Коли він виходив на люди, влаштовуючи свої справи і "налагоджуючи" свої вугільні копальні, в ньому прокидалася майже неприродна сила, твердість і тяжкий вбивчий кулак. Так ніби проституція з Magna Mater давала йому змогу прозирнути в справи матеріального бізнесу і наділяла якоюсь надзвичайною, нелюдською силою. Борсання у власних почуттях, цілковите зниження чоловічого начала, здається, давало йому другу натуру, майже уявну, здібну до бізнесу. В бізнесі він виявляв нелюдські здібності.
І це був тріумф місіс Болтон. "Які він робить успіхи! — вона потай говорила собі гордо. І це моїх рук справа! Даю слово, він ніколи б не досяг цього з леді Чатерлей. Ця не з тих, що може просунути чоловіка вперед. Вона надто багато хоче для себе".
Водночас, у якомусь куточку своєї туманної жіночої душі, як вона зневажала й ненавиділа його! Він був для неї занепалим звіром, вертлявим монстром.
І, лікуючи його й допомагаючи йому з усіх сил, десь глибоко в найдальшому куточку своєї прадавньої здорової жіночості, вона зневажала його з диким і безмежним презирством. Найпростіший волоцюга кращий за нього.
Його поведінка по відношенню до Коні дивувала. Він наполягав на новій зустрічі. Більше того, він наполягав, щоб вона приїхала до Реґбі. Останнього він домагався абсолютно й непохитно. Коні обіцяла повернутися до Реґбі, до того ж щиро.
— Але яка від цього користь? — питала місіс Болтон. — Хіба не можна відпустити її і звільнитися від неї?
— Ні! Вона пообіцяла вернутися і мусить приїхати.
Місіс Болтон більше з ним не сперечалася. Вона знала, з ким має справу.
"Не маю потреби говорити, яке враження на мене справив твій лист, — писав він до Коні в Лондон. — Можливо, якщо захочеш, ти зможеш це уявити, хоча, безперечно, заради мене ти не напружуватимеш уяви.
Можу у відповідь сказати тільки одне — перед тим, як щось робити, я маю побачити тебе особисто, тут, у Реґбі. Ти щиро пообіцяла приїхати назад до Реґбі, і я вимагаю виконати цю обіцянку. Я ні в що не вірю й нічого не розумію, доки не побачу тебе особисто, тут, за нормальних обставин. Не маю потреби говорити, що тут ніхто нічого не підозрює, тому твоє повернення сприймуть цілком нормально. А коли після нашої розмови ти відчуватимеш, що твоє рішення несхитне, безперечно, ми зможемо дійти згоди".
Коні показала листа Мелорзу.
— Він хоче почати мститися тобі, — сказав він, повертаючи листа.
Коні мовчала. її трохи здивувало відкриття, що вона боїться Кліфорда. Вона боялася наближатися до нього. Боялася його, наче небезпечного зла.
— Що мені робити? — запитала вона.
— Нічого, якщо ти не хочеш нічого робити.
Вона написала відповідь, намагаючись вмовити Кліфорда. Він відповів: "Якщо ти тепер не приїдеш до Реґбі, я вважатиму, що ти повернешся в майбутньому, і діятиму відповідно. Я стоятиму на своєму й чекатиму на тебе тут хоч би й п'ятдесят років".
Вона злякалася. Це була прихована погроза. Вона не сумнівалася, що він дотримається обіцянки. Він не дасть їй розлучення, і дитина вважатиметься його, якщо вона не знайде інших способів довести її позашлюбність.
Після деяких тривог і хвилювань вона вирішила поїхати у Реґбі. Гілда мала поїхати з нею. Вона написала про це Кліфордові. Він відповів: "Я не запрошую твою сестру, але й на двері їй не вкажу. Не маю сумніву, вона сприяла тому, що ти зрадила свої обов'язки й уникаєш відповідальності, тому не сподівайся, що я радітиму нашій зустрічі".
Вони поїхали у Реґбі. Коли прибули, Кліфорда не було. їх прийняла місіс Болтон.
— О, ваша світлість, як ми й сподівалися, ви, на щастя, повернулися, правда? — сказала вона.
— Ні, неправда, — відказала Коні. Отож ця жінка все знала! Що знають чи що підозрюють інші слуги?
Вона зайшла в дім, який тепер ненавиділа всіма фібрами своєї душі. Велика безладна будівля здавалася їй зловісною, просто загрозливою. Вона більше не була її господинею, вона стала її жертвою.
— Я тут довго не витримаю, — злякано прошепотіла вона Гілді.
І для неї стало мукою повернення до власної спальні, повернення у володіння, так наче нічого не трапилося. Вона ненавиділа кожну хвилину в стінах Реґбі.
Вони не зустріли Кліфорда, аж доки зійшли вниз обідати. Він був у костюмі, в чорній краватці, досить стриманий, істинний джентльмен вищого ґатунку. Під час трапези він поводився зразково ввічливо і підтримував ввічливу розмову, але все це, здавалося, мало на собі печать безумства.
— Що відомо слугам? — запитала Коні, коли служниця вийшла з кімнати.
. — Про твої наміри? Нічого взагалі.
— Але ж місіс Болтон знає. Він змінився в лиці.
— Місіс Болтон не зовсім належить до слуг, — сказав він.
— О, не маю нічого проти.
Напруга тривала, доки подали каву, коли Гілда сказала, що піде в свою кімнату.
Коли вона вийшла, Кліфорд з Коні сиділи мовчки. Ніхто не хотів починати розмову. Коні раділа, що він не стає в трагічну позу, краще хай зберігає гордовиту зверхність. Вона просто сиділа мовчки й роздивлялася свої руки.
— Гадаю, тебе не мучить сумління, що ти порушила своє слово? — сказав він нарешті.
— Нічого не можу вдіяти, — пробурмотіла вона.
Але якщо ти не можеш, тоді хто може?
— Думаю, ніхто.
Він глянув на неї з холодною люттю. Він звик до неї. Вона була немовби вмурована в його волю. Як вона посміла поставати проти нього і руйнувати основу його щоденного існування? Як вона сміла спричинити цей розлад його особистості?
— І заради чого ти все хочеш знищити? — наполягав він.
— Кохання! — сказала вона. Найкраще Вирікати банальні істини.
— Кохання до Данкена Форбса? Але коли ми з тобою познайомилися, ти тоді не вважала його вартим уваги. Ти хочеш сказати, буцімто тепер любиш його дужче за всіх на світі?
— Людина міняється, — сказала вона.
— Можливо! Можливо, ти маєш право на примхи. Але тобі все ж доведеться переконати мене, що твоє рішення не легковажне. Я просто не вірю в твоє кохання до Данкена Форбса.
— А чому тобі в нього вірити? Ти маєш тільки дати мені розлучення, а не вірити в мої почуття.
— А чому мені давати тобі розлучення?
— Тому що я більше не хочу тут жити. І ти насправді не хочеш мене.
— Пробач! Я не змінився. Як на мене, поки ти моя дружина, я б хотів, щоб ти жила під моїм дахом у гідності й спокої. Відкидаючи особисті почуття — а для мене вони багато важать, — запевняю тебе, мені дуже гірко, коли ламається цей порядок життя тут, у Реґбі, коли руйнується пристойне коло щоденного життя просто з якоїсь твоєї примхи.
Помовчавши, вона сказала:
— Не можу нічим зарадити. Я мушу піти. Мабуть, у мене буде дитина.
Хвилину він мовчав.
— І ти хочеш піти заради дитини? — запитав він нарешті.
Вона кивнула.
— Але чому? Хіба Данкен Форбс так прагне мати спадкоємця?
— Звичайно, більше ніж прагнув би ти на його місці, — сказала вона.
— Справді? Але люблю свою дружину й не бачу причини відпускати її. Якщо вона хоче народити дитину під моїм дахом, ласкаво просимо, і дитину так само ласкаво просимо, за умови збереження пристойності й порядку життя. Невже ти хочеш сказати, ніби Данкен Форбс має на тебе більший вплив? Не вірю.
Пауза.
— Але хіба ти не бачиш, — сказала Коні, — я мушу піти від тебе і мушу жити з мужчиною, якого люблю.
— Ні, не бачу! Я й пенса не дам за твою любов і за того, кого ти любиш. Не вірю я в такі штучки.
— Але, бачиш, це правда.
— Правда? Люба моя пані, ти надто розумна, запевняю тебе, щоб повірити у свою любов до Данкена Форбса. Повір мені, навіть тепер я насправді подобаюся тобі більше. То чому ж мені купуватися на такі дурощі!
Вона відчула, що тут він має рацію. Відчула, що більше не здатна брехати.
Тому що насправді я люблю не Данкена, сказала вона, прикипівши до нього поглядом. — Ми тільки говоримо, ніби це Данкен, щоб зберегти твої почуття.
— Зберегти мої почуття?
— Так! Тому що насправді я люблю — і це примусить тебе зненавидіти мене — містера Мелорза, який був нашим єґерем.
Якби Кліфорд міг підскочити з крісла, він би підскочив. Його обличчя пожовкло, очі викотилися від розпуки.
Потім він відкинувся в кріслі й, задихаючись, втупив погляд у стелю.
Зрештою випростався.
— Ти хочеш сказати, це правда? — запитав він пригнічено.
— Так! Ти знаєш, що так.
— І коли ти з ним почала?
— Весною.
Він мовчав, наче звір у пастці.
— І це ти була тоді у спальні його будинку? Отже, внутрішньо він весь час знав.
— Так!
Він нахилився вперед у кріслі і дивився на неї, мов звір, загнаний у кут.
— Милий Боже, тебе треба було б змести з лиця землі!
— Чому? — вона вигукнула тихо. Та він, здається, не чув.
— Цей покидьок! Цей самовпевнений тюхтій! Цей нікчемний хам! Іти тягалася з ним, будучи тут, з одним із моїх слуг! О Боже, о Боже, хіба існує межа звірячій ницості жінки!
Як вона й сподівалася, він утратив тяму від гніву.
— І ти хочеш сказати, що хочеш мати дитину від такого хама!
— Так, збираюся.
— Ти збираєшся! Тобто, ти певна! Скільки часу ти певна?
— З червня.
Він утратив мову, і на обличчі його знову з'явився чудний безтямний вираз дитини.
— Дивуюся, — нарешті сказав він, — що дозволено народжувати таких істот, як ти.
— Яких істот? — запитала вона.
Він люто глянув на неї, не відповідаючи. Для нього було незбагненно, що факт існування Мелорза може бути зв'язаний з його власним життям. Це була гостра, невимовна, безсила ненависть.
— І ти хочеш сказати, що одружишся з ним? І носитимеш його нікчемне ім'я? — запитав він через якийсь час.
— Так, саме цього я прагну. Він знову наче онімів.
— Так! — нарешті вимовив він. — Це доводить те, що я завжди про тебе думав — ти ненормальна, ти не при своєму глузді. Ти одна з тих напівбожевільних, збочених жінок, які прагнуть розпусти, nostalgie de la boue[45].
І раптом він став моралістом, почав тужливо моралізувати, вважаючи себе втіленням добра, а людей, таких як Коні й Мелорз, — втіленням бруду й зла. Він наче розчинився в своєму німбі.
— Отже, хіба ти не бачиш, що краще нам розлучитись і покінчити з цим? — запитала вона.
— Ні! Ти можеш їхати куди завгодно, але я не дам тобі розлучення, — сказав він, як ідіот.
— Але чому?
Він мовчав від безсилої впертості.
— Ти навіть дозволиш, щоб дитина офіційно вважалася твоєю і твоїм спадкоємцем? — запитала вона.
— Мене не цікавить дитина.
Але якщо це буде хлопчик, офіційно він вважатиметься твоїм сином, він успадкує титул і Регбі.
— Мене це не обходить, — сказав він.
— Але тебе повинно обходити! Якщо мені вдасться, я намагатимуся, щоб дитина офіційно не була твоєю.