Сподіваюся, ваша робота посувається успішно. Працюйте далі. Мемуари мого чоловіка мають бути опубліковані.
Вона дріботить по килимах своїми маленькими, мов у ляльки, ніжками, спираючись на палицю, чхаючи, спльовуючи, ніби виганяє щось із грудей, з своїх хворих легенів. Ти намагаєшся не дивитись їй услід, нехай собі йде. Біла сукня… та це ж весільне вбрання зі скрині в кутку кімнати…
В їдальні ти надпиваєш холодної чорної кави і цілу годину сидиш і куриш, прислухаючись до кожного шереху в домі. Нарешті стає зовсім тихо — можна йти. Стискаючи в кулаці ключ від скрині, ти навшпиньках минаєш залу, входиш до передпокою, хвилин п'ятнадцять — так показує твій годинник — прислухаєшся біля спальні сеньйори Консуело, потім легенько штовхаєш двері. Крізь павутину блідого проміння видно порожнє неприбране ліжко, як завжди, всіяне крихтами, а на ньому сидить кролиця і гризе морквину. Ти простягуєш руку і обмацуєш постіль, немов боїшся, що маленька стара могла сховатися десь між згортками простирадла.
В кутку знову бігають миші, ти наступаєш одній на хвіст, і вона пронизливо пищить, попереджаючи подруг про небезпеку. Мідний ключ зі скреготом повертається у великому позеленілому замку, ти підіймаєш віко на рипучих іржавих завісах, дістаєш третю частину мемуарів — перехоплена червоною стрічкою пачка, — помічаєш унизу кілька старих, погризених по краях фотокарток, не розглядаючи, береш і їх, потім притискаєш увесь цей скарб до грудей і обережно, забувши про голодних мишей і не зачинивши скрині, виходиш з кімнати, причиняєш за собою двері й аж у передпокої, прихилившись спиною до стіни, переводиш подих, а тоді рушаєш до себе нагору.
В своїй кімнаті ти читаєш нові сторінки, присвячені подіям минулої бурхливої доби. Генерал Льоренте у вишуканих висловах розповідає про Євгенію Монтіхо, з найглибшою повагою пише про Маленького Наполеона, з войовничим запалом пророкує франко-прусську війну, з болем описує поразку, закликає душити гідру республіки, покладає надії на генерала Буланже, тужить за Мексікою, ремствує на те, що в історії з Дрейфусом все ж таки взяла гору честь армії… Пожовклі аркуші розсипаються в пальцях, але тобі їх не шкода, — ти нетерпляче гортаєш далі й далі, шукаючи лише одного: жінки з зеленими очима… "Я знаю, Консуело, чому ти плачеш іноді. Я не дав тобі дітей, тобі, хто випромінює саме життя…" І далі: "Консуело, не гніви бога. Ми повинні скоритися. Хіба тобі мало моєї ніжності? І ти кохаєш мене, я знаю. Я нічого не вимагаю, вимагати — означало б образити тебе, я лише благаю: втішайся нашою любов'ю, адже ти кажеш, що палко любиш мене, то хіба мало для нас нашого великого кохання? Нащо ж ці хворобливі мрії?.." А на іншій сторінці: "Я застерігав Консуело, що все те зілля — обман, але вона вперто вирощує в саду свої трави. Каже, що вірить у них. Що вони, мовляв, не зцілять її плоті, але зцілять душу…" І ще: "Я застав її в ліжку, вона марила. Обіймала подушку й викрикувала: "Так, так, так, я змогла, я оживила її, я можу її викликати, можу своєю волею вдихнути в неї життя…" Довелося послати по лікаря. Він сказав, що нічим не може допомогти їй, що це не простий збудник, а наркотики…" Нарешті: "На світанку я знайшов її в передпокої, вона йшла босоніж мені назустріч. Я хотів зупинити її, але вона пройшла, навіть не глянувши в мій бік. Однак її слова були звернені до мене. "Не стримуй мене, — сказала вона, — я йду до своєї юності, вона вже близько, вона вже в саду, входить у дім, ось, ось вона…" Консуело, бідна моя Консуело, диявол спочатку теж був ангелом…"
І все. Мемуари генерала Льоренте закінчуються цими словами: "Consuelo, le démon aussi était un ange, avant…"
Далі йдуть фотокартки. Літній чоловік у військовому мундирі — вицвілий дагеротип з написом у куточку: Moulin, Photographe, 35 Boulevard Haussmann[109]. І нижче рік — 1894. А ось Аура — зеленоока Аура біля доричної колони на тлі рейнського краєвиду (бракує лише Лорелеї) — чорні кучері, закрита сукня з турнюром, у руці хустинка. Внизу блідим чорнилом дата — 1876, а під нею на цупкому картоні тоненькими, як павутина, літерами: Fait pour notre dixième anniversaire de mariage[110] — і тією самою рукою: Консуело Льоренте. На третій фотографії Аура і той самий літній чоловік, цього разу в цивільному, обоє сидять на лаві в саду. Знімок вицвів, але все-таки це Аура, хоча й не така юна, як на першому, а це він, він… Та ні, ти! Це ти!
Ти підносиш фотографію до вікна, затуляєш рукою сиву бороду генерала Льоренте і уявляєш її чорною, — так, це ти, це твоє обличчя, невиразне, стерте, забуте, але твоє, твоє.
В голові паморочиться, лунає далека мелодія вальсу, ти знов у вогкому садочку, серед духмяних трав. Ноги підкошуються, ти падаєш на ліжко і гарячково обмацуєш обличчя, — а що, як чиясь невидима рука зірвала з нього маску, під якою ти ховався двадцять сім років? Ти зариваєшся в подушку: ховаєш маску, щоб її не зірвали, адже тепер це твоє обличчя (колишнє ти давно забув). Так ти лежиш ницьма на подушці, з розплющеними очима й чекаєш того, що буде далі, що неминуче має статися. На годинник ти вже не дивишся. Ця непотрібна річ лише облудно спотворює час на догоду людському марнолюбству, повільні стрілки ошукують справжній час, час, що летить з жахливою, згубною швидкістю, яку не може виміряти жоден годинник. Життя, сторіччя, п'ятдесят років — як їх уявити, відчути, осягнути?…
Коли ти підводиш голову з подушки, вже зовсім темно. Мабуть, настала ніч.
Мабуть, настала ніч. Вгорі за шибками швидко пропливають хмари, і місяць ніяк не проб'ється крізь їх густу череду. Ось у просвіті блідо сяйнув круглий усміхнений диск, і його відразу поглинула чорна мла. Ти вже не ждеш, уже не дивишся на годинник. Ти покидаєш цю келію з старими паперами й вилинялими фотокартками, збігаєш сходами вниз. Ось уже передпокій, ти зупиняєшся перед дверима сеньйори Консуело і чуєш власний голос, глухий і якийсь дивний після стількох годин мовчання:
— Ауро… Ауро!
Ти в кімнаті. Свічки не горять. Ну звичайно, адже старої цілий день не було вдома, а поставити нові свічки нікому. В цілковитій темряві ти підходиш до ліжка.
— Ауро…
Тихо шелестить тафта, хтось зітхає, ти простягуєш руку, і твої пальці впізнають халат Аури, а її голос шепоче:
— Не треба… не чіпай мене… лягай поруч…
Ти слухняно лягаєш, непорушно лежиш і не можеш стримати дрожі — а що, як повернеться стара?
— Вона вже не повернеться.
— Ніколи?
— Я вже не маю сил. Тепер її більше не буде. Я ніколи не могла втримати її більше як три дні.
— Ауро…
Ти хочеш покласти руку їй на груди, але вона враз повертається до тебе спиною — ти здогадуєшся про це скоріше по її голосу, що вже долинає до тебе десь збоку.
— Ні, ні, не чіпай мене…
— Ауро… Я кохаю тебе.
Ти тягнешся губами до її голівки, знову гладиш довге волосся Аури, але тобі вже несила стримуватися: ти хапаєш жінку за кволі плечі, не зважаючи на її пронизливий зойк, зриваєш з неї халат, обіймаєш її голе тіло — маленьке, тендітне, безсиле, воно губиться в твоїх обіймах; ти не звертаєш уваги на її слабкий опір, на безпорадний плач, і все цілуєш, нестямно цілуєш її, обціловуєш її обличчя; вже неспроможний спинитися, думати, розрізняти, ти торкнешся рукою її пласких грудей і в цю мить м'який промінь просотається в кімнату крізь дірку в проточеній мишами стіні, ти підведеш голову й відсахнешся, бо в його світлі побачиш срібне волосся Аури, і висохле личко, бліде, зморщене, мов печена слива, і безкровні губи, які ти щойно так цілував, і беззубі ясна. Місячне світло покаже тобі голу стару, маленьку, старезну й немічну сеньйору Консуело, і ти побачиш, як вона тремтить у захваті, бо ти її пестиш, кохаєш, бо ти також вернувся.
Ти сховаєш обличчя, свої широко відкриті очі в її срібному волоссі, а коли місяць зайде за хмари, залишивши вас у пітьмі, а з ним відлетить і видіння, в кімнату на мить вернеться живий спогад, воскреслий образ юності, Консуело знов обійме тебе і ти почуєш:
— Вона вернеться, Феліпе, ми разом вернемо її. Нехай я тільки наберуся сил, я примушу її вернутися.
98
— Ви де-небудь училися?
99
— В Парижі, мадам.
100
— О, мені завжди, завжди подобалася французька… так… ви розумієте… я так звикла… а потім… (Франц.)
101
Йди сюди (франц.).
102
Їй було п'ятнадцять років, коли я познайомився з нею, і, сказати по щирості, саме її зелені очі й занапастили мене (франц.).
103
Юна моя лялечко… юна моя лялечко з зеленими очима, я палко тебе кохав (франц.).
104
Я навіть мирився з твоєю ненавистю до котів, хоча сам так люблю цих милих створінь (франц.).
105
…в тебе це виходило так невинно, так по-дитячому… (Франц.)
106
…адже ти казала, що мордуєш котів заради нашого кохання, що це символічна жертва… (Франц.)
107
Ти вмієш так гарно одягатися, ніжна моя Консуело, завжди в зеленому оксамиті, зеленому, як твої очі. Мені здається, ти завжди будеш прекрасна, навіть коли тобі буде сто років… (Франц.)
108
Ти так пишаєшся своєю вродою, що ладна на все заради того, щоб завжди лишатися юною! (Франц.)
109
Фотограф Мулен, бульвар Османа, 35 (франц.).
110
З нагоди десятих роковин нашого весілля (франц.).