мною, – а мене музики, зрозуміло, знають, зі мною вони завше такі милі, вважають мене трошки за свою, за свою Принципалку, – то це зовсім інша річ. Але стережіться як вогню ходити до дукині Дюрас! Не робіть такого глупства! Дехто з музик розповів мені про неї. Вони обирають мене повірницею, – сказала пані Вердюрен з лагідною простотою, якої вміла прибирати, надаючи своєму обличчю скромного виразу і чаруючи вас очима чарівниці. – От і приходять до мене зі своїми клопотами; деякі з них вічно скрізь відмовчуються, а в мене розпускають язика; не можу вам передати, як се цікаво. Нетяга Шабріє[94] казав завше: "Єдино пані Вердюрен уміє розв'язати вам язика". Отож-бо, повірте, всі в одну голову просто плакали, що мусять грати у дукині де Дюрас. Мало того, що вона навмисне принижує їх, як служників, так вони ще й ніде потім не можуть знайти ангажементу. Директори кажуть: "А, це той, що грає у дукині де Дюрас!" Та й по всьому. Це найкращий спосіб приборкати собі крила. Бачте, виступати у вищому товаристві не престижно; можна мати який завгодно хист, але мушу з прикрістю сказати, якщо ви концертуєте в дукині де Дюрас, у вас слава аматора. А для музик, повірте, що я їх знаю, бо вже сорок років слухаю їхні виступи, висуваю їх, цікавлюся ними, отож, повірте, для них сказати про когось "аматор", тоді пиши все припало. І, власне, вони вже говорять це про вас. Скільки разів я мусила відбороняти вас, запевняти, що ви ніколи б не грали в якомусь недолугому салоні! Знаєте, що мені на це відповідали: "Мус – великий чоловік; Шарлюс його навіть не спитає, він нехтує його думку". Хтось, гадаючи, що справить баронові приємність, сказав: "Ми захоплюємося талантом вашого друга Мореля". І знаєте, що він одказав зі своєю, так добре вам знаною пиндючливою міною? "Звідки вам уроїлося, що він мій друг? Ми з ним не з одного тіста, інша річ, якби ви сказали, що він моя креатура, мій піклованець". У цю мить під опуклим чолом богині музики крутилося єдине слово, яке деякі особи не вміють утримати в собі, слово, промовити яке було б не тільки підло, а й необачно. Одначе потреба сказати його бере гору над порядністю, над осторогою. Власне, цій потребі, після кількох посіпувань сферичного і несумреного чола, улягла Принципалка: "Моєму чоловікові навіть переказали, ніби він сказав про вас: "мій служник", але я не повірила". Така сама потреба спонукала пана де Шарлюса, невдовзі по тому, як він заприсягнувся Морелеві, що ніхто ніколи не довідається про його походження, сказати пані Вердюрен: "Він лакейський син". Через цю ж таки потребу, тепер, коли слово впало, воно мало піти гуляти по салонах, передаючись із вуст до вуст, скріплене печаткою таємниці, щораз обіцяної, але не дотримуваної. Ті слова мали, зрештою, повернутися, як у дитячій грі, до пані Вердюрен і посварити її з зацікавленою особою, яка врешті-решт її розкусить. Вона знала про це, але не могла утримати слово, яке пекло їй язика. Слово "служник" не могло не дійняти Мореля. А проте вона його сказала, а якщо зробила при цьому застереження, то єдино для того, щоб у такий спосіб підкреслити свою певність, що так воно і є, і заразом ніби виявити безсторонність. Ця безсторонність так розчулила її саму, що вона заговорила з Чарлі майже ніжно. "Бачте, я йому не докоряю, він тягне вас у провалля, так, але це не його провина, бо він котиться туди сам, котиться туди сам, – повторила вона з притиском, зачарована влучністю образу, який вихопився з її уст так швидко, що вона тільки зараз його помітила і постаралася його підкреслити. – Все це так! Але я докоряю йому, – вела вона далі ніжним тоном, як лебедіє приголомшена своїм успіхом жінка, – за те, що він з вами неделікатний. Є речі, про які не кричать на всіх перехрестях. Ось вам підтвердження: недавно барон закладався, що ви почервонієте з утіхи, коли він вам скаже (вжарт, звичайно, бо його протекція була б тільки перешкодою), що ви дістанете хрест Легіону. Це б ще нічого, хоча я ніколи не любила, – додала вона тоном делікатним і воднораз гідним, – коли ошукують друзів, але, повірте, деякі дрібниці іноді завдають нам прикрощів. Наприклад, він, лягаючи зо сміху, розповідає, що ви домагаєтеся хреста єдино з огляду на вуйка і що ваш вуйко – лакей". – "Він так вам сказав!" – гукнув Чарлі, ураз повіривши, завдяки таким замашним словам у все, що мовила пані Вердюрен. Пані Вердюрен просто раювала, – таке блаженство відчуває стара полюбовниця, яка в момент, коли юний коханець уже ладен її покинути, здолала розладнати його шлюб.