Або шпигує, зловтішається і розпускає плітки, або преться влаштовувати чуже щастя, або розводить словесний гумі-арабік про високу любов. А я хочу сказати, що люди в наш час розучились кохати. Не бачу справжнього кохання. Та й у свій час не бачив!
— Ну, як же це. так, дідусю? — м'яко заперечила Віра, потискуючи злегка його руку. — Нащо зводити наклеп? Адже ж ви самі були одружені. Значить, все-таки
кохали?
— Зовсім нічого не значить, дорога Вірочко. Знаєш, як одружився? Бачу, сидить біля мене свіже дівча. Дише — груди так і ходять під кофточкою. Опустить вії, довгі —довгі такі, і вся раптом спалахне. І шкіра на щоках ніжна, шийка біла така, невинна, і руки м'якесенькі, тепленькі. Ах, ти, чорт! А тут папа-мама ходять навколо, за дверима підслухують, дивляться на тебе сумними такими, собачими, відданими очима. А коли йдеш — за дверима такі швидкі поцілуночки... За чаєм ніжка тебе під столом нібито ненароком торкне... Ну й готово. "Дорогий Микито Антоновичу, я прийшов до вас просити руки вашої дочки. Повірте, що це свята істота..." А в тата вже й очі мокрі, і вже цілуватися лізе... "Любий! Я давно догадувався... Ну, дай вам бог... Гляди тільки, бережи цей скарб"... І ось через три місяці святий скарб ходить в затріпаному капоті, туфлі на босу ногу, волоссячко ріденьке, нечесане, в папільйотках, з денщиками собачиться, як кухарка, з молодими офіцерами ламається, сюсюкає, верещить, закочує очі. Чоловіка чомусь на людях називає Жаком. Знаєш, отак у ніс, з розтяжкою, млосно: "Ж-а-а-ак". Мотяга, актриса, нечупара, жадібна. І очі завжди брехливі-брехливі... Тепер все минуло, вляглось, утрусилося. Я навіть цьому акторчику в душі вдячний... Слава богу, що дітей не було.
— Ви простили їм, дідусю?
— Простив — це не те слово, Вірочко. Спершу був як божевільний. Якби тоді побачив їх, звичайно, вбив би обох. А потім потроху одійшло й одійшло, і нічого не залишилось, крім презирства. І добре. Врятував бог від зайвого пролиття крові. І, крім того, уник я загальної долі більшості чоловіків. Що б я був таке, коли б не цей мерзотний випадок? В'ючний верблюд, ганебний потуральник, приховувач, дійна корова, ширма, якась домашня необхідна річ... Ні! Все на краще, Вірочко.
— Ні, ні, дідусю, у вас все-таки, вибачте мені, говорить колишня образа... А ви свій нещасний досвід переносите на все людство. Візьміть хоч нас із Васею. Хіба можна назвати наш шлюб нещасливим?
Аносов досить довго мовчав. Потім процідив неохоче:
— Ну, добре... скажемо — виняток... Але ось у більшості випадків чому люди одружуються? Візьмімо жінку. Соромно залишатися в дівках, особливо, коли подруги вже повиходили заміж. Важко бути зайвим ротом у сім'ї. Бажання бути хазяйкою, головною в домі, дамою, самостійною... До того ж потреба, просто фізична потреба материнства, і щоб почати вити своє кубло. А в мужчин інші мотиви. По-перше, втомленість від холостяцького життя, від безладдя в кімнатах, від трактирних обідів, від бруду, недокурків, розірваної і розпарованої білизни, від боргів, від безцеремонних товаришів і таке інше. По-друге, почуваєш, що сім'єю жити вигідніше, здоровше й ощадніше. По-третє, думаєш: от підуть дітки: адже я помру, а частина мене все-таки залишиться на світі... щось на зразок ілюзії безсмертя. По-четверте, спокуса невинності, як у моєму випадку. Крім того, бувають іноді й думки про посаг. А де ж кохання? Кохання безкорисливе, самовіддане, яке не чекає нагороди? Те, про яке сказано — "сильне, як смерть"? Розумієш, таке кохання, ради якого здійснити будь-який подвиг, віддати життя, піти на муку — зовсім не тягар, а сама радість. Чекай, чекай, Віро, ти мені зараз знову хочеш про твого Васю? Справді, я його люблю. Він гарний хлопець. Як знати, може, майбутнє й покаже його кохання у світлі великої краси. Але ти зрозумій, про яке кохання я кажу. Кохання повинно бути трагедією. Найбільшою таємницею в світі! Ніякі життєві вигоди, розрахунки і компроміси не повинні торкатися його.
— Ви бачили коли-небудь таке кохання, дідусю? — тихо запитала Віра.
— Ні, — відповів старий рішуче. — Я, правда, знаю два випадки схожих. Але один був продиктований дурістю, а другий... так... якась кислота... сама жалість. Якщо
хочеш, я розповім. Це недовго.
— Прошу вас, дідусю.
— Ну от. В одному полку нашої дивізії (тільки не в нашому) була дружина полкового командира. Пика, я тобі скажу, Вірочко, найсправжнісінька. Кощава, руда, довготелеса, худюща, ротата. Штукатурка з неї так і сипалась, як з старого московського будинку. Але, розумієш, така полкова Мессаліна: темперамент, владність, презирство до людей, пристрасть до різноманітності. До того ж — морфіністка.
І ось одного разу, восени, присилають до них у полк новоспеченого прапорщика, зовсім жовторотого горобця, тільки-но з військового училища. Через місяць ця стара коняка зовсім оволоділа ним. Він паж, він слуга, він раб, він вічний кавалер її в танцях, носить її віяло і хустку, в самому мундирчику вибігає на мороз гукати її коней. Жахлива це штука, коли свіжий і чистий хлопчина покладе своє перше кохання до ніг старої, досвідченої і властолюбної розпусниці. Якщо цей раз він вискочив цілим — однаково в майбутньому вважай його загиблим. Це — штамп на все життя.
До різдва він їй уже набрид. Вона повернулась до одної з своїх попередніх, випробуваних пасій. А він не міг. Ходить за нею, мов привид. Змучився весь, схуд, почорнів. Кажучи високим штилем — "смерть уже лежала на його високому чолі". Ревнував він її жахливо. Кажуть, цілі ночі простоював під її вікнами.
І ось одного разу весною влаштували вони в полку якусь маївку чи пікнік. Я і її і його знав особисто, але при цій події не був. Як і завжди в таких випадках, було багато випито. Назад повертались вночі пішки по полотну залізниці. Раптом назустріч їм іде вантажний поїзд. Іде дуже поволі нагору, по досить крутому підйому. Дає свистки. І ось, тільки-но паровозні вогні порівнялися з компанією, вона раптом шепче на вухо прапорщику: "Ви все говорите, що кохаєте мене. Але ж, якщо я вам накажу, — ви, напевно, під поїзд не кинетесь". А він, ні слова не відповівши, бігом — і під поїзд. Адже він, кажуть, точно розрахував, якраз між передніми і задніми колесами: так би його акуратно навпіл і перерізало. Але якийсь ідіот вирішив його затримувати і відштовхувати. Та не подужав. Прапорщик, як вчепився руками за рейки, так йому обидві кисті й відрізала.
— Ох, який жах! — вигукнула Віра.
— Довелось прапорщику залишити службу. Товариші зібрали йому якісь грошенята на виїзд. Залишатися в місті йому було незручно: живий докір перед очима і їй і всьому полку. І пропала людина... найпідлішим чином... став жебраком... замерз десь на пристані в Петербурзі.
А другий випадок був зовсім жалюгідний. І така ж жінка була, як і перша, тільки молода й красива. Дуже й дуже негарно вела себе. На що вже ми легко дивились на ці домашні романи, та навіть і нас коробило. А чоловік — нічого. Все знав, все бачив і мовчав. Друзі натякали йому, а він лише руками відмахувався: "Залиште, залиште... Не моя справа, не моя справа... Хай тільки Леночка буде щаслива!.." Такий йолоп!
Кінець кінцем зійшлась вона дуже близько з поручиком Вишняковим, субалтерном з їхньої роти. Так втрьох і жили в двочоловічому шлюбі — наче це цілком законний вид подружнього життя. А тут наш полк кинули на війну. Наші дами проводжали нас, проводжала й вона, і, справді, навіть дивитись було соромно: хоч би для пристойності поглянула разок на чоловіка, — ні, повисла на свойому поручику, як чорт на сухій вербі, і не відходить. На прощання, коли ми вже посідали у вагони і поїзд рушив, так вона ще чоловікові вслід, безсоромниця, гукнула: "Пам'ятай же, бережи Володю! Якщо з ним трапиться що-небудь — піду з дому і ніколи не повернусь. І дітей заберу".
Ти, може, думаєш, що цей капітан був який-небудь квач? мамула? заяча душа? Зовсім ні. Він був хоробрим солдатом. Під Зеленими Горами він шість разів водив свою роту на турецький редут, і в нього з двохсот чоловік залишилось лише чотирнадцять. Двічі поранений, він відмовився йти на перев'язочний пункт. Ось він був який. Солдати на нього богу молились.
Але вона веліла... Його Леночка йому веліла!
І він доглядав за цим боягузом і ледарем Вишняковим, за цим трутнем безмедовим,
— як нянька, як мати. На нічлігах під дощем, в грязюці він укутував його своєю шинелею. Ходив замість" нього на саперні роботи, а гой відлежувався в землянці або грав у штос. Ночами перевіряв за нього сторожові пости.
А це, май на увазі, Віруню, було в той час, коли башибузуки вирізували наші пікети так само просто, як ярославська баба на городі зрізує головки капусти. Їй богу, хоч і гріх згадувати, але всі зраділи, коли довідалися, що Вишняков помер у госпіталі від тифу...
— Ну, а жінок, дідусю, жінок ви зустрічали кохаючих?
— О, звичайно, Вірочко. Я навіть більше скажу: я певен, що майже кожна жінка здатна в коханні на найвищий героїзм. Зрозумій, вона цілує, обнімає, віддається — і вона вже мати. Для неї, якщо вона кохає, кохання містить весь сенс життя — весь всесвіт! Але зовсім не вона винна в тому, що кохання в людей набрало таких пошлих форм і опустилось просто до якоїсь житейської зручності, до маленької розваги. Винуваті мужчини, в двадцять років пересичені, з курчачими тілами і заячими душами, нездатні до сильних бажань, до героїчних вчинків, до ніжності й схиляння перед коханням. Кажуть, що раніше це бувало. А якщо й не бувало, то хіба не мріяли і не сумували про це кращі уми й душі людства — поети, романісти, музиканти, художники? Я днями читав історію Машеньки Лєско і кавалера де-Гріє... Віриш, сльозами обливався... Ну, скажи ж, моя люба, щиро, хіба кожна жінка в глибині свого серця не мріє про таке кохання — єдине, всепрощаюче, на все готове, скромне і самовіддане?
— О, звичайно, звичайно, дідусю...
— А коли його немає, жінки мстяться. Пройде ще років з тридцять... я не побачу, а ти, може, побачиш, Вірочко. Згадай моє слово, що років через тридцять жінки посядуть у світі нечувану владу. Вони будуть одягатися, як індійські ідоли. Вони будуть нехтувати нами, мужчинами, як огидними, низькопоклонними рабами. Їхні безглузді примхи й капризи стануть для нас нестерпними законами.