Перша вулиця ліворуч, тоді друга праворуч, знов третя ліворуч, а там ви вже побачите табличку: "До давньоримських дитячих гробниць". Нема за що дякувати. Велике спасибі.
Не можна нехтувати марку, коли отримуєш її з рук чесної старої вчительки. Так, поглянь лишень, з якою усмішкою я беру дрібні чайові і відмовляюся від великих. Давньоримські дитячі гробниці — чиста справа. Лепту вдовиці тут не нехтують. А чайові — душа нашого фаху.
— Так, за рогом, цілком правильно.
Вони ще не встигли вилізти з таксі, а я вже знаю, чи вони подружжя, чи ні. Я відчуваю таке на відстані, розпізнаю навіть найсміливіших із них, бо є й несміливі, на обличчях у яких усе так виразно написане, що аж кортить сказати їм: не бійтеся, дітки, ви не перші, я п'ятдесят років служу в готелі й від найгіршого вас убережу. П'ятдесят дев'ять марок вісімдесят пфенігів, разом із чайовими, за подвійний номер, за ці гроші ви сміливо можете сподіватися на якусь люб'язність з нашого боку. Та якщо вас надто палить жага, не починайте любощів уже в ліфті. У "Принці Генріхові" кохаються за подвійними дверима... Не будьте такі нерішучі, шановні, не бійтесь: аби ви знали, хто тільки в цих кімнатах, освячених високими цінами, не вдовольняв своїх сексуальних потреб — побожні й нечестиві, лихі й добрі. Подвійний номер з ванною, пляшка шампанського в номер. Сигарети. Сніданок о пів на одинадцяту. Дуже добре. Прошу, розпишіться тут, пане, ні, тут,— сподіваюся, ти не такий дурний і пишеш не своє справжнє прізвище. Бо ця книга йде в поліцію, на ній ставлять печатку і вона набуває сили документа й доказу. Не довіряй владі, хлопче, вона не дотримує таємниць. Що більше таємниць вона вивідує, то більше їх потребує. А як ти ще, може, був колись комуністом, то остерігайся подвійно. Я був ним колись, і католиком також був. Таке до кінця не вивітрюється. Я ще й досі про деяких людей слова поганого не скажу, і хай-но при мені хтось ляпне якусь дурницю про діву Марію чи вилає отця Кольпінга, буде йому непереливки. Бою, пан і пані взяли номер сорок два. До ліфта сюди, пане.
Саме на цих я й чекав, це нахабні коханці, що нічого не приховують, хочуть показати цілому світові своє нахабство. Але якщо вам нема чого приховувати, то чому ви вдаєте таких нахабних, чому так силкуєтесь переконати всіх, що вам нема чого приховувати? Якщо вам справді нема чого приховувати, то ви й не повинні нічого приховувати. Прошу, розпишіться тут, пане, ні, тут. Ну, з цією дурепою я б не хотів мати нічого такого, що треба було б приховувати. О ні. З любов'ю те саме, що з чайовими. Все залежить тільки від інтуїції. По жінці видно, чи з нею варто мати щось таке, що треба було б приховувати. З цією не варто. Повір мені, хлопче. Шістдесят марок за ночівлю, плюс шампанське в номер, і чайові, і сніданок, та ще й треба щось подарувати,— ні, не варто. Краще вже пішов би до порядної, чесної вуличної дівки, що знає своє ремесло, вона принаймні твої гроші відробила б. Бою, пан і пані взяли номер сорок три. Боже, які ці люди дурні.
— Так, пане директоре, зараз прийду, так, пане директоре.
Звичайно, такі люди, як ти, ніби створені бути директорами готелю, вони — мов ті жінки, в яких видалено певні органи, для них уже нема ніяких проблем, але що то за любов без проблем, і якщо хтось захоче, щоб у нього видалили сумління, то він не стане навіть циніком. Людина, яку ніщо не журить, уже не людина. Я тебе вчив, коли ти був іще боєм, чотири роки тримав у залізному кулаці, а потім ти набачився світу, ходив до якихось шкіл, вивчав мови, спостерігав у офіцерських казіно союзників і несоюзників варварської витівки п'яних переможців і переможених, а після війни зразу ж повернувся сюди і коли з'явився тут, ситий, плеканий, без крихти сумління, то найперше спитав: "Л старий Йохен іще тут?" Так, я ще тут, і досі тут, хлопче.
— Ви образили цього добродія, Кульгаме.
— Не навмисне, пане директоре, і, власне, це була не образа. Я міг би назвати вам сотні людей, що вважали б за честь для себе бути зі мною на "тії".
— Вершина зухвальства. Щось неймовірне.
— У мене це слово просто вихопилося, пане Нетлінгере. Я старий чоловік і до певної міри перебуваю під охороною параграфа п'ятдесят першого.
— Пан Нетлінгер вимагає сатисфакції.
— І негайної. З вашого дозволу, я не вважаю за честь для себе бути на "ти" з портьє готелю.
— Попросіть у пана Нетлінгера пробачення.
— Прошу пробачення, пане Нетлінгере.
— Не таким тоном.
— Л яким? Прошу пробачення, пане Нетлінгере, прошу пробачення, пане Нетлінгере, прошу пробачення, пане Не тлінгере. Ось вам три тони, на які я здатен, вибирайте, котрий вас влаштовує. Я, коли хочете знати, не боюся приниження. Я можу стати навколішки, тут, на килимі, і бити себе в груди кулаками, але я старий чоловік і також чекаю сатисфакції. Мене пробували підкупити, пане директоре. На карту була поставлена честь нашої фірми з її давньою славою. Продати фахову таємницю за тридцять марок? Я вважаю, що цим зачеплено мою честь і честь фірми, якій я служу ось уже півсторіччя, а докладніше, п'ятдесят шість років.
— Прошу вас припинити цю неприємну, смішну сцену.
— Негайно проведіть цього добродія до більярдної, Куль-гаме.
— Ні.
— Ви проведете цього добродія до більярдної.
— Ні.
— Мені буде прикро, Кульгаме, якщо дуже давні службові стосунки, що пов'язують вас із нашим готелем, урвуться через невиконання простого наказу.
— У цьому готелі, пане директоре, ще жодного разу не знехтували бажання гостя не турбувати його, крім тих випадків, звичайно, коли в справу втручалася вища влада. Гестапо. Тоді ми були безсилі.
— Вважайте цей випадок за втручання вищої влади.
— Ви з гестапо?
— На такі запитання я не відповідаю.
— Ви зараз же проведете цього добродія до більярдної, Кульгаме.
— Ви, пане директоре, хочете стати першим, хто переступить засади нашої фірми — не зраджувати таємниць своїх гостей?
— То я сам проведу вас до більярдної, пане докторе.
— Тільки через мій труп, пане директоре.
Треба бути таким продажним, як я, і таким старим, як я, аби знати, що є речі, які не продаються. Порок перестає бути пороком, коли зникає доброчесність, і ти не зрозумієш, що таке доброчесність, коли не знатимеш, що є навіть повії, які відмовляють певним клієнтам. Але я повинен був знати, що ти свиня, я тебе годинами вчив у своїй кімнатці нагорі, як треба непомітно брати чайові, мідяками, монетами по одній марці й папірцями. Треба вміти непомітно брати гроші, бо чайові—душа нашого фаху. Я тебе вчив цього і добре з тобою намордувався, бо ти був нездарний учень, але намагався мене обманути, брехав, що для вправ у нас було тільки три монети по одній марці, хоч їх було чотири, хотів одну в мене видурити. Ти завжди був свинею, ніколи не розумів, що є речі, про які кажуть: "Такого не можна робити", і тепер знов робиш те, чого "не можна робити". За цей час ти навчився брати чайові й напевне береш навіть менше, ніж тридцять срібняків.
— Негайно вертайтесь у вестибюль, Кульгаме, я сам проведу цього добродія. Відступіть убік. Я вас попереджаю.
Тільки через мій труп. А вже й так за десять одинадцята, через десять хвилин він однаково зійде сходами вниз. Якби ви хоч трішки подумали, цієї комедії не сталося б, але хай навіть лишилося всього десять хвилин, однаково тільки через мій труп. Ви ніколи не знали, що таке честь, бо не знали, що таке безчестя. Ось я стою, Йохен, права рука в готелі, продажний старий чоловік, якому відомі всі пороки на світі, але в більярдну ви пройдете тільки через мій труп.
З
Він уже давно не грав за правилами, не докінчував ряду, не рахував очок, штовхав кулю то легенько, то різко, начебто без будь-якого сенсу і без будь-якої мети. Стукаючись об дві інші кулі, вона щоразу вичаровувала для нього з зеленої порожнечі нову геометричну фігуру. То було ніби зоряне небо, по якому рухалося лише кілька цяток, орбіти комет: білі на зеленому полі, червоні на зеленому полі. Сліди комет спалахували і зразу ж згасали, ледь чутний шурхіт позначав ритм утворюваних фігур: п'ять або й шість разів, якщо куля, що її він штовхав, стукалась об борт чи об інші кулі. З того одноманітного шурхоту вирізнялися тільки деякі звуки, глухі або дзвінкі. Ті все наново накреслювані лінії залежали від величини кута, підлягали законам геометрії і фізики, енергія, яку він за допомогою кия передавав кулі, і невелика енергія тертя мали свій вимір, той вимір закарбовувався в його мозку й завдяки ударам кия втілювався в геометричні фігури, що не мали стійких є}юрм, на мить виникали й знов руйнувалися, тільки-но куля починала котитись. Часто він цілих півгодини грав однією кулею: біла куля котилася по зеленому полі, одна-однісінька зірка на небі, легенько, тихо, музика без мелодії, живопис без образу, майже без барв, сама лише формула.
Блідий хлопець охороняв двері. Він стояв, прихилившись до білого лакованого одвірка, заклавши руки за спину і схрестивши ноги. Одягнений він був у бузкову ліврею готелю "Принц Генріх".
— Ви нічого не розповісте мені сьогодні, пане докторе? Він підвів очі, відклав кия, взяв сигарету, закурив її і
виглянув на вулицю, що тонула в затінку собору Святого Северина. Ремісничі учні, машини, черниці: вуличне життя. Сіре осіннє світло, відбиваючись від бузкових оксамитових портьєр, здавалося майже срібним. У ресторані, в обрамленні велюрових завіс, снідали запізнілі гості. Це освітлення навіть накруто звареним яйцям надавало порочного вигляду, а обличчя доброчесних жінок здавалися в ньому розпусними. Офіціанти у фраках, в очах яких прозирала згода виконати кожне, навіть найменше, бажання гостя, нагадували вельзе-вулів, особистих посланців Асмодея, а вони ж були тільки безневинними членами профспілки, що після роботи ревно читали передові статті своєї профспілкової газети. Здавалося, що вони поховали свої ратиці в майстерно зроблене ортопедичне взуття. Хіба на їхніх білих, червоних і жовтих лобах не випиналися маленькі елегантні ріжки? Цукор у позолочених цукерницях був ніби не цукор, тут відбувалися всілякі перетворення, вино було не вином, хліб був не хлібом, усе в цьому освітленні ставало складовою частиною таємничих пороків; тут справляли урочистий обряд, але наймення божества можна було називати тільки подумки, а не вголос.
— Що тобі розповісти, хлопче?
У його пам'яті залишалися не слова і образи, а лише рухи.