— Той, кого ми боїмося, мандрує на самоті. Треба де-небудь наздогнати його.
— Тільки без мене, — поспішно відповів де Брасі. — Він узяв мене в полон і помилував. Я не згоден понівечити жодного пера на його шоломі.
— Та хто ж тобі наказує завдавати йому шкоди? — різко сміючись, мовив принц Джон. — Ти, мабуть, іще розповідатимеш, що я тебе підмовляю його вбити. Ні, в'язниця краще. А де його буде ув'язнено, в Австрії чи в Англії, хіба не однаково? Він опиниться в тому самому становищі, в якому був, коли ми розпочинали цю справу. Адже ми замислили все це, сподіваючись, що Ричард залишиться в полоні в Німеччині. Відомо, що дядько наш, Роберт, мешкав і помер у замку Кардиф.
— Так-бо воно так, — сказав Вальдемар, — але ваш пращур Генріх набагато міцніше сидів на престолі, ніж це можливо для вашої світлості. Як на мене, найкраща в'язниця та, ключ від якої зберігається в паламаря; немає кращого підземелля, ніж гробівець під церквою. Більше мені нічого додати.
— Чи в'язниця, чи могила — мене це не стосується, — мовив де Брасі. — Я вмиваю руки.
— Негідник! — вигукнув принц Джон. — Сподіваюся, ти не повідомиш йому про нашу бесіду?
— Я ще ніколи не був нашіптувачем, — гордовито кинув де Брасі, — і не звик, щоб мене називали негідником.
— Доволі, сер лицар, — втрутився Вальдемар. — А ви, ваша світлосте, вибачте педантичність доблесного де Брасі. Я сподіваюся його вмовити.
— Даремно витрачатимеш своє красномовство, Фіцурсе, — похитав головою де Брасі.
— Ну годі, мій добрий сер Моріс, — вів далі хитрий дипломат. — Не сахайтеся, ніби сполоханий кінь. Чого вам боятися?
— Та й упертий же ти, де Брасі! — крекнув принц Джон. — Невже ти мене залишиш після всіх твоїх присягу відданості й сумлінності?
— Я не хочу вас залишати, — мовив де Брасі. — Я готовий служити вам, як личить лицарському званню, на турнірах і на ратному полі. Але ці темні справи суперечать моїм обітницям.
— Вальдемаре, підійди-но до мене ближче, — сказав принц Джон. — Який я нещасливий принц! От у батька мого, короля Генріха, були вірні слуги: варто йому було тільки сказати, що якийсь бунтар із духовного звання йому набрид, і кров Томи Бекета — дарма що його визнавали святим! — пролилася на вівтар, біля якого він служив. Тепер немає такої доблесті! Хоч у Реджинальда Фіцурса й залишився син, але він не успадкував ані вірності, ані відваги свого батька.
— Ні, йому не бракує ні того, ні того! — заперечив Вальдемар Фіцурс. — Якщо більше нікому виконати цю небезпечну справу, я беру її на себе, хоч мені легше було б напасти на всіх святих, що згадуються у святцях, ніж підняти спис проти Левиного Серця. Де Брасі, доручаю тобі підтримати бадьорий настрій серед наших союзників. Будь особистим охоронцем принца. Якщо мені вдасться надіслати вам гарну звістку, успіх нашої справи забезпечений. Прощавай, володарю, до кращих часів! Сказавши це, він вийшов із кімнати.
— Вирушає захоплювати в полон мого брата, — сказав принц Джон Морісуде Брасі, — і при цьому не відчуває докорів сумління, наче йдеться про позбавлення волі якогось саксонського Франкліна. Сподіваюся, що він суворо виконає наші веління і з належною повагою поставиться до особи нашого любого брата Ричарда.
Де Брасі замість відповіді лише посміхнувся.
— Клянуся Пресвятою Дівою, — вів далі принц, — ми дали йому точні вказівки. Тільки ти, можливо, не чув нашої розмови, тому що ми з ним стояли біля вікна. Я суворо наказав йому берегти Ричарда, і горе Вальдемарові, якщо він знехтує мою волю!
— Чи не краще мені піти до нього, — сказав де Брасі, — і ще раз повторити веління вашої світлості? Якщо я не чув ваших слів, то, можливо, й Вальдемар їх не розчув?
— Ні, ні! — сказав принц роздратовано. — Він розчув, повір мені. До того ж мені потрібно з тобою побалакати. Ходи сюди, Морісе, дай мені спертися на твоє плече.
У цій дружній позі вони обійшли всю залу, і принц завів приятельську бесіду в такому дусі:
— Якої ти думки про цього Вальдемара Фіцурса, мій милий де Брасі? Він сподівається бути при мені канцлером. Але ми гарненько розважимо, перш ніж доручити таку важливу посаду людині, яка не надто поважає нашу сім'ю, судячи з того, з якою охотою він узявся захопити Ричарда. Ти, можливо, гадаєш, що трохи втратив нашу прихильність через те, що так сміливо відмовився від цього неприємного доручення? Ні, Морісе. Моя повага до тебе радше посилилася через твою чесність і твердість. Я вважаю, що заарештувати мого бідолашного брата — не така велика заслуга, щоб за неї нагороджувати титулом канцлера. А натомість ти своєю лицарською відмовою заслуговуєш жезл головного маршала. Подумай-но про це, де Брасі, і виконуй свою справу.
— Примхливий тиран! — пробурмотав собі під ніс де Брасі, вийшовши від принца. — Горе буде тому, хто тобі довіриться. Твій канцлер! Скажіть на милість! Той, хто покладеться на твоє сумління, швидко стане жертвою. Проте головний маршал Англії, — промовив він, простягаючи руку, ніби бажав підхопити цей жезл, і велично розпростуючи плечі, — це таке звання, заради якого варто потрудитися.
Щойно де Брасі вийшов із його покою, принц Джон покликав слугу та звелів йому:
— Скажи Г'ю Бардону, нашому старшому розвідникові, щоб прийшов до мене негайно, щойно поговорить із Вальдемаром Фіцурсом.
За дуже короткий час, протягом якого принц тривожними, швидкими кроками походжав по кімнаті, старший розвідник з'явився до нього.
— Бардоне, — мовив принц, — що тобі наказував Вальдемар?
— Відіслати до нього двох відважних людей, які добре орієнтуються в північних лісових хащах і вміють розшукувати сліди людини й коня.
— І ти можеш дати йому таких людей?
— Будьте певні, ваша світлосте, — відповів голова шпигунів. — Один — із Гексамширу, він так само спритно вистежує злодіїв, як хорт чує слід пораненого оленя. Інший — із Йоркширу; він на своєму віку постріляв чимало дичини в Шервудських лісах; знає кожну стежину, кожен брід, кожну галявинку і яр звідси аж до Ричмонда.
— Ну, гаразд, — сказав принц. — А сам Вальдемар теж їде з ними?
— Звісно, ваша світлосте, — підтвердив Бардон.
— А хто ще при ньому? — запитав принц Джон безтурботно.
— Разом із ними поїдуть Торсбі Широкоплечий і Везерол, якого за його жорстокість прозивають Стівен Сталеве Серце, і ще троє жителів півночі з колишнього загону Ральфа Міддлтона.
— Добре, — мовив принц Джон і, помовчавши з хвилину, додав: — Бардоне, необхідно, щоб ти встановив суворий нагляд за Морісом де Брасі, але так, щоб він про це не здогадався. Час від часу доповідай нам, як він тримається, з ким розмовляє, що умишляє. Не схиб, тому що відповідатимеш сам.
Г'ю Бардон вклонився і вийшов.
— Якщо Моріс мене зрадить, — мовив принц Джон сам до себе, — якщо він мене зрадить, як того можна очікувати, судячи з його поведінки, я з нього голову зніму, хоч би в цю хвилину сам Ричард був біля воріт міста Йорка.
Розділ XXXV
В пісках збудити тигра молодого,
Із левом позмагатися за здобич –
Все краще, ніж розбурхати вогонь
Сліпого фанатизму.
Анонім
Тепер повернімся до Ісака з Йорка. Сівши верхи на мула, подарованого йому розбійником, він у супроводі двох-йоменів вирушив у пресепторію Темплстоу на перемовини щодо викупу своєї дочки. Проте не доїхавши чотирьох миль до Темплстоу, відчув біль у спині й в усьому тілі, а душевна тривога так розморила його й без того слабкий організм, що лише на превелику силу допхався він до невеликого торгового містечка, де мешкав юдейський рабин, відомий своїми медичними пізнаннями й добре знайомий Ісакові.
Натан Бен Ізраїль прийняв свого стражденного побратима привітно, за єврейськими законами. Він негайно вклав його в ліжко та присилував випити ліки проти лихоманки, що трусила бідолашним старим через утому, побої та горе.
Вранці наступного дня Ісак зібрався встати й вирушати в дорогу, але Натан заборонив їхати, стверджуючи, що така необережність може коштувати йому життя.
Ісак заперечив на це, що від його поїздки в Темплстоу залежить більше, ніж його життя та смерть.
— У Темплстоу? — перепитав Натан із подивом. Він іще раз послухав пульс Ісака та промурмотів собі під ніс: — Лихоманки начебто немає, однак марить чи злегка збожеволів.
— А чом би й не в Темплстоу? — підтвердив його пацієнт. — Я усвідомлюю, Натане, що це — мешкання тих, для кого зневажені діти обітниці є каменем спотикання і предметом ненависті; але ж ти розумієш, що іноді нагальні справи заводять нас поміж кровожерних солдатів-назарян, спонукають навідуватися в пресепторії тамплієрів…
— Але чи відомо тобі, що там тепер Лука Бомануар, начальник ордену, або великий магістр?
— Цього я не знав! — здивувався Ісак. — За останніми звістками, які я мав із Парижа, Бомануар був у столиці Франції та благав Філіпа про допомогу в боротьбі проти султана Саладдина.
— Згодом він прибув до Англії, — підхопив Бен Ізраїль. — Він з'явився з піднятою рукою, готовий карати й переслідувати. Обличчя його палає гнівом проти порушників обітниць, що були дані при вступі в їхній орден. Ти, ймовірно, колись чув його ім'я?
— Так, воно мені дуже знайоме, — відповів Ісак. — Язичники кажуть, що цей Лука Бомануар карає на горло за кожну провину проти назарейского закону. Наші брати прозвали його лютим винищувачем сарацинів і жорстоким тираном синів ізраїльських.
— Так. Бомануар ненавидить хтивість, нехтує багатством і всією душею прагне того, що в них називається вінцем мученика, вважаючи вбивство єврея настільки ж бажаним Богові, як і смерть сарацина. Він гудить і ганьбить навіть наше цілительство, приписуючи йому сатанинське коріння. Покарай його за це, Боже!
— І все-таки, — правив своєї Ісак, — я маю їхати в Темплстоу, хоч би лик Бомануара палав, як горно вогненне, сім разів розпечене…
Тут він нарешті пояснив Натану, чому він так поспішає.
— Тепер бачиш, — мовив йому Ісак, — що мені не можна баритися. Вірогідно, присутність цього Луки Бомануара відверне Бріана де Буа-Гільбера від замисленого злочину.
— То їдь, — сказав Натан Бен Ізраїль, — і будь мудрим. Але, брате, повернися до мене, як у дім батька твого, і дай мені знати про свої справи. Я твердо сподіваюся, що привезеш із собою й Ребекку, ученицю премудрої Міріам, яку оббрехали ці нечестивці.
Ісак попрощався з другом і за годину під'їхав до пресепторії Темплстоу.
Обитель лицарів Храму була розташована серед широких лук і пасовиськ, подарованих ордену мирянами завдяки добросовісності колишнього настоятеля.