Можливо, це було не просто сліпе везіння, що видимі, відчутні спогади про Блансінтьє, цю улюбленицю батька, цю сором'язливу дівчину були так ретельно знищені?
Крізь тріснуті шибки кухонного вікна він дивився в сад. Стіни довкола були, як і все в цій місцевості, з'їдені вогнем і чорні від попелу, випалена земля, над якою ще плющ розкидав уперте темно-зелене листя. Посередині стояла обвуглена береза, стовбур був очищений від листя та гілок, рівний, але неживий. Мельхіор підійшов до дерева, торкнувся його і відчув у його дотику мертвість смерті. Не в змозі більше терпіти вигляд чорного пня, він стиснув пальцями стовбур і потягнув. Стовбур зламався, як суха деревина. Мельхіор тримав у руці мертву березу і лише тоді зрозумів, що колись назвав її деревом життя Блансінтьє. Холодний розпач поширився по його кінцівках, і водночас повернувся біль. Він перекинув деревце через обгорілу стіну на купу попелу біля доріжки мотузника. Його долала така втома, що він радше впав би на місці, в цей попіл і обвуглені бур'яни, аби спати. Він з останніх сил добрів до майстерні, навіть не зачиняючи дверей, упав на ліжко, як стояв, і відразу ж заснув. Йому снилося щось безладне і яскраве, він знав, що це йому сниться, але не мав сили відкинути образи руїни, пожежі та боротьби. Через довгий час він прокинувся замерзлий. Він лежав мовчки, не звертаючи уваги на постійний біль, відчував, ніби чиясь рука, вузька й материнська, відкидала його волосся з забризканого брудом обличчя.
Був день, надворі світило сонце. Разом зі світлом прийшло усвідомлення нещастя. Мельхіор умився, як міг, вичистив одяг, і, хитаючись, вийшов на вулицю. Куди б він не йшов, вогонь усе ще тлів і зловісно розбухав. На вулиці сусіди нишпорили та перекопували купи попелу та залишки обгорілих крокв. Мельхіор приєднався до них і допоміг. І не питаючи, він зрозумів, що шукають мертвих і згорілих. У старого голови цеху теслярів художник лише спитав, кого не вистачає. Йому назвали імена людей, яких він знав роками, серед них і дітей. Шукачі трупів були мовчазні, грубі й пригнічені. Глава гільдії повідомив Мельхіору, що вся Рада Двадцяти Чотирьох, багато вельможних панів і весь капітул на чолі з парохом Кальсом втекли з міста, коли здавалося, що вогонь досягне Великого Tоргу. Уперше Мельхіор подумав про Франца Кальсу, вперше про отця Ейлардуса. Він запитав, де живе великий домініканець. Про нього нічого не було відомо – більше його в місті не бачили.
Увечері Мельхіор допоміг перевезти покійників свого округу на цвинтар. Була викопана велика яма, в яку могло поміститися кілька десятків трупів. Виявилося, що більшість священиків і ченців парафії залишилися на місці. У брудних священицьких ризах, багато з них з опіками на руках чи обличчі, вони опинилися на цвинтарі, найстарші відправили заупокійну месу просто неба. Дзвони дзвеніли глухо, спів був хрипкий і грубий. Місто лежало навколо вцілілої колегіальної церкви в яскраво-зеленому світлі раннього вечора, показуючи обпалене та спотворене обличчя. Під час похоронної меси Мельхіор зустрівся з кількома давніми друзями. Філіп Хеннекін підійшов до нього і потис йому руку, скульптор Леонард оголосив, що його майстерня спалена; численні статуї з дерева і каменю згоріли — робота багатьох років. Леонард говорив про це спокійно й байдуже, ніби про чужу біду. Домінік де Фрей, гасячи пожежу в кварталі ткачів, де жив його зять, підійшов занадто близько до полум'я, його одяг загорівся і, перш ніж його встигли врятувати, він задихнувся; тепер він був похований тут разом з багатьма іншими. Мельхіор трохи погуляв у товаристві свого старого друга; він не згадував про власні спалені картини. Ні Зелені Шапки, ні будь-хто інший їх ніколи не бачив, і втрата здалася йому малою порівняно з тим, що було зруйновано в місті.
Вийшовши з цвинтаря, де багато чоловіків в траурі залишалися на молитву, він зустрів у провулку Під Балдахінами адвоката Лодовійка Дакенессе, найстаршого і найшановнішого з адвокатів міста; у них з Мельхіором ніколи не було стосунків між собою. Правник вклонився, і Мельхіор побачив, що той ніби вагається, пішов далі, але через деякий час зупинився й повернувся до Мельхіора. Він виглядав більш сивим і пом'ятим, ніж зазвичай, борода його була скуйовджена, а на його поморщеному береті виднілися клаптики кіптяви. З дивною сумішшю пригніченості й гіркої посмішки він сказав:
— Ви вже чули новину? Ви врятовані від свого ворога.
Мельхіор подивився на нього широко розплющеними очима:
— Від мого ворога?
Правник підійшов на крок ближче й раптом посерйознішав:
— Патер Ейлардус ван Хоей помер.
Мельхіор, зовсім збитий з пантелику, дивився перед собою й мовчав. Вдень він питав про інквізитора, і тепер ось з цих вуст отримав відповідь.
— У вас є певні відомості про... цю смерть? — запитав він через мить, отямившись.
Людовік Дакенес кивнув.
— У тій погоні за безпекою дехто, зокрема домініканець, просто втратили розум. Патер був на одному возі з парохом Францем Кальсом. Очевидно, вони мали намір швидко дістатися до річки, знайти там корабель і попрямувати на південь. Аахен, Кельн, Маастрихт... Як би там не було, але багатьом з них це влізло в голову. Ви знаєте, пане Хінтаме, що дороги в наших болотах надто вузькі, якщо підганяєш себе, а надто вже коней до такої гонки. Віз пароха, як я чув, врізався на швидкості в колеса возу лавника Муйлплаега. Селяни, що стояли на дорозі й спостерігали за пожежею, бачили це нещастя і нещодавно донесли повідомлення до міста. Усе, що сиділо на возі капітулу, розвалилося. Домініканець зламав собі шию на місці.
Мельхіор заплющив очі. Те, що описував адвокат, він бачив у своїй свідомості: темна ніч на дамбі, форкання коней, отця ван Хоей, який могутнім голосом кричав: "Скоріше!", а позаду за втікачами палаюче місто, небо, наповнене злим блиском. А потім на мокрому трав'янистому схилі греблі лежить інквізитор, білий і чорний, мов гігантський мисливський пес, що упав і не встає. Мельхіор шукав очима магістра Дакенессе.
— Ви назвали його моїм ворогом... У вас були для цього причини?
Адвокат знизав плечима.
– Якщо це нещастя може навчити нас, то це, насамперед, тому, що людське життя крихке, а тому... заслуговує на трохи більше чесності у взаєминах. — Він слабко посміхнувся: — Староста із самого початку запевнив мене, що патер Ейлардус прибув сюди головним чином для того, щоб почати розслідування проти вас.
Мельхіор на мить опустив очі.
— Проти мене? Що це означає?
На обличчі адвоката знову з'явилася ледь помітна посмішка:
— Ну щож, пане Хінтаме, ви — дивак у нашому місті. Ви поводилися дивно і дивні гості під вашим дахом перебували.
— І ви повірили в мою провину? — запитав Мельхіор.
Адвокат знову знизав плечима й легенько торкнувся руки Мельхіора.
— Що до мене, я вірю лише в докази, майстре Хінтаме.
Він хотів піти, але Мельхіор схопив його за рукав.
— А превелебний Кальс, магістре, що сталося з ним?
— Я вже старий, пам'ять мене підводить, — відповів Дакенессе. — Кальса ще не вибрали для танцю зі Смертю. Він вирвався з біди з поламаною ногою і тепер лежить десь у якогось сільського священика над рікою, ви, мабуть, знаєте це село. Ні, пароха Франца можете чекати, він прийде, щойно зможе поворушити ногами.
На обличчі адвоката відбилося похмуре хвилювання, яке йому зовсім не пасувало. Мельхіор, глибоко вражений розповіддю магістра, тільки тепер зрозумів, що вогонь і втеча отців міста похитнули тверде становище старого адвоката, хоча зовні він намагався зберегти вигляд, що його юридичні інтереси все ще важливі, як і раніше.
— Дивний поворот долі, магістре, — повільно промовив Мельхіор, — отець інквізитор помер, а я, якого, як ви гадаєте, він хотився, ще живий... І ще хтось інший помер. Чи думали ви, що брат Понтіан Скадде згорить у тюремному підвалі?
Адвокат злякано глянув на Мельхіора.
— Скадде? Заради Бога, майстре, ви маєте рацію. Підвали будівлі суду згоріли вщент!
Мельхіор багатозначно подивився в перелякане обличчя адвоката.
— І ніхто більше не подумав про брата Понтіана. Він був недостатньо важливим, і це він був першою жертвою великого патера Ейларда.
Мельхіорові здалося, що його співрозмовник ще більше зблід.
— Ми ще побачимось, майстре Хінтаме, — поспішно сказав адвокат, — зараз у мене повні руки роботи!
Він коротко вклонився й пішов геть. Мельхіор задумливо рушив в зворотню дорогу.
Протягом наступних днів у місті все ще панував жахливий розгардіяш. Щодня з міста виїжджали зубожілі, обірвані люди, багато хто з дитьми на руках чи на спині; більшість із них раніше жили в районі бідноти. Подумки Мельхіор бачив, як вони блукали селами баронства, а звідти йдуть у чужий світ, безсумнівно, що невдовзі вони займуться браконьєрством і крадіжками. У самому місті щоночі чинилися крадіжки, чого ще ніколи не було в такому масштабі; Ліевен Волсхоорн і його стражі з'являлися тут і там, і час від часу якогось жалюгідного шахрая хапали, шмагали на ринку й прив'язували до ганебного стовпа. Але все це було не так весело, як раніше. Тривали крадіжки їжі та одягу, крадене пропонували на продаж навіть на ринках. Селяни, які возили в місто молоко, масло і зерно, вимагали платити ганебні ціни затовар, шинка і сало стали недосяжною рідкістю. Пекарі та торговці борошном витримували облоги в своїх крамницях; нарешті вони могли змусити своїх клієнтів стояти в довгих чергах і кричати на них з-за прилавка. Вони виділяли крихітну кількість солоду та крупи, і здавалося, що хлібини з кожним днем ставали меншими та мокрішими.
Повернулися перші біженці, серед них бургомістр Ломме ден Тульдер; мабуть хотів виявити настрої. Його зустріли неприхильно. Він знайшов своїх слуг і наказав їм спочатку прибрати його будинок і вставити скло замість розбитих скляних гомілок. За ним в місто повернулися староста, кілька лавників, пріор капітулу з деякими каноніками і навіть старий, сухий мов тичка Смеерендонк. Дехто з них похапцем повертався ввечері, так що лише наступного дня помітили, що вони знову вмостились у своїх будинках, які пережили пожежу. На мародерство навіть не скаржилися. Мельхіор був переконаний, що вони бережуть свій гнів на пізніші, спокійніші часи.
Прибравши попіл і пил із заднього саду, Мельхіор залишив будинок таким, яким він його знайшов.