Краще вона буде позашлюбна й моя, якщо вона не може бути Мелорзовою.
— Роби, як хочеш.
Він був незворушний.
— І ти не даси мені розлучення? — запитала вона. — Ти можеш використати Данкена, як привід! Немає потреби виносити на люди справжню причину. Данкен не заперечує.
— Я ніколи не дам тобі розлучення, — він сказав, наче забиваючи цвях.
— Але чому? Тому що я прошу?
— Тому що я йду за своїми схильностями і не маю бажання.
Все марно. Вона пішла нагору і розповіла Гілді.
— Краще поїдемо завтра, — сказала Гілда, — і дамо йому отямитися.
Отож Коні півночі пакувала свої особисті речі. Зранку, не попереджаючи Кліфорда, вона відправила свій багаж на станцію. Вона вирішила зустрітися з ним перед ланчем, тільки щоб попрощатися.
Але вона поговорила з місіс Болтон.
— Я хочу попрощатися з вами, місіс Болтон. Ви знаєте, чому, але я вірю, що не будете говорити про це.
— О, можете покластися на мене, ваша світлість, хоча для нас це сумний удар, справді. Та я надіюся, ви будете щасливі з іншим джентльменом.
— З іншим джентльменом! Це — містер Мелорз, і я люблю його. Сер Кліфорд знає. Але нікому нічого не кажіть. І якщо одного дня ви відчуєте, що сер Кліфорд згоден розлучитися зі мною, дайте мені знати, добре? Я хочу по-справжньому одружитися з чоловіком, якого кохаю.
— Впевнена, так і вийде, моя леді. О, ви можете покластися на мене. Я вірно служитиму серу Кліфордові і вірно служитиму вам, адже бачу, що кожен з вас по-своєму має рацію.
— Дякую! Послухайте! Я хочу вам подарувати оце… Можна?
Отож Коні ще раз покинула Реґбі і поїхала з Гілдою до Шотландії. Мелорз поїхав у село і найнявся працювати. Ідея полягала в тому, щоб він при можливості домігся свого розлучення, незалежно від того, доможеться Коні свого чи ні. Тому він шість місяців збирався працювати на фермі, щоб у майбутньому вони з Коні завели власну маленьку ферму, в яку він зможе вкладати свою енергію. Адже йому треба виконувати якусь роботу, навіть важку роботу, щоб заробляти на прожиття, незалежно від її капіталів.
Отож їм доведеться чекати до весни, коли народиться дитина, коли знову почнеться літо.
Ґрендж-фарм Олд Гінор, 29 вересня
"Я влаштувався сюди завдяки протекції: мені допоміг мій знайомий по армії Річардс, інженер компанії. Ця ферма належить вугледобувній компанії Батлера і Смітема, тут вирощують сіно й овес для коней, які працюють на шахтах; це не приватна ферма. Та вони тримають корів і свиней і всяку всячину, і я заробляю як робітник тридцять шилінгів на тиждень. Ровлі, фермер, доручає мені найрізноманітніші справи, щоб до Великодня я навчився робити якнайбільше всякої роботи. Про Берту нічого не чути. Не маю уявлення, чому вона не з'явилася на суді, де вона або чим займається. Та якщо я сидітиму тихо до березня, думаю, що стану вільним. І не турбуйся про сера Кліфорда. Настане день, коли він захоче тебе позбутися. Якщо він дасть тобі спокій, це — доля.Я знайшов помешкання в одному старому котеджі, дуже пристойному, в Енджін-роу. Господар — машиніст із Гай Парку, високий, бородатий, і саме святенництво. Жінка його схожа на пташку і любить все вельможне, весь час торочить про королівську Англію і за кожним словом вставляє "з вашої ласки"! Та під час війни вони втратили єдиного сина, і це утворило в них якусь порожнечу, є ще довготелеса, незграбна дівчина — дочка, що вчиться на шкільну вчительку, і я часом допомагаю їй з уроками, отож ми живемо майже по-сімейному. Але вони дуже порядні люди і ставляться до мене дуже добре. Гадаю, про мене дбають більше, ніж про тебе.
Мені до вподоби фермерська праця. Вона не надихає, але я й не потребую натхнення. Я звик до коней і до корів, хоча вони дуже жіночі, але мене заспокоюють. Коли я сиджу, притулившись головою до коров'ячого боку, і дою, то відчуваю велику втіху. У них є шість нічогеньких корів герфордської породи. Овес уже скосили, і мені подобалося жнивувати, попри зболені руки і постійний дощ. На людей я особливо не зважаю, та цілком зжився з ними. Багато речей можна просто ігнорувати.
Шахти працюють погано, це, як і Тевершел, вугільний район, тільки гарніший. Часом я сиджу у "Велінґтоні" і розмовляю з чоловіками. Вони багато бурчать, але не збираються нічого міняти. Як кажуть, у шахтарів з Нотс-Дербі серце золоте. Але руки у них, мабуть, з низькопробного металу, бо нікому вони не потрібні. Вони мені подобаються, та не дуже мене тішать, бракує духу старих бойових півнів. Вони багато говорять про націоналізм, націоналізацію королівської власності, націоналізацію всієї промисловості. Та не можна націоналізувати вугілля і залишити всі інші галузі промисловості по-старому. Говорять про нове застосування вугілля, чого домагається сер Кліфорд. Воно може виправдати себе в тому чи іншому місці, але, сумніваюся, щоб загалом дало користь. Хоч що роби, а мусиш його продавати. Люди дуже апатичні. Вони відчувають, що весь цей клятий світ приречений, і я так само в це вірю. І вони приречені разом з ним. Дехто з молодих базікає про те, щоб установити радянську владу, та в них мало переконливості. Ні в чому немає переконливості, тільки в тому, що все — безлад і прірва. Навіть за радянської влади треба продавати вугілля, а в цьому — проблема.
Ми наплодили велике промислове населення, і тепер його треба годувати, тому вся ця чортова вистава має якось тягтися. Тепер жінки говорять значно більше за чоловіків, і на вигляд вони значно впевненіші. Чоловіки безвольні, вони десь відчувають приреченість і поводяться так, ніби нічого не вдієш. Отож, незважаючи на всі балачки, ніхто не знає, що треба робити. Молоді дуріють від того, що не мають грошей погуляти. Усе їхнє життя залежить від витрачання грошей, а тепер у них немає грошей на витрати. Така наша цивілізація і наша освіта — виховай народ, щоб він залежав цілковито від витрачених грошей, а тоді не дай грошей. Шахти працюють два — два з половиною дні на тиждень, і немає надії на покращення, навіть узимку. Це означає, що чоловік годує сім'ю за двадцять п'ять чи тридцять шилінгів. Найбільше казяться жінки. Але в наш час вони казяться через гроші.
Якби можна було сказати їм, що жити й витрачати гроші — не одне й те ж саме! Та немає ради. Якби їх тільки виховували для того, щоб жити, замість того, щоб заробляти й витрачати, вони б чудово справлялися на двадцять п'ять шилінгів. Якби чоловіки носили червоні штани, як я колись говорив, вони б не думали так багато про гроші, якби вони могли танцювати, і стрибати, і скакати, і співати, і чепуритися, і бути гарними, тоді їм би вистачило зовсім небагато грошей. І тішити жінок, і самим тішитися жінками, їм треба навчитися бути голими й красивими, і співати хором, і танцювати старі групові танці, і різьбити стільці, на яких вони сидять, і вишивати власні емблеми. Тоді вони не потребуватимуть грошей. І це єдиний шлях розв'язати індустріальну проблему — навчити людей жити, і жити в красі, без потреби витрачати гроші. Але цього не зробиш. Тепер їхні уми нагадують дороги з одностороннім рухом. І масам народу навіть не варт намагатися думати, адже вони не здатні! Їм треба стати живими і жвавими і визнати великого бога Пана. Для мас це вічний єдиний великий Бог. Хто захоче, може сповідувати вищі культи. Але нехай маси завжди залишаються язичниками.
Але шахтарі не язичники, зовсім ні. Це сумна наволоч, мертвий натовп людей, мертвий для своїх жінок, мертвий для життя. Молодші гасають на мотоциклах зі своїми дівчатами, а при нагоді танцюють під джаз. Та вони цілком мертві. І вимагають грошей. Гроші отруюють тебе, коли їх маєш, і ти вмираєш з голоду, коли їх не маєш.
Впевнений, тобі все це набридло. Та я й сам не хочу товкти одне й те ж саме, і зі мною нічого не відбувається. Я не люблю надто багато думати про тебе, в голові від цього сама плутанина. Та, звичайно, я живу тепер тільки заради того, щоб ми з тобою були разом. Насправді я боюся. Я відчуваю в повітрі чорта, і він спробує завадити нам. Або не чорт, а мамона, що, врешті, на мою думку, збігається з масовою волею людей, які прагнуть грошей і ненавидять життя. Тобто я бачу в повітрі великі загребущі білі руки, які хочуть схопити за горло кожного, хто спробує жити, жити, незважаючи на гроші, і витиснути з нього життя. Насуваються погані часи. Хлопці, насуваються погані часи! Якщо все так піде далі, в майбутньому для цих індустріальних мас не залишиться нічого, тільки смерть і знищення. Я відчуваю, що в мені наче хлюпає вода, а ти збираєшся народити від мене дитину. Та не журися. Всі погані часи, які вже минулися, не заморозили квітку крокіса і навіть любов жінки. Отож вони неспроможні знищити ні моє бажання до тебе, ні маленький вогник, що жевріє між нами. Для мене тепер це єдина реальність світу. У мене немає друзів, немає близьких друзів. Тільки ти. І тепер маленький вогник — єдине, про що я турбуюся на цьому світі. Та ще дитина, але це справа другорядна. А моя Трійця — вогник з трьома язичками, що горить між нами. Стара Трійця — це не те. Я і Бог — це звучить дещо піднесено. Але маленький розтроєний вогник між тобою і мною — це саме воно! І цим я живу і буду жити, не звертаючи жодної уваги на Кліфордів і Берт, вугільні компанії, уряди й оскаженілі від грошей натовпи народу.
Тому я не люблю тепер думати про тебе. Це мене тільки мордує і не приносить радості. Я не хочу, щоб ти була від мене далеко. Та коли я почну терзатися, то часом щось втрачаю. Терпіння, завжди терпіння. Це моя сорокова зима. Я ледве витримував усі попередні зими. Але цієї зими я припаду до мого розтроєного вогника і втішатимуся деяким спокоєм. І не дам іншим задмухати його. Я вірю у вищу таємницю, яка не дає загинути навіть квітці крокіса. І якщо ти в Шотландії, а я — в центрі Англії і не можу обхопити тебе руками і стиснути тебе ногами, все ж я маю щось від тебе. Моя душа м'яко тріпотить з тобою на маленькому святому вогнику, як спокій любові. Ми своїми тілами розпалили вогонь. Навіть квіти народжуються до життя між сонцем і землею. Але це делікатна штука і вимагає терпіння і довгої перерви.
Отож тепер я люблю цнотливість, тому що — це спокій, який приходить від тілесної любові. Тепер мені подобається бути цнотливим.