Мені уявлявся посеред міста великий будинок, під залізним дахом, із стайнями, хлівами, коморами, стодолами і повітками, сповненими всякого добра. Хазяйка з в'язкою ключів порається в хаті; це моя жінка Голда — не впізнати її, слово честі: вона набула зовсім іншого вигляду, вигляду багатійки з подвійним підборіддям і з разком перлів на шиї; вона пиндючиться і лає покоївок на всі заставки. Діти мої крутяться навколо неї, всі в святковому одязі, нічого не роблять, за холодну воду не беруться. На подвір'ї повно курей, гусей і качок. В хаті охайно, аж блищить, у печі палає вогонь, вариться вечеря, а самовар парує як скажений! За столом на покуті сидить сам хазяїн, Тев'є, у халаті, в ярмулці, навколо нього розсілися найповажніші хазяїни міста і підлещуються до нього! "Дозвольте, реб Тев'є...", "Не гнівайтесь, реб Тев'є..." "Ай,— думаю собі при цьому,— стокрот болячок отим грошам!"
— Кого ти лаєш? — запитує мене моя Голда.
— Нікого,— відповідаю,— я трохи замислився, всякі там думки, мрії, позаторішній сніг... Скажи мені, Голдо-серце,— звертаюсь я до неї,— чи не знаєш ти, чим торгує твій родич,— це я Менахем-Мендла маю на увазі.
— Отакої! Все, що мені снилося лихого,— каже вона,— цієї ночі, і минулої ночі, і протягом цілого року, нехай окошиться на головах моїх ворогів! Подумай сам,— каже вона,— ти ж просидів з людиною цілу добу і без угаву розмовляв з ним, а тепер запитуєш у мене, чим він торгує? Адже ж ви вдвох,— каже вона,— зробили якесь діло чи ні?
— Так,— кажу,— зробили, але що саме зробили — я не знаю, хоч убий мене! Немає, розумієш ти, за що вхопитися. Проте,— кажу,— це нічого не важить, ти тільки не журись, дружино моя, мені віщує серце на добре, ми, бог дасть, так мені здається, заробимо, і чимало — отже, скажи амінь і готуй вечерю!
Одним словом, минає тиждень, і два, і три — ані рядочка від мого компаньйона! Я зовсім розгубився і не знаю, що думати. "Не може цього бути,— думаю собі,— щоб він просто так забув написати. Адже він дуже добре знає, як ми тут видивляємо очі". А далі майнула така думка: "Що я йому зроблю, коли він там знімає всі вершки для себе, а мені скаже, що нічого не заробив? Позивай його тоді до рабина! А втім, це все-таки неймовірно,— заспокоюю сам себе.— Де це чувано?.. Я повівся з ним, як з рідною людиною — щоб мені справдилось те, що я йому зичу,— невже він мені підкладе таку свиню?" Але тут майнула нова думка: "Кат його бери, цей зиск, я вже не хочу заробітку! Дай боже, щоб хоч гроші були цілі!" І від жаху мене проймає холод. "Старий дурню! — кажу я собі.— Думкою багатів, телепню ти, осел з курячим мозком! За ці сто карбованців купив би собі краще добрих коней і візок змінив би на бричку з ресорами..."
— Тев'є, чом ти ні про що не думаєш? — звертається до мене моя жінка.
— Як то,— кажу,— не думаю? Голова мені мало не лусне від думок, а вона питає, чом я не думаю!
— Певно,— каже вона,— з ним щось у дорозі скоїлось: або грабіжники,— каже вона,— напали на нього і обібрали до нитки, або він, крий боже, захворів, або зовсім, хай бог милує, помер.
— Що ще,— кажу,— вигадаєш, серце моє? Ось маєш, доброго дива якихось розбійників вигадала! — А сам думаю собі: "Мало що з людиною може часом трапитися в дорозі?" — Ти любиш,— кажу я їй,— дружино моя, завжди тлумачити все на гірше!
— У нього,— каже вона,— вся сім'я така: мати його — хай заступницею буде за нас на тому світі — нещодавно померла зовсім молодою. І три сестри були в нього, нехай в раю спочивають, то одна ще дівчиною померла, друга встигла вийти заміж, але застудилась у лазні і померла, а третя одразу після перших пологів збожеволіла, мучилась, мучилась і померла...
— Померли, царство їм небесне,— кажу я.— Ми всі, Голдо, помремо. Людина подібна до столяра: столяр живе, живе і помирає, і так само людина живе і помирає.
Одне слово, ми вирішили, що я поїду до Єгупця. За цей час зібралося трохи сиру, сметани, масла — все першого сорту. Я запріг коня — і гайда до міста. Їду собі, звичайно, засмучений; на серці, самі розумієте, гірко; у лісі ані живої душі, а думки буяють, і уявляється мені різне. "От цікаво буде,— думаю собі,— коли приїду і почну розпитувати про мого зайду, а мені скажуть: "Менахем-Мендл? Те-те-те! Дуже в пір'я вбився, високо піднявся, має власний будинок, їздить у каретах, його й не впізнати!" Набираюся духу і подаюсь до нього просто в хату. "Тпру! — зупиняють мене ще перед дверима і штурхають мене ліктем у груди.— Не пхайтеся так, дядьку, тут не пхаються".— "Я родич,— кажу,— моя жінка троюрідна внучка його бабки".— "З чим і вітаємо вас,— відповідають мені,— дуже приємно. Проте,— кажуть вони,— можете трохи почекати отут, коло дверей, вам це не зашкодить..." Я здогадуюсь, що треба щось сунути в руку, як то кажуть, не підмажеш — не поїдеш, і подаюся після цього сходами просто до нього. "Доброго ранку,— кажу йому,— реб Менахем-Мендл!" Та де там! "Ні гласу, ні мови..." — він мене зовсім не впізнає! "Що вам треба?" — звертається він до мене. Я майже непритомнію. "Як то,— кажу,— ви, пане, вже не впізнаєте родича? Тев'є звусь я!" — "Га? — мовить він.— Тев'є? Здається, знайоме ім'я..." — "Знайоме? — кажу я йому.— Може, вам знайомі млинці моєї жінки? Пригадайте лишень її книші, вергуни, галушки..." Але слідом за цим мені уявляється зовсім протилежна картина: я заходжу до Менахем-Мендла, а він зустрічає мене з великою пошаною. "О, гість! Диви-но, який гість! Сідайте, реб Тев'є! Що поробляєте, як ся має ваша жінка? Я вже давно виглядаю вас, хочу з вами розрахуватись.— І він насипає мені повну шапку золотих імперіалів.— Це,— каже він,— заробіток, а капітал лишається капіталом. Скільки заробимо, поділимо пополам, нарівно, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені двісті, вам двісті, мені триста, вам триста, мені чотириста, вам чотириста".
Замріявшись, я задрімав і не помітив, як моя кобила збилася з дороги, зачепила візком за дерево, і мене чимсь ударило ззаду так, що аж іскри посипалися з очей. "Це на добре,— кажу я собі,— хвалити бога, що хоч не зламалася вісь..."
Одним словом, приїхавши до Єгупця і перш за все спродавши швидко і легко, як звичайно, свій товар, подаюся шукати Менахем-Мендла. Тиняюсь містом годину, і дві, і три — немає, не бачу його ніде! Починаю зупиняти людей, розпитувати:
— Чи не чули ви, чи не бачили такого чоловіка, що прозивається Менахем-Мендлом?
— Що його звуть Менахем-Мендл, цього ще замало,— кажуть вони,— Менахем-Мендлів на світі є багато.
— Ви, певно, маєте на увазі,— кажу,— його прізвище? Хоч убийте мене, не знаю. Якщо сказати вам щиру правду, то його вдома у Касрилівці звуть за ім'ям його тещі, Менахем-Мендл Леї-Двосин. Але чого вам більше,— кажу,— його тесть уже зовсім літня людина, та й він прозивається за її ім'ям: Борух-Герш Леї-Двосин. І навіть сама вона — Лея-Двося — теж прозивається Лея-Двося Боруха-Герша Леї-Двосиного... Тепер ви вже розумієте?
— Розуміємо,— кажуть вони,— але цього все-таки ще не досить. Що він робить,— питають вони,— коло чого порається оцей ваш Менахем-Мендл?
— Коло чого порається? — перепитую я.— Він торгує золотими імперіалами, у нього є якісь "бес-мес", "потивілов", він дає телеграми десь туди до Петербурга, до Варшави...
— Га?! — вигукують вони і за боки беруться від сміху.— Ви, мабуть, маєте на увазі того Менахем-Мендла, що торгує заячим молоком? Перейдіть, будь ласка,— кажуть вони,— туди, на той бік. Там бігає багато зайців, і ваш теж серед них...
"Що далі живеш, то більш їси і більше досвіду набираєш,— думаю собі.— Ось маєш якихось зайців, заяче молоко!"
Переходжу туди, на другий тротуар,— людей, нівроку, як на ярмарку. Тиск великий, насилу протовпився! Бігають як скажені, той сюди, той туди. Наскакують один на одного, точнісінько як божевільні. Галасують, репетують, вимахують руками: "Потивіло...", "Піймав на слові...", "Ткнув завдаток...", "Як сказав, то не викручуйся...", "Чухатиметься...", "Мені належить куртаж...", "Ти страшенний крутій", "Я тобі голову потрощу...", "Плюнь йому межи очі...", "Диви-но, як розрюмсався...", "Теж мені спекулянт...", "Банкрот!", "Лакуза!", "Сто сот чортів!.." Ще слово — і почнеться бійка. "Утікай, Тев'є,— кажу я собі,— а то спіймаєш ляпаса! Ну-ну,— міркую собі,— бог наш батько, Шмуль-Шмелька його слуга, Єгупець — місто, а Менахем-Мендл — загрібач золота! Отут,— думаю,— шукають щастя, ловлять золоті імперіали? Оце зветься у них робити діла? Лишенько тобі, Тев'є, з твоїми ділами!"
Одним словом, зупиняюсь перед великою вітриною, де виставлено силу-силенну штанів, і раптом бачу у шибці відображення мого ділка. Серце в грудях увірвалось мені, коли я його побачив. Просто в очах потемніло! Щоб усі наші вороги мали такий вигляд, як Менахем-Мендл. Де поділася капота? Де чоботи? А лице! Матінко рідна! З далеко кращим лицем кладуть у домовину. "Ну, Тев'є, ти ускочив по самі вуха,— думаю собі,— можеш попрощатись із своїми грошенятами. Це вже, як то кажуть, "ні ведмедів, ані лісу",— ні товару, ні грошей, самі сльози..."
Він і собі, мабуть, теж дуже розгубився, бо ми обидва стали, ніби прикуті до місця, слова не могли вимовити і тільки дивилися й дивилися, мов ті півні, один одному в вічі, наче кажучи: "Бідні й нещасні ми! Тепер можемо удвох взяти торби і піти попідвіконню!.."
— Реб Тев'є,— звертається він до мене тихенько, ледве чутно, а сльози душать його.— Реб Тев'є! Без талану — чуєте? — краще на світ не родитись! Ніж так жити,— каже він,— нехай би вже повісили мене, четвертували!
І більше не може слова вимовити.
— Авжеж,— кажу,— ти вартий, Менахем-Мендл, за таку справу, щоб тебе поклали отут посеред Єгупця і привселюдно відлупцювали так, щоб ти побачив свою бабку Цейтл з того світу. Подумай тільки,— кажу,— що ти наробив! Ти занапастив,— кажу,— повну хату живих істот, нещасних, ні в чому не винних ні перед богом, ані перед людьми, без ножа зарізав! Ґвалт,— кажу,— з чим я тепер додому навернусь до своєї жінки і дітей? Ну, скажи сам, гицелю ти, розбійнику, душогубе!..
— Ваша правда,— відказує він мені, притулившись до стіни,— ваша правда, реб Тев'є, Господь тому свідок.
— Пекла,— кажу,— дурню ти, пекла мало для тебе!
— Ваша правда,— каже він знову,— реб Тев'є, ваша правда, Господь тому свідок.