Я і сама багато чого вмію.
— Олеся, голубонько ... Якби ти знала, як мені це цікаво ... Невже ти мені нічого не покажеш?
— Чому ж, покажу, якщо хочете, — охоче погодилася Олеся. — Зараз бажаєте?
— Так, якщо можна, зараз.
— А боятися не будете?
— Ну ось дурості. Вночі, може бути, боявся б, а тепер ще світло.
— Добре. Дайте мені руку.
Я послухався. Олеся швидко засукала рукав мого пальто і розстебнула запонку у манжетки, потім дістала зі своєї кишені невеликий, вершка в три, фінський ножик і витягла його з шкіряного чохла.
— Що ти хочеш робити? — запитав я, відчуваючи, як у мені ворухнулося підленьке побоювання.
— А ось зараз ... Адже ви ж сказали, що не будете боятися!
Раптом рука її зробила ледь помітний легкий рух, і я відчув в м'якоті руки, трохи вище того місця, де мацають пульс, подразнюючу дотик гострого леза. Кров одразу ж виступила на всю ширину порізу, полилася по руці і частими краплями закапала на землю. Я ледь втримався від того, щоб не крикнути, але, здається, зблід.
— Не бійтеся, живі залишитеся, — усміхнулася Олеся.
Вона обхопила рукою мою руку вище рани і, низько схилившись до неї обличчям, стала швидко шепотіти щось, обдаючи мою шкіру гарячим переривчастим диханням. Коли ж Олеся випросталася і розтулила свої пальці, то на поранену місці залишилася тільки червона подряпина.
— Ну що? Досить з вас? — з лукавою посмішкою запитала вона, ховаючи свій ножик. — Хочете ще?
— Звісно хочу. Тільки, якщо б можна було, не так вже й страшно і без кровопролиття, будь ласка.
— Що б вам таке показати? — задумалася вона. — Ну хоч хіба це ось: йдіть попереду мене по дорозі ... Тільки, дивіться, не обертатися назад.
— А це не буде страшно? — запитав я, намагаючись безтурботної посмішкою прикрити боязке очікування неприємного сюрпризу.
— Ні, ні ... Дурниці ... Ідіть.
Я пішов вперед, дуже зацікавлений досвідом, відчуваючи за своєю спиною напружений погляд Олесі. Але, пройшовши близько двадцяти кроків, я раптом спіткнувся на зовсім рівному місці і впав долілиць.
— Ідіть, ідіть! — закричала Олеся. — Не оглядайся! Це нічого, до весілля заживе ... Тримайтеся міцніше за землю, коли будете падати.
Я пішов далі. Ще десять кроків, і я вдруге розтягнувся на весь зріст.
Олеся голосно зареготала і заплескала в долоні.
— Ну що? Чи задоволені? — крикнула вона, виблискуючи своїми білими зубами. — Чи вірите тепер? Нічого, нічого! .. Полетіли не вгору, а вниз.
— Як ти це зробила? — з подивом запитав я, обтрушуючись від прибули до моєї одязі гілочок і сухих травинок. — Це не секрет?
— Зовсім не секрет. Я вам із задоволенням розповім. Тільки боюся, що, мабуть, ви не зрозумієте ... Не зумію я пояснити ...
Я дійсно не зовсім зрозумів її. Але, якщо не помиляюся, цей своєрідний фокус полягає в тому, що вона, йдучи за мною слідом крок за кроком, нога в ногу, і невідступно дивлячись на мене, в той же час намагається наслідувати кожному, самому найменшого моєму руху, так би мовити, ототожнює себе зі мною. Пройшовши таким чином кілька кроків, вона починає подумки уявляти на деякій відстані попереду мене мотузку, простягнуту поперек дороги на аршин від землі. В ту хвилину, коли я повинен доторкнутися ногою до цієї уявної мотузці, Олеся раптом робить падаюче рух, і тоді, за її словами, найміцніший людина повинна неодмінно впасти ... Тільки через багато часу я згадав плутане пояснення Олесі, коли читав звіт доктора Шарко про дослідах, проведених ним над двома пацієнтками Сальпетрієр, професійними відьмами, що страждали істерією. І я був дуже здивований, дізнавшись, що французькі чаклунки з простолюддя вдавалися в подібних випадках абсолютно до тієї ж вправності, яку пускала в хід гарненька поліська відьма.
— О! Я ще багато чого вмію, — самовпевнено заявила Олеся. — Наприклад, я можу нагнати на вас страх.
— Що це означає?
— Зроблю так, що вам страшно стане. Сидите ви, наприклад, у себе в кімнаті ввечері, і раптом на вас знайде ні з того ні з сього такий страх, що ви затремтить і озирнутися не посмітите. Тільки для цього мені потрібно знати, де ви живете, і раніше бачити вашу кімнату.
— Ну, вже це зовсім просто, — засумнівався я. — Підійдеш до вікна, постукаєш, крикнеш що-небудь.
— О ні, ні ... Я буду в лісі в цей час, нікуди з хати не вийду ... Але я буду сидіти і все думати, що ось я йду по вулиці, входжу в ваш будинок, відчиняю двері, входжу в вашу кімнату ... Ви сидите де-небудь ... ну хоч у столу ... я підкрадаюся до вас ззаду тихенько ... ви мене не чуєте ... я хапаю вас за плече руками і починаю тиснути ... все міцніше, міцніше, міцніше ... а сама дивлюся на вас ... ось так — дивіться ...
Її тонкі брови раптом зрушили, очі в упор зупинилися на мені з грізним і притягає виразом, зіниці збільшилися і посиніли. Мені відразу ж пригадалася бачена мною в Москві, в Третьяковській галереї, голова Медузи — робота вже не пам'ятаю якого художника. Під цим пильним, дивним поглядом мене охопив холодний жах надприродного.
— Ну годі, годі, Олеся ... буде, — сказав я з удаваним сміхом. — Мені набагато більше подобається, коли ти посміхаєшся, — тоді у тебе таке миле, дитяче обличчя.
Ми пішли далі. Мені згадалася виразність і навіть для простої дівчини вишуканість фраз в розмові Олесі, і я сказав:
— Знаєш, що мене дивує в тобі, Олеся? Ось ти виросла в лісі, нікого не видавши ... Читати ти, звичайно, теж багато не могла ...
— Так я зовсім не вмію і читати-то.
— Ну, тим більше ... А між тим ти так добре говориш, не гірше справжньої панянки. Скажи мені, звідки в тебе це? Розумієш, про що я питаю?
— Так розумію. Це все від бабусі ... Ви не дивіться, що вона така на вигляд. У! Яка вона розумна! Ось, може бути, вона і при вас розговориться, коли побільше звикне ... Вона все знає, ну просто все на світі, про що не запитаєш. Правда, постаріла вона тепер.
— Значить, вона багато бачила на своєму віку? Звідки вона родом? Де вона раніше жила?
Здається, ці питання не сподобалися Олесеві. Вона відповіла не відразу, ухильно і неохоче:
— Не знаю ... Та вона про це і не любить говорити. Якщо ж коли і скаже що, то завжди просить забути і не згадувати більше ... Ну, однак, мені пора, — поспішила Олеся, — бабуся буде сердитися. До побачення ... Вибачте, імені вашого не знаю.
Я назвався.
— Іван Тимофійович? Ну ось і добре. Так до свиданья, Іван Тимофійович! Чи не нехтуйте нашою хатою, заходите.
На прощання я простягнув їй руку, і її маленька міцна рука відповіла мені сильним, дружнім потиском.
VI
З цього дня я став частим гостем в хатинці на курячих ніжках. Кожен раз, коли я приходив, Олеся зустрічала мене з своїм звичним стриманим гідністю. Але завжди, за першим мимовільному руху, яке вона робила, побачивши мене, я помічав, що вона радіє мого приходу. Стара як і раніше не переставала бурчати щось собі під ніс, але явного недоброзичливості не виражає завдяки невидимому для мене, але безперечного заступництву внучки; також неабиякий вплив в благотворний для мене сенсі надавали принесені мною в окремих випадках подарунки: то теплу хустку, то банку варення, то пляшка вишневої наливки. У нас з Олесею, точно по безмовного обопільною домовленістю, увійшло в звичку, що вона мене проводжала до Іріновскій шляху, коли я йшов додому. І завжди у нас в цей час зав'язувався такий живий, цікава розмова, що ми обидва намагалися мимоволі продовжити дорогу, йдучи якомога тихіше безмовними лісовими галявинами. Дійшовши до Іріновскій шляху, я її проводжав назад з півверсти, і все-таки, перш ніж попрощатися, ми ще довго розмовляли, стоячи під пахучим навісом соснових гілок.
Не одна краса Олесі мене в ній зачаровувала, але також і її цілісна, самобутня, вільна натура, її розум, одночасно відвертий і огорнутий непохитним спадковим марновірством, детски невинний, але і не позбавлений лукавого кокетства гарної жінки. Вона не втомлювалася мене розпитувати детально про все, що займало і хвилювало її первісне, яскрава уява: про країни і народи, про явищах природи, про устрій землі і всесвіту, про вчених людей, про великі міста ... Багато чого їй здавалося дивним, казковим, неправдоподібним . Але я з самого початку нашого знайомства взяв з нею такий серйозний, щирий і простий тон, що вона охоче приймала на безконтрольну віру всі мої розповіді. Іноді, ускладнюючи пояснити їй що-небудь, занадто, на мою думку, незрозуміле для її полудікарской голови (а іноді і самому мені не зовсім ясне), я заперечував на її жадібні питання: "Чи бачиш ... Я не зумію тобі цього розповісти ... ти не зрозумієш мене ".
Тоді вона приймалася мене благати:
— Ні, будь ласка, будь ласка, я постараюся ... Ви хоч як-небудь скажіть ... хоч і незрозуміло ...
Вона примушувала мене пускатися в жахливі порівняння, в найсміливіші приклади, і якщо я мав труднощі підшукати вираз, вона сама допомагала мені цілим дощем нетерплячих питань, на кшталт тих, які ми пропонуємо заїці, болісно застряг на одному слові. І дійсно, в кінці кінців її гнучкий, рухливий розум і свіже уяву тріумфували над моїм педагогічним безсиллям. Я мимоволі переконувався, що для свого середовища, для свого виховання (або, вірніше сказати, відсутності його) вона володіла дивовижними здібностями.
Одного разу я побіжно згадав щось про Петербург. Олеся одразу ж зацікавилася:
— Що таке Петербург? Містечко?
— Ні, це не містечко; це найбільший російський місто.
— Найбільший? Най, най, що ні на є? І більше його немає? — наївно пристала вона до мене.
— Ну да ... Там все головне начальство живе ... панове великі ... Будинки там все кам'яні, дерев'яних немає.
— Вже, звичайно, набагато більше нашої Степані? — впевнено запитала Олеся.
— О, так ... трошки побільше ... так, раз в п'ятсот. Там такі є будинки, в яких в кожному народу живе вдвічі більше, ніж у всій Степані.
— Ах, Боже мій! Які ж це вдома? — майже в переляку запитала Олеся.
Мені довелося, як звичайно, вдатися до порівняння.
— Жахливі будинку. О п'ятій, о шостій, а то і сім поверхів. Бачиш ось ту сосну?
— Найбільшу? Бачу.
— Так ось такі високі будинки. І від верху до низу набиті людьми. Живуть ці люди в маленьких конурку, точно птиці в клітках, людина по десяти в кожній, так що всім і повітрю-то не вистачає. А інші внизу живуть, під самою землею, в вогкості і холоді; трапляється, що сонця у себе в кімнаті цілий рік не бачать.
— Ну, вже я б нізащо не проміняла свого лісу на ваше місто, — сказала Олеся, похитавши головою.