По той бік був морок і чуйно-ляклива тиша.
Було кілька секунд, протягом яких Сергій відчував у душі вагання, майже страх. Але він подолав у собі ці болісні почуття й прошепотів:
— А все-таки я полізу. Все одно!
Видертись йому було неважко. Витончені чавунні завитки, що становили малюнок брами, слугували надійними точками опори для чіпких рук і маленьких мускулястих ніг. Над брамою на великій височині перекинулася з стовпа на стовп широка кам'яна арка. Сергій навпомацки виліз на неї, потім, лежачи на животі, звісив ноги вниз, на другий бік, і почав потроху зіштовхувати туди ж увесь тулуб, не перестаючи шукати ногами якогось виступу. Таким чином він уже зовсім перехилився через арку, тримаючись за її край лише пальцями випростаних рук, але його ноги все ще не зустрічали опори. Він не міг зміркувати тоді, що арка над брамою виступала всередину значно далі, ніж назовні, і в міру того, як терпли його руки і як важче звисало вниз знесилене тіло, жах дедалі дужче проникав йому в душу.
Нарешті він не витримав, його пальці, що чіплялися за гострий кут, розчепірилися, й він стрімко полетів униз.
Він чув, як заскреготів під ним крупний гравій, і відчув гострий біль у колінах. Якусь мить він стояв накарячки, при-голо_мшений падінням, йому здавалося, що зараз прокинуться всі мешканці дачі, прибіжить похмурий двірник у рожевій сорочці, зчиниться ґвалт, метушня... Але, як і перше, в саду була глибока, врочиста тиша. Тільки якийсь низький, монотонний, дзижчливий звук лунав на весь сад:
"Дзж...дзж...дзж..."
"Ах, та це ж шумить у мене у вухах!" — догадався Сергій. Він став на ноги: все було страхітливо, таємничо, казково красиве в саду, мовби сповненому ароматними снами. На клумбах тихо хиталися, з невиразною тривогою схиляючись одне до одного, . мовби перешіптуючись і підглядаючи, ледь помітні у темряві квіти. Стрункі, темні, пахучі кипариси з задумливим і докірливим виразом повагом кивали своїм гострим верховіттям. А за струмком, у хащах чагарника, маленька стомлена пташка боролася зі сном і з покірливою скаргою повторювала:
"Сплю!.. Сплю!.. Сплю!.."
Уночі, серед, переплутаних на доріжках тіней, Сергій не впізнав місця. Він довго блукав по скрипучому гравію, аж поки вийшов до будинку.
Ніколи в житті хлопчик не зазнавав такого болісного почуття цілковитої безпорадності, занедбаності й самотності, як тепер. Величезний будинок здавався йому сповненим нещадними ворогами, які, причаївшись, потай, з лютою посмішкою стежили з темних вікон за кожним рухам маленького, кволого хлопчика. Мовчки й нетерпляче очікували вороги якогось сигналу, очікували чийогось гнівного, оглушиво грізного наказу.
— Тільки не в домі... у домі його не може бути! — прошепотів, мов крізь сон, хлопчик.— У домі він витиме, набридне...
Він обійшов дачу навкруги. З тильної сторони, на широкому подвір'ї, стояло кілька будівель, простіших і невибагливих на вигляд, очевидно, призначених для челяді. Тут, так само як і у великому будинку, в жодному вікні не світилося; тільки місяць відбивався в темних шибках мертвим нерівним блиском. "Не вийти мені звідси, ніколи не вийти!..";—з тугою подумав Сергій. Згадав він на мить дідуся, стару шарманку, нічліги в кав'ярнях, сніданки біля прохолодних джерел. "Нічого, нічого цього більше не буде!" — сумно повторив подумки Сергій. Але що безнадійнішими ставали його думки, то більше страх поступався в його душі місцем тупому й спокійно-злобному відчаю. Тонке, мовби стогнуче скиглення раптом торкнулося його слуху. Хлопчик спинився, не дихаючи, з напруженими мускулами, підвівшися навшпиньки. Звук повторився. Здавалося, він линув з кам'яного підвалу, біля якого Сергій стояв і який сполучався із зовнішнім повітрям низкою грубих маленьких чотирикутних отворів без стекол. Ступаючи по якійсь квітковій куртині, хлопчик підійшов до стіни, припав обличчям до одного з душників і свиснув. Тихий, сторожкий шум почувся десь унизу, але одразу ж ущух.
— Арто! Артошику! — покликав Сергій тремтливим пошептом.
Несамовитий, надривний гавкіт ураз сповнив увесь сад, відгукнувшись в усіх його куточках. У цьому, гавкоті разом з радісним привітом змішувалася і скарга, і злість, і почуття фізичного болю. Чути було, як собака щосили рветься в темному підвалі, силкуючись від чогось звільнитися.
— Арто! Собаченько!.. Артошику!..— вторував йому із слізьми в голосі хлопчик.
— Цить, окаянний! — пролунав знизу звірячий, басовий крик.— У, каторжний!
Щось стукнуло в підвалі. Собака зайшовся довгим уривистим виттям.
— Не смій бити! Не смій бити собаку, клятий! — несамовито закричав Сергій, дряпаючи нігтями кам'яну стіну.
Все, що сталося потім, Сергій пам'ятав невиразно, мовби в якомусь гарячковому маренні. Двері підвалу широко, з гуркотом розчахнулися, і з них вибіг двірник. У самому спідньому, босий, бородатий, блідий від яскравого світла _ місяця, що світив йому просто в обличчя, він видався Сергієві велетнем, розлюченим казковим страховищем.
— Хто тут блукає? Застрелю! — загримів його голос у саду.— Злодії! Грабують!
Але тієї ж миті з темряви навстіж відчинених дверей, наче білий, стрибучий клубок, з гавкотом вискочив Арто. На шиї в нього теліпався уривок мотузки.
А втім, хлопчикові було не до собаки. Грізний вигляд двірника пойняв його неймовірним страхом, зв'язав йому ноги, паралізував усе його маленьке тонке тіло. Та, на щастя, цей стовбняк тривав недовго. Майже несвідомо Сергій видав несамовитий, довгий, відчайдушний крик і навмання, не бачачи дороги, не тямлячи себе з переляку, кинувся бігти геть від підвалу.
Він мчав, як птиця, сильно й часто вдаряючи об землю ногами, які раптом зробилися міцними, наче дві сталеві пружини. Поряд з ним скакав, заливаючись радісним гавкотом, Арто. Позаду, люто лаючись, важко гупав по піску двірник.
З розгону Сергій наскочив на браму, але миттю не те що подумав, а швидше інстинктивно відчув, що тут дороги нема. Між мурованою стіною та кипарисами, що росли вздовж неї, була вузька темна лазівка. Не роздумуючи, підкоряючись самому лише почуттю страху, Сергій, нахилившись, югнув у неї й побіг уздовж стіни. Гострі голки кипарисів, що густо й ядучо пахли смолою, шмагали його по обличчю. Він спотикався об корчі, падав, розбиваючи собі до крові руки, але одразу ж уставав, не помічаючи навіть болю, і знову біг уперед, зігнувшись майже удвоє, не чуючи свого крику. Арто кинувся слідом за ним.
Отак біг він вузьким коридором, утвореним з одного боку — високою стіною, а з другого — щільною лавою кипарисів, біг, наче маленьке, ошаліле від жаху звіря, що попало в безкінечну пастку. В роті в нього пересохло, й кожне дихання кололо в грудях тисячами голок. Двірників тупіт лунав то праворуч, то ліворуч, і хлопчик без тями кидався то вперед, то назад, кілька разів пробігаючи мимо брами і знову пірнаючи в темну, тісну лазівку.
Нарешті Сергій вибився з сил. Крізь дикий жах його поволі почала охоплювати холодна, млява туга, тупа байдужість до будь-якої небезпеки. Він сів під дерево, припав до його стовбура знеможеним від утоми тілом і заплющив очі. Чимраз ближче хрупотів пісок під важкими кроками ворога. Арто стиха скиглив, уткнувши морду в Сергієві коліна.
За два кроки від хлопчика зашуміли гілки, розхилені руками. Сергій несвідомо звів очі вгору й раптом, охоплений неймовірною радістю, одним поштовхом скочив на ноги. Він тільки тепер помітив, що стіна навпроти того місця, де він сидів, була дуже низька, не більше як півтора аршина заввишки. Щоправда, верх її був утиканий вмазаними у вапно осколками пляшок, але Сергій не задумався над цим. Миттю вхопив він Арто поперек тулуба і поставив його передніми лапами на стіну. Розумний пес чудово зрозумів його. Він швидко видерся на стіну, замахав хвостом і переможно загавкав.
Слідом за ним опинився на стіні й Сергій, саме в той час, коли з розхилених гілок кипарисів визирнула велика темна постать. Два гнучкі, спритні тіла — собаки й хлопчика—швидко й м'яко стрибнули вниз на дорогу. Їм услід, мов брудний потік, полетіла огидна, люта лайка.
Чи був двірник менш спритний, ніж двоє друзів, чи він стомився від кружляння по саду або просто не сподівався наздогнати втікачів, тільки він не переслідував їх далі. Проте вони довго ще бігли без відпочинку,— обидва дужі, спритні, мовби окрилені радістю визволення. До пуделя незабаром повернулася його звичайна легковажність. Сергій ще боязко оглядався назад, а Арто вже стрибав на нього, в захваті хляпаючи вухами й уривком мотузки, та все намагався з розгону лизнути його в самісінькі губи.
Хлопчик отямився тільки біля джерела, біля того самого, де напередодні вдень вони з дідусем снідали. Припавши разом ротами до холодної водойми, собака й людина довго й жадібно ковтали свіжу, смачну воду. Вони відштовхували одне одного, підводили на хвилинку голови догори, щоб звести дух, причому з губ лунко капала вода, і з новою жадобою припадали до водойми, неспроможні від неї відірватися. І коли вони нарешті відвалилися від джерела й пішли далі, то вода плескалася й булькала в їхніх переповнених животах. Небезпека минула, всі жахи цієї ночі зникли без сліду, і їм обом весело й легко було йти білою дорогою, яскраво освітленою місяцем, серед темних чагарників, від яких уже віяло ранковою вологою й солодким запахом освіженого листя.
У кав'ярні "Илдиз" Ібрагім зустрів хлопчика докірливим пошептом:
— І со се ти вестаеся, хлопцук? Со се ти вестаєся? Вай, вай, вай, не харазд...
Сергій не хотів будити дідуся, але це зробив за нього Арто. В одну мить відшукав він старого серед купи тіл, що валялися на підлозі, і, перше ніж той устиг отямитися, з жалісним вереском облизав йому щоки, очі, ніс і рот. Дідусь прокинувся, побачив на шиї в пуделя мотузку, побачив вкритого порохом хлопчика, що лежав поруч нього, і все зрозумів. Він звернувся був до Сергія по роз'яснення, але не міг нічого домогтися. Хлопчик уже спав, розметавши руки в сторони й широко роззявивши рота.