Молода жінка кинула грати і, провівши рукою по очах, почала вдивлятися в темряву. Пай Шпінель рвучко обернувся на стільці. Двері ззаду, що вели в коридор, відчинилися, і до вітальні зайшла темна постать, спираючись на руку Другої, такої ж, як вона. Це була одна з пацієнток "Затишку", що теж не могла поїхати на прогулянку і цього вечора, як завжди, вирушила в свій інстинктивний, сумний обхід, хвора, яка народила дев'ятнадцятеро дітей і вже нездатна була ні про що думати, пасторша Геленраух у супроводі своєї доглядачки. Не підводячи очей, вона обережною, непевною ходою перейшла вітальню і зникла в протилежних дверях — німа, заклякла, позбавлена мети і глузду. Запала тиша.
— Це пасторша Геленраух,— сказав пан Шпінель.
— Так, це бідолашна Геленраух,— мовила дружина пана Клетеріана.
Потім вона погортала ноти й зіграла фінал, смерть Ізольди.
Які бліді, як чітко окреслені були в неї губи і як поглибились тіні в кутиках її очей! І чим дужче вона напружувалась, тим виразніше проступала на прозорому лобі, над самою бровою, тривожна блакитна жилка. Під її руками наростала нечувана хвиля звуків, яку урвало майже блюзнірське піаніссімо, ніби ґрунт вислизнув з-під ніг і все поринуло в незглибиму жагу. Безмежна втіха великого звершення прозвучала, повторилася, оглушливий прибій безмежного вдоволення невситимо набігав знов і знов, відкочувався, міняв форму, здавалося, що зараз він зовсім завмре; та ось він ще раз вплів у свою гармонію мотив палкої туги, нарешті відітхнув і завмер, відзвучав, відбринів. Глибока тиша.
Обоє, схиливши набік голови, почали прислухатися.
— Це дзвоники,— сказала вона.
— Вертаються сани,— сказав він.— Я йду.
Він підвівся і перейшов через кімнату. Біля дверей він спинивсь, обернувся і якусь мить постояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу. А потім вийшло так, що він за п'ятнадцять чи двадцять кроків від неї мовчки опустився навколішки. Поли його довгого сюртука розстелилися по підлозі. Руки він молитовно склав біля уст, плечі тремтіли.
Вона сиділа спиною до піаніно, опустивши руки на коліна, подавшись уперед, і дивилась на нього. На обличчі в неї блукала якась невиразна, сумна усмішка, а очі вдивлялися в сутінок так пильно й напружено, що, здавалось, ось-ось вискочать з орбіт.
Здалеку все виразніше долинало дзеленчання дзвоників, ляск батогів і часом людські голоси.
Прогулянка на санях, про яку ще довго гомоніли в санаторії, відбулася двадцять шостого лютого. Двадцять сьомого лютого почалася відлига, все тануло, капало, хлюпало, текло. Дружина пана Клетеріана почувала себе чудово. Двадцять восьмого лютого в неї сталась кровотеча... О, зовсім невеличка, але все-таки кровотеча. Одночасно на неї напала кволість, така, як ніколи досі, і вона злягла.
Доктор Леандер оглянув її; вираз обличчя в нього був незворушно-холодний. Потім, згідно з вимогами науки, приписав їй шматочки криги, морфій і неодмінний спокій. До речі, через своє перевантаження він другого дня передав нагляд за хворою докторові Мюллеру, і той перебрав його на себе з усією покірністю, якої вимагали від нього обов'язок і контракт. Скромна й непомітна діяльність цього тихого, блідого, непоказного, сумного чоловіка була присвячена або майже здоровим, або безнадійно хворим.
Найперше він заявив, що розлука подружжя Клетеріанів надто затяглася і було б дуже бажано, щоб пан Клетеріан, якщо тільки дозволить стан його квітучої фірми, ще раз відвідав "Затишок". Треба йому написати чи, може, дати коротеньку телеграму... і, звичайно, він ощасливить молоду матір і додасть їй сили, коли привезе з собою маленького Антона,— вже не кажучи про те, що лікарям буде просто цікаво познайомитися з тією на диво здоровою дитиною.
І ось маєте: пан Клетеріан з'явився в "Затишку". Він отримав телеграму доктора Мюллера і приїхав з Балтійського узбережжя. Злізши з екіпажа, він найперше замовив кави з булочками. На вигляд він був дуже спантеличений.
— У чім річ, добродію? — спитав він.— Чого мене викликали до неї?
— Тому, що дуже бажано,— відповів доктор Мюллер,— щоб ви тепер були поблизу своєї дружини.
— Бажано... Бажано... Але чи й необхідно? Я не можу розкидатися грошима, добродію, часи тепер не ті, та й залізниця дорого коштує. Хіба не можна було обійтись без цього? Я б нічого не сказав, якби, наприклад, у неї були хворі легені; але ж, хвалити бога, це тільки дихальне горло...
— Пане Клетеріан,— лагідно мовив доктор Мюллер,— по-перше, дихальне горло — дуже важливий орган...
Він зовсім даремне сказав "по-перше", бо ніякого "по-друге" додати не зміг.
Одночасно з паном Клетеріаном до "Затишку" прибула пишна особа в картатому вбранні, вся в багреці й золоті. Це вона носила на руках Антона Клетеріана-молодшого, маленького, здорового Антона. Так, він теж був тут, і всім довелося визнати, що він справді на диво здоровий. Рожевощокий, білолиций, чистенький, одягнений у свіже вбрання, годований і напаханий, він сидів на голій червоній руці своєї обшитої галунами няньки, поглинав величезну кількість молока й січеного м'яса і давав волю своїм інстинктам.
Письменник Шпінель з вікна своєї кімнати бачив, як приїхав малий Клетеріан. Коли хлопця несли від екіпажа до будинку, він провів його дивним поглядом: якимось каламутним і водночас пронизливим, а потім довго ще сидів непорушно, з тим самим виразом на обличчі.
Відтоді він якомога уникав зустрічі з Аптоном Клетеріаном-молодшим.
Пан Шпінель сидів у своїй кімнаті й "працював".
Кімната була така ж, як і кожна в "Затишку": старомодна, проста й вишукана. Масивний комод був оздоблений металевими лев'ячими головами. Високе люстро було не суцільне, а складалося з багатьох квадратиків в олов'яній оправі, синюватий полакований паркет, не застелений килимом, чіткими віддзеркаленнями подовжував міцні ніжки меблів. Біля вікна, яке романіст запнув жовтою завісою, мабуть, для того, щоб легше зосередитись, стояв великий письмовий стіл.
Пан Шпінель схилився в жовтуватому сутінку над дошкою секретера й писав, писав один із тих численних листів, які він щотижня відсилав на пошту і на які, хоч як це смішно, здебільшого не отримував відповіді. Перед ним лежав великий аркуш цупкого паперу, в лівому верхньому кутку якого під химерно намальованим пейзажем було надруковано новомодними літерами: "Детлеф Шпінель". Письмо в нього було дрібне, старанне, надзвичайно чисте.
"Шановний пане! — виводив він.— Я пишу Вам ці рядки, бо інакше не можу, бо те, що я маю Вам сказати, переповнює мене, мучить, змушує моє серце тремтіти, слова ринуть на мене таким навальним потоком, що я б задихнувся від них, якби не вилив їх Вам у цьому листі..."
Правду казати, "навальний потік" анітрохи не відповідав дійсності, і бог його святий знає, які марнославні міркування спонукали пана Шпінеля вдатись до цього образу. Слова начебто аж ніяк не ринули на нього потоком; для професійного письменника він писав страшенно повільно, і, глянувши на нього, можна було подумати, що письменник — це людина, якій писати важче, ніж іншим смертним.
Втупивши очі в порожнечу перед собою, він з чверть години крутив двома пальцями одну з тих химерних волосинок, що росли в нього на щоці, і в листі його не додалося жодного рядка, потім написав кілька вишуканих слів і знов застряг. З іншого боку треба визнати, що лист, який нарешті вийшов-таки з-під його пера, справляв враження написаного легко й жваво, хоч зміст його був дивний, сумнівний і часом навіть незрозумілий.
"Я відчуваю пекучу потребу,— писав він далі,— примусити й Вас побачити те, що бачу я, що осі, уже кілька тижнів стоїть перед моїми очима незгасним видивом, побачити моїми очима і в тому освітленні, яким його бачу своїм внутрішнім зором я. Я звик скорятися силі, яка велить мені незабутніми, полум'яними, правильно поставленими на своє місце словами виливати світові свої переживання. Тому вислухайте мене.
Я хочу тільки сказати, що було і що є, тільки розповісти коротеньку історію, невимовно обурливу історію, розповісти без коментарів, звинувачень і скарг, лише своїми словами. Це історія Габріели Екгоф, шановний пане, історія жінки, яку Ви називаєте своєю... То знайте ж: Ви були її чоловіком, та тільки завдяки мені, завдяки моєму слову, вона стане у Вашому житті подією.
Чи Ви пам'ятаєте садок, шановний пане, старий, занедбаний садок за сірим патриціанським будинком? У розколинах давнього муру, що оточував ті сонні хащі, поріс мох. Чи пам'ятаєте Ви водограй посеред садка? Над старим басейном схилились лілові лілеї, і білий струмінь води з таємничим плюскотом спадав на потріскане каміння. Кінчався літній день.
Семеро дівчат сиділи навколо водограю, але в коси сьомої, першої і єдиної, призахідне сонце, здавалося, потай вплело мерехтливий знак неземної величі. Її очі були мов лякливі мрії, проте чисті уста її усміхалися...
Дівчата співали... Їхні вузенькі обличчя звернені були до верхівки струменя, де він, стомлений, благородним вигином завертав донизу, і їхні тихі дзвінкі голоси бриніли в лад його вишуканому танкові. Може, дівчата співали, обхопивши коліна тендітними руками...
Чи Ви пам'ятаєте цю картину, шановний пане? Чи Ви бачили її? Ні, не бачили. Не ті у Вас були очі, не ті вуха, щоб сприйняти чистий чар їхньої мелодії. Чи бачили Ви цю картину? Вам треба було затамувати віддих, приглушити стукіт свого серця. Треба було піти звідти, піти в життя, в своє життя, і до кінця своїх днів, як недоторкані, дорогі святощі, берегти в душі те, що Ви побачили. А що зробили Ви?
Ця картина була кінцем, шановний пане; нащо ж Ви прийшли і зруйнували її, щоб продовжити в банальності і в огидних муках? То був зворушливий, мирний апофеоз, забарвлений вечірнім світлом занепаду, розпаду і згасання. Давній рід, надто вже стомлений і надто благородний, щоб жити і діяти, доходить кінця свого шляху, і останнє, чим він виявляє себе,— це звуки музики, кілька тактів на скрипці, сповнених мудрого смутку приречених... Чи Ви бачили очі, на які від тих звуків набігали сльози? Може, душі шести її товаришок належали життю; але душа їхньої посестри-володарки належала красі і смерті.
Ви бачили її, ту красу смерті, дивились на неї і, дивлячись, жадали її. Її зворушлива святість не викликала у Вашому серці ані сліду побожної пошани чи страху.