Коханець леді Чатерлей

Мені так багато треба обдумати до того часу. — Він покірно поцілував її в обидві руки й пішов.

— Цей молодик діє мені на нерви, — сказав Кліфорд за ланчем.

— Чому? — запитала Коні.

— Він такий жлоб під усім цим лоском… тільки й чекає, щоб похвалитися.

— Думаю, люди несправедливі до нього, — сказала Коні.

— Тебе це дивує? Ти, може, думаєш, що він живе для того, щоб творити добрі діла?

— Думаю, в ньому є якась щедрість.

— До кого?

— Точно не знаю.

— Звичайно, не знаєш. Боюсь, ти плутаєш безпринципність із щедрістю.

Коні замислилася. Плутала? Можливо. Однак для неї безпринципність Майкаліса таїла якісь чари. Він ішов до кінця там, де Кліфорд ступав пару несміливих кроків. Він по-своєму завоював світ, а саме цього прагнув Кліфорд. Шляхи й засоби?.. Хіба ті, що ними користався Майкаліс, ниці ті за Кліфордові? Хіба те, як нещасний аутсайдер проштовхувався, ліз уперед, торуючи шлях власним тілом, прослизав чорним ходом, чимось гірше за те, як рекламує свою винятковість Кліфорд? Тисячі засапаних псів, висолопивши язики, гналися за продажною богинею успіху. І з-поміж них справжнім псом був той, хто схопив її першим, якщо прагнеш успіху! Отож Майкаліс міг ходити з гордо задертим хвостом.

Найдивніше, що він не робив цього. Він повернувся назад саме до чаю з великим оберемком фіалок та лілій і з тим самим виразом дворняги. Коні іноді думала, чи це часом не своєрідна маска для обеззброєння неприязні — надто міцно вона пристала до його обличчя. Чи й справді він такий сумний пес?

Весь вечір він зберігав понурий вигляд сумного пса, однак Кліфорд відчував за цим внутрішнє зухвальство. Коні цього не відчувала, мабуть, тому, що воно не спрямовувалося проти жінок, а тільки проти чоловіків з їхньою самовпевненістю та погордою. Саме незнищенна внутрішня зухвалість цього дохляка так настроювала проти нього чоловіків. Одна його присутність була викликом для світського мужчини, хоч як би він ховався за свої нібито добрі манери.

Коні закохалася в нього, та спромоглася всидіти за вишиванням і дати чоловікам порозмовляти, не виказуючи себе. Що ж до Майкаліса, то він поводився бездоганно — був тим самим меланхолійним, уважним, відчуженим молодиком, як і в попередній вечір, безмежно далеким від своїх господарів, лаконічно підігруючи їм саме до необхідної міри, ні на мить до них не наближаючись. Коні здалося, що він, мабуть, забув про ранок. Він не забув. Та він знав, де перебуває, — на тому самому місці, за порогом, де й належиться бути вродженим аутсайдерам. Так само він сприймав і кохання. Він знав, що кохання не оберне його з бездомного пса, що викликає заздрість своїм золотим нашийником, на приємного світського песика.

Справа в тому, що в самій глибині душі він був аутсайдером, не надавався для суспільства, нутром розумів цей факт, хоч ззовні залишався весь породженням Бонд-стріт. Ізоляція була для нього необхідністю так само, як була необхідністю конформістська зовнішність і перебування в елеґантному товаристві.

Проте випадкова любов, як полегшення й утіха, так само була добрим ділом, і він не відштовхнув її. Навпаки з пристрасною, болісною вдячністю він прийняв шматок природної, спонтанної доброти, розчулився майже до сліз. За блідим, непорушним, розчарованим обличчям його дитинна душа ридала від вдячності жінці й прагнула до неї знову, і так само його знедолена душа знала, що він залишатиметься цілком вільним.

Вони запалювали в залі свічки, коли він знайшов можливість сказати їй:

— Можна мені прийти?

— Я сама прийду до вас, — відповіла вона.

— О, чудово!

Він чекав на неї довго, але вона прийшла.

Він був трепетним збудженим коханцем, який швидке доходить до краю й закінчує. В ньому крилося щось дивовижно дитяче й беззахисне. Єдине, чим він захищався, — це розум та лукавство, сам інстинкт лукавства, та коли його розум відключався, він залишався немов двічі голим, нагадуючи дитину з ніжним, беззахисним тілом, яка безпорадно борсається.

Він пробуджував у жінці дивне співчуття, порив і дивне, палке фізичне бажання, її фізичного бажання він не задовольняв — він завжди так швидко доходив до краю, закінчував, тоді падав їй на груди, відновлюючи своє самовладання, в той час як вона лежала вражена, розчарована, вбита.

Та скоро вона навчилася стримувати його, тримати в собі, коли його оргазм уже минав. І тоді він виявлявся щедрим і навдивовиж міцним, стояв у ній твердо, належав їй, а вона активно, нестямно, пристрасно доходила до власного оргазму. А він, відчуваючи, як шалено досягає вона власної насолоди з його твердої, піднятої пасивності, наливався дивним почуттям гордості й задоволення.

— О, як добре! — шепотіла вона в трепеті й, припавши до нього, завмирала. А він лежав у власній самотності, хоча й відчував гордість.

Того разу він побув лише три дні й поводився з Кліфордом та Коні точно так, як і в перший вечір. Ззовні він залишався незмінним.

Він писав Коні такі ж самі жалібні меланхолійні листи, як завжди, часом дотепні й позначені дивною безстатевою ніжністю. Здавалось, він відчував до неї якусь безнадійну ніжність, однак такою ж невід'ємною залишалася відчуженість. Безнадія була в самій його суті, і він прагнув цієї безнадійності. Він, здається, ненавидів надію. Він десь прочитав слова: "Unе immense espérance at raversé la terre"^[9] — і прокоментував їх: "І в її проклятому колодязі втонуло все, варте існування".

Коні ніколи не розуміла його по-справжньому, та по-своєму любила. І весь час вона відчувала, як у ній віддзеркалюється його безнадія. Вона не могла цілком любити в безнадії. А він у своїй безнадії не міг любити взагалі.

Так вони проіснували ще деякий час, листуючись та іноді зустрічаючись у Лондоні. Вона все ще прагнула фізичного, сексуального збудження, яке одержувала від нього завдяки власній активності, після того, як його кволий оргазм закінчувався. А він усе ще хотів їй це давати. І для їхнього зв'язку цього виявилося досить.

І досить, щоб дати їй деяку впевненість, якусь сліпу й навіть зухвалу. Ця майже механічна певність у власних силах принесла з собою й велику бадьорість.

У Реґбі вона випромінювала страшну бадьорість. І застосувала всю свою нову бадьорість та насолоду, щоб стимулювати Кліфорда, тому в цей час він створив свої найкращі твори й по-своєму, сліпо був майже щасливий. Він справді пожинав плоди чуттєвої насолоди, яку вона отримувала від випрямленої в ній чоловічої пасивності Майкаліса. Звичайно, він так про це й не довідався, а якби довідався, то не сказав би "дякую"!

Однак, коли скінчилися дні її великої радісної бадьорості й стимулу, назавжди скінчилися, і вона ходила пригнічена й роздратована, як прагнув їх повернення Кліфорд! Знав би він правду, то й тоді, мабуть, захотів би, щоб Коні з Майкалісом знову були разом.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Здавалося, світ таїть у собі багато можливостей, але в особистому досвіді вони зводилися до незначної кількості. У морі плаває багато доброї риби… можливо, й так… та у великих косяках виявляється макрель та оселедці, а якщо ти сама не макрель і не оселедець, то доброї риби тобі попадеться зовсім мало.

Кліфорд завойовував славу, навіть гроші. До нього приїжджали люди. Коні майже весь час когось приймала у Реґбі. Та якщо це була не макрель, то оселедець, лиш часом попадався сом чи вугор.

Наїжджали деякі постійні відвідувачі, завсідники — ті, що вчилися разом з Кліфордом у Кембриджі. Це був Томі Дюкс, який зостався в армії й дослужив до бригадного генерала. "Армія залишає мені час подумати й рятує від необхідності встрявати в битву життя", — говорив він.

Це був Чарлз Мей, ірландець, який писав наукові праці про зірки. Це був Гамонд, ще один письменник. Всі були приблизно такого ж віку, як і Кліфорд, молоді інтелектуали тих днів. Всі вони вірили в життя розуму. Все, що робиться поза ним, — ваша особиста справа й надто не важить. Ніхто й на думці не мав питати іншого, о котрій годині той замикається у вбиральні. Нікого, крім тебе самого, це не цікавило.

І так щодо більшості справ звичайного життя: яким чином ти заробляєш гроші, чи любиш свою дружину або чи заводиш "романи". Всі справи стосуються тільки того, кого стосуються, і так, як і відвідини вбиральні, ні для кого не становлять жодного інтересу.

— Вся суть сексуальної проблеми, — говорив Гамонд, високий, худий чоловік, який мав дружину і двох дітей, хоча значно тісніше спілкувався з друкаркою, — полягає в тому, що в ній немає суті. Якщо точно, проблема взагалі відсутня. Ми не хочемо йти за чоловіком у туалетну кімнату, то чому ж нам іти за ним, коли він лягає в ліжко з жінкою. А саме тут корінь проблеми. Якщо ми не будемо зважати на друге, як не зважаємо на перше, то не залишиться й проблеми. Усе це безглузде й беззмістовне. Питання недоречної цікавості.

— Тихше, Гамонде, тихше! Якщо хтось полюбить Джулію, ти запалишся, а якщо він піде далі — закипиш… — Джулія була дружиною Гамонда.

— Звичайно! Так буде й тоді, коли цей хтось помочиться в кутку моєї вітальні. Усьому своє місце.

— Ти хочеш сказати, що не зважатимеш, якщо він займатиметься любов'ю з Джулією в якомусь потайному алькові?

Чарлі Мей трохи глузував, колись він тільки спробував пофліртувати з Джулією, як Гамонд грубо обірвав їх.

— Звичайно, зважатиму. Секс — це моя з Джулією особиста справа, і, звичайно, я буду проти, коли ще хтось спробує сюди влізти.

— Річ у тім, — сказав сухорлявий і веснянкуватий Томі Дюкс, який скидався на ірландця значно більше за Мея, блідого й досить дебелого, — річ у тім, Гамонде, що у тебе надто могутній власницький інстинкт, крім того, сильне бажання самоствердитися, і, крім того, ти прагнеш успіху.