Гассо не знав, скільки часу він пролежав серед каштанових гілок, заціпенілий і майже непритомний, поки не побачив, що обриси речей навколо нього змінюються. Вода тепер ніби застигла в польдері. Вона здавалася безмежним сірим полем, по якому вітерець коли-не-коли ганяв маленькі, тонкі брижі. І над цією мертвою водяною пустелею поволі розливався похмурий сірий ранок. Починався день святої Єлизавети.
Гассо спробував поворухнутися, та від холоду у нього боліли всі кістки. Пальців на руках і ногах він майже не відчував. Здавалося, життя жевріло в ньому лише коло самого серця, і звідси слабе тепло розходилося по тілу.
Він знову відчув у роті смак моря. Від солоної морської води все лице зробилося жорстким і пошерхлим. Він кліпав повіками, на яких залишилася сіль, утворивши тонку їдку плівку.
Аж на самому обрії, скільки сягало око, простягалася тоненька смужка, трохи світліша за воду. Вона тяглася по всьому небу, і Гассо важко було розрізнити, де північ, південь, схід і захід. Але він міг тепер, нарешті, побачити все, що досі ховала від нього темна ніч.
Мертва водяна пустеля не мала кінця-краю. Вона тихо колихалась, немов зовсім заспокоївшись після нічної бурі. Проте, її одноманітна гладінь де-не-де порушувалась: над водяною пустелею чорніли рештки млинів, рицарських замків, дзвіниць, клунь — все те, що вночі здавалося Гассо лише острівцями серед води. Між ними пливли вирвані з корінням дерева і мертва худоба.
На гілках дерев, на рештках мосту, на карнизах зруйнованих кам'яних будівель лежали утопленики. Вночі, в темряві, Гассо міг думати, Що люди врятувалися або їх поглинула морська
безодня. Тепер, при світлі наступаючого дня, він зрозумів, що вода десятками несла їх поруч з ним і разом з ним. Уночі вони здавалися йому балками, в'язанками хмизу, — усім чим завгодно, тільки не мертвими людьми.
Так, багато людей потонуло тут, коли вода затопила польдер. Вони лежали в глибині, що була зовсім не морським дном, а чесною трудівничою землею, яку зненацька захопило підступне море. Гассо пригадав краєвиди, якими милувався лише вчора. Тепер вздовж доріг, на хуторах з фруктовими садами і обробленими нивами, на залитих водою полях і луках польдера лежали і пливли мертві люди. Лише вчора вони рухалися, працювали, розважалися. І все, що не зникло під водою, висіло тут, над цією пустелею. Здавалося, море влаштувало тут свої шибениці, на яких тепер гойдалися його безвинні жертви.
Гассо застогнав, дивлячись на цю моторошну картину. Потім надовго заплющив очі. Він не хотів нічого бачити, але не міг не бачити. Він помітив розпухлого утопленика, що висів на крилі вітряка; його голова була наче обрубана; клуночок у схрещених руках жінки з вишкіреними зубами, ніби вона в останню мить життя боролася з кимось… На уламках даху лежали двоє чоловіків; один—молодий селянин, вода лизала його босі ноги; другий — старіший, огрядний, взутий у високі чоботи. Вони лежали поруч, обидва мертві; напевно, пан і слуга.
Жах і обурення охопили молодого священика, хворобливий жар розливався по його тілу. Він одводив свій погляд від жахливих картин, що оточували його, від цього страшного царства мертвих, але не міг не впізнати маленької худорлявої бабусі у чорній хустці в отій почорнілій постаті, що була затиснута між двома поваленими балками…
Кров вирувала в Гассо так, ніби від усіх цих жахів його серце прокинулося од сну і знову послало тепло по всьому тілу. Він відштовхнувся коліньми від дерева, пересилюючи гострий біль у спині і крижах. Ось що зробили господарі країни, ці безбожні егоїсти, що готові вести війни за кожне місто, фортецю, кожний рибний ставок… Не знайшлося грошей, щоб як слід загатити цю дорогоцінну землю. Гроші були кинуті на свинець, порох, шаблі і списи, щоб пани могли продовжувати війну. Все, що за небесними і людськими законами треба було витратити для захисту посівів, лугів і худоби, на селянські двори і церкву, і насамперед на тих, хто тут чесно трудився, орав, сіяв, косив або проголошував слово боже і прагнув служити справедливості, — все це було кинуто на страшні криваві справи. Це зробили люди, що, зустрівши один одного на спірному клаптику землі, вважали священним обов'язком перед своїм родовим гербом витягти меча, замість того, щоб з християнським смиренням дати місце й іншому… Ось вона, справедливість!
Гассо в розпачі обхопив гілки каштана, намагаючись встояти на ногах, і вигукнув це слово — одне-єдине слово — в холодний, порожній простір:
— Справедливість!
Саме тому, що тут правив Ян Баварський, що проти нього виступала ця підступна Якоба, через цих холодних і бездушних гравців людським життям, і через десятки таких самих, але менших панів, готових йти по їхніх слідах, — бо ж грабувати легше, ніж працювати, — саме через те, що вони робили тут свою диявольську справу, греблі залишалися такими, якими були досі. Мабуть, усі надії покладалися лише на бога: сподівались, що він не допустить бурі в цих місцях. І ось тепер великий південноголландський польдер був під водою і його жителі лежали мертві на власній землі або висіли на своїх власних деревах і дахах, ніби це вони були винні в цьому злочині…
— Справедливість!
Гассо вдалося, нарешті, випростатися на своєму каштані, і він знову вигукнув це слово, звертаючись до неба, де лише кілька чайок змахували крилами, до мовчазної, затихлої води, що без відгуку поглинала його слова…
Гассо замовк. Він зовсім знесилився. Горло його боляче стискалося, в колінах і суглобах рук він відчував такий нестерпний біль, що не міг більше триматися на ногах і безсило опустився на колючі каштанові гілки. Вже зовсім розвиднілося. Починався новий день. Гассо підвів голову і ще раз оглянув польдер.
Зліва лилось якесь біле світло. На сході щось блідо мерехтіло. Це світло нагадувало Гассо полотно саванів.
Жодної ознаки життя навкруги — ніде, куди тільки сягав його зір. Кілька чайок носилися вдалині, і здавалося, що вони тонуть в світло— сірому повітрі. Належали вони землі чи небу?
Навіть пацюків, думав Гассо, цих мародерів, що з'являються при кожній катастрофі, не видно тут. Навіть вони лякаються цієї картини смерті!
Гассо трохи повернувся набік, бо тіло його знову заклякло. Коли він став дивитися в другий бік, йому здалося, що в цій мертвій похмурій пустелі щось ворухнулося.
Він став на самий край гілки, жадібно вдивляючись в далечінь. Серце його забилося сильніше. Справді, там щось ворушилося, якась невиразна, майже зовсім непомітна темна річ.
Гассо просто не повірив тому, що він побачив, бо це були не кущі і не птиця. То був кінь. Його спина і голова витикались з води, і він тривожно ворушив вухами. Жива істота, єдина жива істота, крім нього, в цьому безмежному просторі, повному мертвої води і трупів!
Гассо міцніше обперся об гілки; потім він підняв руку і почав махати нею коневі.
Кінь стояв нерухомо, всіма покинутий і зовсім самотній. Він, напевно, опинився на вершині маленької греблі, пагорка, або на стогу сіна, і терпляче чекав, поки з'явиться людина і визволить його звідси.
Гассо не зводив очей з коня. Ось він стоїть там, він може рухатись, в його червонобурому кінському тілі, так само як і в грудях Гассо, б'ється серце, він дихає, бачить той самий світлосірий ранок, ті ж самі речі, хоч і не ро
зуміє, що саме бачить, він так само страждає тут… І думка про це сповнювала серце молодого священика якимсь новим, незнаним досі теплим почуттям.
Кінь ще не знав того, що він, Гассо, тут, поруч з ним, і бачить його. Він стояв і чекав порятунку. Гассо тепер вже ніби не почував того клубка, що підступав до горла і боляче стискав його. Він почав гукати, він свистів, щоб єдина жива істота, яка була разом з ним в цій водяній пустелі, почула його, побачила, що він тут.
І раптом Гассо замовк, жахнувшись власного вчинку. Це ж смертельна небезпека для коня! Якщо кінь побачить або почує його, він, напевно, почне рухатись, впаде з своєї греблі чи пагорка і потоне у воді, яка вже поглинула навіть церковні дзвіниці.
Гассо, не відриваючись, дивився на коня. Цей кінь не повинен загинути! Він так щасливо врятувався, що не повинен тепер вмирати! Гассо вже менше звертав увагу на утоплених, на трупи тварин, він думав лише про один свій обов'язок. Це було б для нього великою радістю і спокутою за його провину.
Коня треба будь-що врятувати!
Вода в польдері м'яко колихалась. Вона, мабуть, не буде більше підійматися, подумав Гассо, бо стоїть на такому ж рівні, як і в морі, а почне скоро спадати і зійде зовсім. Гассо робив зараз те, чого не робив з самого початку бурі: він думав про порятунок.
Тепер він думав про коня і про себе.
Якби йому пощастило добратися до коня, сісти на його спину, якби вони могли протриматися так, поки зійде вода… Один чи два дні…
Гассо міряв очима відстань до далекої темної фігури тварини, яка поклала край його самотності й тривозі і яку тепер не можна було кидати напризволяще.
Коли тут хлюпотіла і вирувала морська вода, плисти було дуже важко. Але тепер вода була зовсім спокійною.
Гассо добре знав, що з нього поганенький плавець. Ріка Маас, на якій він виріс, мала занадто багато небезпечних коловоротів, а з небагатьох тихих заток його з приятелями-хлопча— ками селяни проганяли, бо вони забруднювали місця водопою худоби. Але сьогодні, в день святої Єлизавети, Гассо намірявся плисти так, як ще ніколи в своєму житті не плавав…
Він вбачав глибокий смисл, якийсь таємничий сенс у тому, що буря досі щадила його. Врятування коня здавалося тепер Гассо значнішим за все, що він будь-коли робив.
Він підгорнув рясу, довгі поли якої давно вже знову пообвисали, і притягнув її поясом. Вітер щипав його за ноги, тонка одежа була мокра. Спираючись ногами на гілки, Гассо почав спускатись у воду. Якусь мить він стояв і збирався з силами, потім стрибнув з дерева.
Вода ударила йому в груди і горло таким крижаним холодом, що Гассо почав задихатися. Він швидко поплив назад, до свого дерева.
І знову він дивився на коня. Той стояв, як і раніш, терпляче дожидаючись порятунку; вуха
його ворушились. Цей малопомітний рух примушував серце Гассо битися сильніше. Він глибоко зітхнув і вдруге спустився у воду.
І знову холод крижаними лещатами обхопив його тіло, забив дух.