Але твір різьбаря ще чекав на своє завершення. Потім доведеться розбити статую і спустити до того гробу, який вона так копітко, так натужно оберігала.
Одного такого дня, коли, за народним прислів'ям, не знаєш, якому святому молитися, бо бабуся кахикала і чхала без упину, ми надумали вдатися до лікаря X за порадою кревняка, який запевняв, що це світило поставить нашу хвору на ноги за три дні. Світські люди завжди так відгукуються про своїх лікарів і вірять їм, як вірила Франсуаза в газетну рекламу. Світило явилося зі своєю торбинкою, натоптаною, як Еолів ворок, усіма нежитями своїх пацієнтів. Бабуся противилася всякому оглядові. А ми, збентежені тим, що даремно потурбували ординатора, вдовольнили його бажання оглянути наші носи, хоча ті й були справні. Одначе світило заявило, що ні, не справні і що мігрень або різачка, хвороба серця або цукриця — все це занедбаний ніс. Кожному з нас він сказав: "От у вас невеличкий твердий напух, не зайве б оглянути ще раз. Не тягніть із цим. Я зроблю вам кілька припікань, і ви врятовані". І хоча в головах у нас було зовсім інше, ми запитували себе: "Врятовані від чого?" Коротко, у всіх нас були нездорові носи. Помилявся лікар в одному: він заявляв, що ми вже хворі. Бо назавтра його огляд і попереднє чищення зробили своє: кожен із нас схопив нежить. Коли лікар спіткав на вулиці мого батька, який натужно бухикав, він посміхнувся на думку, що тільки неук приписав би цю хворобу його втручанню. Він оглядав нас, коли ми вже позахворювали.
Бабусина хвороба дала різним людям нагоду виказати надмір чи нестачу симпатії, і це дивувало нас не менше, ніж характер нещастя, яке відкрило перед нами ланцюги околичностей чи навіть вияви доброзичливосте, яких ми ніяк не сподівалися. Знаки уваги, виявлені тими, хто приходив дізнатися про бабусине самопочуття, свідчили про небезпеку її становища, яку ми все ще недостатньо відмежували, відокремили від безлічі болісних вражень, що ми переживали біля її постелі. Ми вдарили телеграму її комбрейським сестрам, але ті не приїхали. Вони відкрили співака, який частував їх чудовою камерною музикою; у цій музиці вони сподівалися зачерпнути куди більше духовного скорботно-піднесеного зосередження, ніж за чування біля узголів'я хворої, хоч би як химерно звучало це для інших. Пані Сазра написала мамі, але так могла б написати особа, з якою нас навік розвели (розрив стався через її дрейфусарство) зненацька розбиті заручини. Зате Берґотт учащав щодня і кілька годин просиджував зі мною.
Він здавна любив заявлятися туди, де чув себе як удома. Але давніше Берґотт мав звичку ходити туди, де міг балакати безугавно і де його не перебивали, а нині — туди, де міг відмовчуватися і ніхто його не тягнув за язика. Бо він був дуже хворий. Одні казали, що в нього альбумінурія, як у бабусі, інші, — що пухлина. Він марнів, насилу спинався нашими сходами і ще важче спускався. Хоча й чіплявся за поренчата, а проте раз у раз зашпортувався; по-моєму, він куди б охочіше сидів удома, якби не страх відбитися від людей, вийти в тираж; ба! — якою жвавою я пам'ятав цю "людину з борідкою", але він давно зійшов на пси. Берґотт осліп і язик йому заплітався.
Зате його книги, досі відомі лише еліті й популяризовані несміливими спробами пані Сванн, нині набували величезного розголосу серед масового читача, і в очах усіх він виріс у неабияку величину. Відомо, що декотрі письменники здобувають уже посмертну славу. Але Берґоттові випало прижиттєве щастя, ще тільки спроквола прошкуючи до смерти, бачити похід його творів до Визнання. Померлому письменникові слава принаймні не докучає. Блиск його ймення не сягає за могильний камінь. Глухоти його вічного сну не пробиває галас Хвали. Але для Берґотта цього контрасту ще не існувало. Його снаги ще вистачало на те, щоб страждати від марноти. Він ще дибав, хай і на превелику силу, а його книги-брикухи, як кохані доньки, чиє молоде буяння і галасливі розваги іноді втомлюють батьків, щодня приводили до його ліжка нових шанувальників.
Його візити до нас на кілька років спізнилися для мене, бо моє захоплення ним пригасло. І це не суперечило тому, що слава його зростала. Як правило, поки твір одного письменника робиться загальноприступним і святкує перемогу, виходить у світ твір іншого письменника, ще незнаного, і вибагливі читачі починають творити новий культ намість того, що вже успішно утвердився. Фрази у Берґотгових книгах, які я читав і перечитував, стояли чітко переді мною, як мої власні думки, як меблі у моїй кімнаті чи карети на вулиці. У його книгах усе було добре видно, якщо й не так, як завжди, то бодай так, як привчив нас бачити він. Аж це новий письменник пускає друком книги, де зв'язок між речами зовсім інший, ніж зв'язок звичний для мене, і то настільки, що майже годі щось уторопати. Він пише так: "Поливальні рукави любили цей гарний гомін доріг (це мені розумно, і я лечу думкою по узбіччю), які щоп'ять хвилин відходили від Бріана та Ююделя". Тут я вже нічого не втну: я сподівався назви міста, а мені підсовують прізвище особи. Але я відчуваю: фраза написана незле, то я, недолуга і незграба, не розшолопаю що й до чого. Я беру новий розгін і щосили мкну до того місця, звідки мені відкриється нова логіка. І щоразу, добігши десь до половини фрази, я грьопаю, як згодом у полку під час вправ на поперечках. А проте я захоплююся новим письменником, як захоплюється незграбний хлопчик, одержавши з гімнастики одиницю, своїм спритним товаришем. Натомість я вже не так захоплююся Берґот-том, його прозорість видається нині мені хибою. Був час, коли всі речі зараз же впізнавалися на Фромантенових і не впізнавалися на Ренуарових полотнах.
Гурмани кажуть нам сьогодні, що Ренуар — великий маляр XVIII сторіччя. Але вони забувають про Час та про те, що навіть наприкінці XIX сторіччя далеко не всі визнавали Ренуара за великого мистця. Аби заслужити на таке високе звання, оригінальний маляр чи оригінальний письменник діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди до шми-ги пацієнтам. По завершенні курсу лікар велить нам: "Тепер дивіться". І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним мистцем) постає перед нами геть-то інакшим і воднораз цілком ясним. Здибані на вулиці жінки не схожі на колишні, бо це ті самі ренуарівські жінки, яких ми колись за жінок не вважали. Повози теж ренуарівські, і вода, і небеса; нам кортить потинятися лісом, хоча він не схожий на той, що здавався з першого погляду чим завгодно, тільки не лісом, а, наприклад, килимом, килимом хоч і яскравим, але позбавленим барв, звичних для нас у лісі. Такий ото він, новий, свіжостворений і недовговічний Всесвіт. Він проіснує до наступного геологічного здвигу, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник.
Той, хто заступив мені Берґотта, нудив мене не безладом, а новинечею наділених своїм ладом, але* незвичних для мене зв'язків. Я перечіпався на одному й тому самому місці, і треба було давати якусь раду. Зрештою коли десь в одному з тисячі випадків я встигав якось проскочити за автором аж до кінця фрази, то побачене мною завжди було дотепом, якоюсь істиною, звабою, як оте, що я колись знаходив у Берґотта, але під новим пером воно виходило ще чарівніше. І я розмірковував, що не так давно обнову світу, подібну до тієї, якої я очікував від його наступника, приніс мені Берґотт. І я питав себе: чи справді є, як ми це обстоюємо, ріжниця між штукою, яка начебто не пішла вперед після Гомера, і наукою з її безперервним поступом? Може, навпаки: штука подібна у цьому до науки; кожний новий оригінальний письменник спирається на плечі свого попередника; і хто мені скаже, чи за двадцять років, коли я йтиму в ногу з теперішнім новатором, не з'явиться інший, а теперішній десь пастиме задніх з тим-таки Берґоттом?
Саме з ним, із Берґоттом, я й заговорив про нового письменника. Він відвернув мене від нього, не так переконуючи, що його мистецтво нерівне, легковажне, порожнє, як доводячи, що він побачив у ньому точну копію Блока. Відтоді над сторінками цього письменника ширяв для мене Блоків образ, і мені пропала охота битися над ними. По-моєму, Берґотг зле відгукнувся про нього не лише з заздрощів до його успіху, а й тому, що просто не знав його. Він майже нічого не читав. Більшість Берґоттових думок перейшла в його книги^з мозку. Він так охляв, ніби їх у нього повитинали хірургічним скальпелем. Інстинкт продовження роду відумер у ньому, тільки-но він породив на світ усе, про що думав. Тепер він просто животів, як животіє виздоровник чи породілля; його гарні очі були нерухомі, якісь імлисті, як у людини, котра лежить на узмор'ї і мрійливо стежить за легкими брижами. Зрештою я не переймався тим, що розмова з Берґоттом цікавила мене менше, ніж раніше. Звички мали над ним таку владу, що після заведення їх, чи то простих, чи то панських, вони до нього приставали як шевська смола. Не знаю, що привело його до нас уперше, але потім він учащав до нас зі звички. Він приходив до нашого дому, як до кав'ярні, не на те, щоб з ним хтось балакав, а на те, щоб побалакати — хай і дуже рідко — йому самому, ось чому таке його вчащання наводило на думку, що йому не залежить на тому, щоб підтримувати нас у випробуванні чи мати втіху від бесіди зі мною. Та Берґотгові візити зворушували мою матір, чутливу до будь-якого вияву уваги до хворої. Щодня я чув її нагадування: "Не забудь йому подякувати".
Яко безкоштовний додаток до відвідин свого мужа нам склала візиту — скромна жіноча увага, схожа на підвечірок, яким частує у перерві між сеансами малярева приятелька, — пані Коттар. Вона запропонувала відступити нам свою "камеристку", якщо ж ми віддаємо перевагу чоловічим послугам, то могла б теж "когось напитати", а коли ми подякували, висловила надію, що з нашого боку це не "викрутаси", слово, що в її гурті означало відмову від запрошення під якимсь надуманим приводом. Вона запевняла нас, що професор, який ніколи не балакає з нею про своїх пацієнтів, побивається так, ніби занедужала вона сама. Згодом виявиться, що навіть якби вона не брехала, це було б і дуже мало і дуже багато з боку цього найвірнішого й найудячнішого з чоловіків.
Пропозиції так само цінні, але куди щиріші (поєднання найглибшого розуму, великого серця і красномовности) зробив мені принц-наступник Люксембурзький.