Перші систематизовані дані з'явилися в 40-ві і 50-ті роки двадцятого століття. Наступний сплеск відбувся в 80-ті. Я помітив деяку закономірність і почав виписувати дати. Виходило, що дивні об'єкти в небі з'являлися у великій кількості приблизно з тридцятирічною періодичністю, хоча можливо, фахівець зі статистичної обробки даних дав би точнішу відповідь.
Тема літаючих тарілок була прямо пов'язана з "таємничими зникненнями", і не тільки тому, що обидві вони входили в один і той же розділ з морськими зміями, кривавими дощами й іншими незбагненними явищами. Існувало безліч підтверджених документами прикладів, коли пілоти, що переслідували "тарілки", безвісти зникали — офіційні інстанції давали в таких випадках "найпростіші" пояснення: розбився і не знайдений.
В мене з'явилась нова думка, і я вирішив перевірити, чи є у таємничих зникнень тридцятирічний цикл, і якщо так, то чи збігається він з циклічним рухом якого-небудь з об'єктів зоряного неба. Впевненості в успіху в мене не було: занадто багато даних і мало відхилень, оскільки дуже значна кількість людей зникає в рік з інших причин. Однак статистичний облік вівся роки, і не всі записи загинули під час бомбувань. Я відзначив, що треба буде відправити ці дані для професійної оцінки.
За ніч роботи ми з Мері не обмінялися і трьома словами. Потім, потягуючись, встали. Я позичив їй дріб'язок, щоб опустити в машину і зробити мікрокопії тих записів, які вона відібрала (і чому жінки завжди не носять з собою дріб'язок?), а також викупив свої касети.
— Ну, то який вирок? — запитав я.
— Я почуваю себе, як горобець, що побудував затишне гніздечко у водостічному жолобі.
Я процитував закінчення віршика й сказав:
— Певно, з нами буде те ж саме: так будь-чому й не навчившись, ми знову побудуємо гніздо в жолобі.
— Нізащо! Сем, треба щось робити! Тут простежується чітка закономірність, і цього разу вони хочуть залишитися.
— Можливо. Особисто я, навіть думаю, що твоя правда.
— Але що ж робити?
— Ясонько, настав час тобі зрозуміти, що в країні сліпих навіть одноокому живеться несолодко.
— Не будь циніком. Часу нема.
— Саме так, нема. Ходімо.
До світанку залишалося майже нічого, й бібліотека практично спорожніла.
— Знаєш, що? — сказав я. — Давай візьмемо барило пива, відвеземо до мене в готель і все гарненько обговоримо.
Вона похитала головою.
— Тільки не до тебе.
— Чорт! Це ж у справі!
— Поїхали до мене додому. Всього дві сотні миль. Я приготую сніданок.
Я вчасно згадав мету свого життя і посміхнувся.
— Краща ідея за всю ніч. Але якщо серйозно: чому не до мене в готель? Півгодини заощадимо.
— А чим тобі не подобається моя квартира? Я ж не кусаюся.
— Шкода. Але все-таки, чому раптом така зміна?
— М-м-м… Можливо, я хотіла б показати тобі ведмежі капкани біля мого ліжка. А можливо, довести, що вмію готувати. — На її щоках з'явилися маленькі ямочки.
Я зупинив таксі, і ми попрямували до неї додому.
Зачинивши двері, вона передусім старанно обстежила квартиру, потім повернулася і сказала:
— Повернися. Хочу помацати твою спину.
— Нічого...
— Повернися!
Я замовк, і вона простукала кісточками пальців мої плечі.
— Тепер перевір мене.
— Із задоволенням! — Однак я вже зрозумів, до чого все це, й зробив, що потрібно і як потрібно. Під сукнею не виявилося чогось незвичного: лише гарненька дівчина й кілька смертоносних іграшок.
Вона повернулася до мене обличчям і полегшено зітхнула.
— От тому я і не хотіла їхати до тебе в готель. Тепер я вперше, відтоді як побачила цю тварину на спині керуючого станцією, впевнена, що ми в безпеці. Квартира цілком герметична. Йдучи геть, я завжди відключаю повітря, і до мого приходу вона — як сейф у підвалі банку.
— А як щодо вентиляційних душників?
— Я не вмикала систему кондиціонування. Цього разу просто відкрила один із запасних балонів, що встановлені на випадок нальоту. Можеш не турбуватися про безпеку. Що тобі приготувати?
— Можливо, доля надішле мені трошки просмажений біфштекс?
Доля виявилася прихильною. За їжею ми дивилися програму новин, але з Айови як і раніше новин не було.
5
Ведмежі капкани я так і не побачив: Мері просто замкнула двері в спальню. Через три години вона мене розбудила, й ми поснідали вдруге. Потім запалили сигарети, і я ввімкнув теленовини. Крім претенденток на звання міс Америка, там будь-чого не показували. В інший час претендентки не залишили б мене байдужим, але оскільки всі вони не горбились, а горб під купальником приховати просто неможливо, передача не здалася важливою.
— То що далі? — запитав я.
— Потрібно систематизувати факти й ткнути Президента в них носом.
— Як?
— Потрібно знову його побачити.
— Як? — повторив я.
Відповіді в неї не було.
— Очевидно, у нас є лише один шлях: через Старого.
Я спробував з'єднатися з ним, використовуючи обидва наші коди, для того щоб Мері теж брала участь у розмові, але у відповідь почув:
— Перший заступник Олдфілд. Слухаю.
— Мені потрібен Старий.
Коротка пауза, потім:
— З особистої справи чи службової?
— Мабуть, з особистої.
— З особистих питань я вас з'єднувати не стану, а всі службові можете вирішувати зі мною.
Дуже хотілося сказати, що я про нього думаю, але мені вдалось стриматися і обмежитись розривом зв'язку. Далі набрав ще один код, спеціальний код Старого — цим сигналом його з могили підняти можна, але не дай боже комусь з агентів скористатися кодом без важливого приводу.
Старий відповів чергою лайок.
— Бос, — перебив я його, — це щодо Айови...
Він одразу втихомирився.
— Так?
— Ми з Мері нагромадили за ніч деякі дані, й хочемо все це обговорити.
Знову лайки. Він розпорядився передати дані в аналітичний відділ і додав, що при наступній зустрічі відірве мені вуха.
— Бос! — підвищив я голос.
— Що?..
— Якщо ви хочете все покинути, ми готові зробити те ж саме. Я і Мері можемо подати у відставку безпосередньо зараз. І це цілком серйозно.
Мері скинула брови, але промовчала. Старий теж довго мовчав і нарешті вичавив втомленим голосом:
— Готель "Палмглейд" на півночі Майамі-Біч.
— Їдемо.
Я замовив таксі, й ми піднялися на дах. Дотримуючись моїх вказівок, водій зробив гак, пролетівши над океаном, щоб не гаяти час у густих транспортних потоках над Кароліною, тому добулись ми досить швидко.
Старий лежав з похмурим виразом обличчя і, поки ми доповідали, задумливо просіював пісок між пальцями. Я навіть прихопив із собою "проектор", щоб він міг переглянути запис.
Коли ми дійшли до тридцятирічного циклу, Старий скинув погляд, але промовчав і, лише коли я згадав про можливу кореляцію із циклічністю зникнень, з'єднався з Відділом.
— Дайте мені аналітичну службу. Пітер? Здоров. Мені потрібен графік непояснених зникнень, починаючи з 1800 року. Що? Згладиш відомі фактори й відкинеш стабільний рівень. Мені потрібні стрибки й спади. Коли? Дві години тому. Чого ти ще чекаєш?
Він підвівся на ноги, дозволивши мені вручити йому ціпок, і сказав:
— Добре, пора назад.
— У Білий дім? — з надією запитала Мері.
— Що? Коли ти підростеш? У вас немає чогось такого, що могло б переконати Президента.
— А... а що ж тоді?
— Не знаю. А якщо тобі чого-небудь на думку не спадає то краще поки помовч.
У Старого була машина, і на зворотному шляху мені довелося нею кермувати. Зрештою передавши керування автопілоту, я сказав:
— Бос, я здається придумав, що може переконати Президента.
Старий фиркнув, але приготувався слухати.
План такий: послати двох агентів а Айову, скажімо мене і ще когось. Другий агент буде постійно знімати мене телекамерою. Ваше завдання — змусити Президента дивитися.
— А припустімо, не буде на що дивитися?
— Ну, я вже подбаю, щоб було. Рушу аж до місця посадки, прорвуся. У вас будуть знімки справжнього корабля, з близької відстані, і їх побачать безпосередньо в Білому домі. А потім я подамся в контору до Барнса й займуся цим згорбленим збіговиськом. Буду здирати сорочки прямо перед камерою. Ніяких там ніжностей — зривати й викривати.
— Ти розумієш, що шансів в тебе не більше, ніж у миші на котячому з'їзді?
— Думаю це не так. Якихось надлюдських можливостей у них нема. Готовий посперечатися: вони можуть саме стільки, скільки може тіло людини, яка потрапила в їх владу. Я не збираюся в мученики, але так чи інакше знімки добуду.
— Х-м-м...
— Непоганий план, — втрутилась Мері. Я буду другим агентом. Я вмію…
Ми зі Старим одночасно сказали "ні", і я одразу ж почервонів: не моя прерогатива. Мері запропонувала:
— Я хотіла сказати, що це цілком логічний вибір, оскільки я володію… е-е-е… даром виявляти чоловіків, яких осідлали паразити.
— Ні, — повторив Старий. — Там, куди він налаштувався, вони всі з паразитами. У всякому випадку, я буду так вважати, поки не дістану доказів протилежного. І зрештою, я приготував для тебе інше завдання.
Мері варто було би промовчати, але вона запитала:
— Яке? Що може бути важливішим?
— Інша робота теж важлива, — сказав Старий спокійно. — Я призначаю тебе охоронцем Президента.
— О! — вона на секунду задумалася. — Однак, бос… я не впевнена, що зумію виявити жінку з паразитом. У мене… е-е-е… інша спеціалізація.
— Що ж, тоді ми заберемо звідтіля всіх секретарок. І Мері… тобі доведеться стежити за самим Президентом теж.
Знову коротка пауза.
— Але припустімо, я виявлю, що якимсь чином йому все-таки підсадили паразита?
— Тоді ти зробиш те, що необхідно, місце президента займе віце-президент, а тебе розстріляють за зраду. Однак повернемося до першого плану. Ми пошлемо Джарвіса з камерою і додамо Девідсона, щоб тримав його під прицілом. Поки Джарвіс буде знімати тебе, Девідсон буде стежити за ним, а ти, якщо вдасться, не забувай поглядати на Девідсона.
— Отже, думаєте, це нам вдасться?
— Ні, взагалі-то, але будь-який план краще, ніж ніякого. І може, це їх трохи розворушить.
Ми — Джарвіс, Девідсон і я — вирушили в Айову, а Старий тим часом поїхав до Вашингтону. Безпосередньо перед від'їздом Мері відвела мене вбік, потім притягнула за вуха, міцно поцілувала й сказала:
— Обов'язково повертайся, Сем.
Я розчулився, як п'ятнадцятирічний хлопчисько.
Девідсон приземлив машину відразу за зруйнованим мостом, що ми його знайшли в першу поїздку. Я вказував, куди їхати, користуючись картою, де було позначено справжнє місце посадки космічного корабля.