Насамперед слід повторити, що я відправив батька П'ятниці та іспанця (двох, яких я вирятував від дикунів) у великому каное на материк, як я тоді гадав, по товаришів іспанця, аби позбавити їх такого ж лиха, підтримати їх наразі та гуртом подбати потім про подальше наше зВіллнення.
Їх я вирядив, а мені не лишалося ні просвітку, ні надії на власне, як і двадцять років тому, і я, звичайно, не міг передбачити, що станеться, тобто що до берега підійде англійський корабель і забере мене з собою; звичайно, іспанці дивом дивувались, коли побачили, що мене нема, а з'явилися натомість троє чужинців, котрі заволоділи всім залишеним моїм майном, яке інакше дісталося б їм.
Однак, аби не переривати оповідь, я насамперед узявся докладно розпитувати іспанця про його поїздку човном до одноземців, аби привезти їх на моє прохання. Він відказав, що, власне, нема про що розповідати, бо все минулося без пригод, година була погожа й море спокійне. Одноземці, видима річ, вельми зраділи, побачивши його (він, либонь, старшував, бо капітан судна, на якому вони зазнали катастрофи, незадовго перед тим помер): вони, буцім, тим більше здивувались, що він живий, знаючи, що його схопили дикуни та мають зжерти його, як і решту полонених; коли він розповів їм історію свого порятунку та пояснив, що приїхав по них, вони, нібито, не посідали себе на радощах, наче брати Йосипа, коли той відкрився їм і розповів про своє вивищення при дворі фараона; лише коли він показав їм зброю, порох, кулі й харчі для них на час зворотного шляху, вони прийшли до тями і, ще раз порадівши з приводу несподіваного рятунку, почали лаштуватись у дорогу.
Спочатку потрібно було роздобути каное; чесність чесністю, а довелось позичити у дружніх дикунів два великих каное, тобто дві піроги, щоб рибу надити чи поплавати.
Вони не барились і на цих пірогах рушили наступнго ранку: речей у них не було – вся одежа на них, а всі харчі – жмуток їстівних коренів, з яких вони робили собі поживу.
Не було їх усього-но три тижні, але під цю пору, на біду їм, мені випала нагода втекти, як я писав раніше, і я покинув острів, залишивши на ньому трьох зухвалих, запеклих, некерованих, затятих мерзотників, достоту нелюдів, – гірка чаша бідолашним іспанцям.
Єдине, що негідники чесно виконали – подали до рук прибулим на берег іспанцям мого листа до них, дали харчі та інші необхідні припаси, як я звелів; а також передали довгий перелік приписів – як пекти хліб, порати приручених кіз, сіяти й збирати хліб, доглядати за виноградом, випалювати горщики тощо, себто, робити все, з чого складалася моє життя на острові і чому я сам навчився поступово. Всі ці докладні записи вони віддали іспанцям (двоє з них добре розуміли англійську); вони і в іншому всіляко сприяли іспанцям, бо спочатку жили у злагоді з ними. Вони пустили іспанців до оселі чи печери й жили гуртом; старший іспанець, який встиг засвоїти, як я даю всьому раду, хазяював разом із батьком П'ятниці; англійці ж били байдики – тинялися по острову, стріляли папуг та ловили черепах, а коли ввечрі вертали додому, іспанці лаштували їм вечерю.
Іспанці не робили б із цього клопоту, якби ті дали їм спокій, але подлякачам терпець урвався, і вони почали поводитися, як пес на сіні: і сам не їсть, і другим не дає. Спочатку були дрібні розбіжності, й про них шкода мови, але згодом вибухнула війна, брутальна і зухвала, ні причини, ні якоїсь провокації, наперекір природі і навіть здоровому глузду, і хоча першими розповіли про це іспанці, тобто винувачі, але, коли я допитав англійців, ті не могли спростувати жодного слова.
Але перш, ніж перейти до подробиць, я маю надолужити один попередній пропуск; я забув сказати, що, коли-но ми взялися підіймати якір й розпускати вітрила, у нас на облавку спалахнула сварка, і я побоювався, що вона може перейти у заколот; вона припинилася щойно капітан набрався зваги, гукнув нас на допомогу та власноруч розтягнув шибайголів, а двох головних призвідців узяв за сторожу й закував у кайдани, а що вони вели перед і в попередній ворохобні, і тепер усіх страхали, він пригрозив завезти їх до Англії у залізах, а там повісити за бунт і спробу захоплення корабля.
Насправді капітан не мав цього на увазі, але погроза налякала всю команду; деякі матроси вкинули іншим у голову, що це капітан зараз такий добряка, а щойно вони зайдуть в якийсь англійський порт, він укине їх усіх у в'язницю і віддасть до суду.
Про це перевідав помічник капітана і нам сказав, і тоді всі взялися просити мене як поважану особу зійти вниз разом з помічником капітана і заспокоїти людей, запевнивши їх, що, якщо вони будуть добре поводитимуться решту шляху, всі минулі переступи вибачать і забудуть. Я пішов і дав їм слово честі, що все так і буде, й вони погамувалися та заспокоїлися ще більше, коли на моє прохання двох покараних матросів вибачили й зняли ланцюги.
Але через цей заколот довелося простояти ніч на якорі; а вранці вітер вщух, і ми виявили, що двоє зВіллнених кайданників вкрали по мушкету і ще якусь зброю (невідомо, скільки у них було набоїв з кулями), захопили незакріплений пинас і втекли на ньому до своїх друзяк на берег.
Щойно ми помітили це, я звелів послати на берег баркас з дванадцятьма матросами і помічником капітана на пошук ворохібників, але і двійко втікачів, і решта як здиміли, запрмітивши баркас, вони дременули до лісу. Помічник капітана хотів було на відплату витоптати на острові всі плантації, спалити домівки з меблями й залишити їх без нічого, але команди не було, і він нічого не чіпав та повернувся на корабель, забравши тільки пинас.
З цими двома втікачами матросів стало п'ятеро, але ті троє негідників були набагато запеклішими: через два-три дні вони виштурхали ту двійцю в три вирви й не схотіли мати з ними нічого спільного та харчів при цьому не дали, а іспанці натоді ще не повернулися.
Коли іспанці вперше висіли на берег, справа зрушила з місця: іспанці переконували трьох англійців прийняти до себе земляків, щоб, як вони казали, жити однією сім'єю, але ті не хотіли й чути про це, бо їх влаштовував відруб, а що тільки праця і старанність могли забезпечити їм комфорт, вони напнули свої намети на північному березі острова, ближче до заходу, щоб не наражатися на небезпеку з боку дикунів, які звичайно висаджуються на східному березі. Спорудили собі тут дві хижі – одна як житло, а інша як сарай і комора; тоді іспанці дали їм зерна для посіву і поділилися з ними горохом ще з мого запасу; вони обкопали якусь латку, посадовили, обгородили, як я їм показував, і зажили своєю господою. Настали перші жнива, і, хоча перша латка була невеличка, часу було обмаль, але ужинку вистачило і на хліб, і до хліба, а що один з них був на судні помічником кока, то охоче заходився готувати супи, пудинґи й наїдки з рижу, молока і тієї невеликої кількості м'яса, яке можна було здобути на острові.
Так і жили: що треба, те і є; аж ось троє зухвалих драбуг, їхніх земляків, прийшли до них і, задля втіхи й щоб образити їх, почали сікатися й казати, що острів належить їм, бо губернатор (тобто я) ув'язав їх, і тільки їх, у цю маєтність, і тому під будівницво треба наймати ділянку в посесію й платити їм чинш.
Ті двоє спочатку гадали, що то смішки, і запросили їх увійти, сісти й подивитися, які чудові оселі вони збудували, та назвати розмір того чиншу, а один з них ще й жартома сказав, що як вони вважають себе землевласниками і хочуть винаймати свою землю, то, з огляду на будівництво домівок та інші господарські покращення, він сподівається, що вони, за звичаєм всіх землевласників, дадуть цю ділянку в довготермінову посесію, і запропонував скласти контракт через нотаря. Тоді один з трьох, які гнівилися й псякували, оголосив, що це не жарти; неподалік у затишку чолов'яги розклали багаття й варили їсти, а цей мерзенник вихопив головешку і взявся тицяти її до стінки хатини, і вона зайнялася та була б за кілька хвилин згоріла, якби один з готувальників не підбіг і не відштовхнув лайдака та не затоптав вогонь, що було нелегко.
Нелюд так розлютився на чолов'ягу за те, що той відштовхнув його, що кинувся на нього з дилем, і, якби той не спритно не відсахнувся і не сховався в хижі, там би йому й гаплик. Його товариш укмітив загрозу в цьому їм обом, побіг по нього, і тут-таки вийшли вони з хижі вже з мушкетами; відтак той англієць, на якого непроханий гість кинувся з дилем, прикладом збив з ніг кривдника, перш ніж інші два стали їм до порятунку; коли ті підбігли, вони обоє намірили на них мушкети й порадили не наближатися.
У тих теж була вогнепальна зброя, але один з господарів – той, що відважливіший б – доведений до відчаю небезпекою, крикнув їм, що, якщо вони поворухнутися, їм гаплик, і наказав скласти зброю. Зброю вони, звичайно, не склали, але, діставши одкоша, вирішили преговорювати й погодилися піти, забравши з собою пораненого товариша, якому таки добряче зацідили. А проте скривджені припустилися великої помилки, не скориставшись перевагою і не розззброївши кривдників: слід було негайно відібрати зброю, піти до іспанців та розповісти про зухвальство негідників, бо тепер усім трьом уроїлось бажання помсти, і про це свідчив кожен день.
Розділ ІІІ. Боротьба з канібалами
Не переобтяжуватиму розповідь переліком збитків, яких вони завдали землякам – наприклад, витоптали їхні посіви, застрелили трьох козенят і молочну козу, приручених англійцями для господарських потреб, – взагалі всіляко їм дошкуляли й довели чолов'яг до такого відчаю, що ті поклали при першій же нагоді поквитуватися з кривдниками. Для цього вони вирішили піти в замок, як вони називали моє колишнє житло, де поганці жили разом з іспанцями, і викликати їх на ґерць, а іспанців попросити бути при тому й стежити, щоб бій був чесним; вони повставали удосвіта й почали викликати англійців поіменно, а коли відгукнувся іспанець, сказали йому, що вони бажають говорити із земляками.
Сталося так, що напередодні двоє іспанців зустрілися в лісі, з одним з тих англійців, яких я, на відміну від інших, називатиму чесняком, і той зі смутком поскаржився їм на варварське ставлення до них земляків, і розповів, як ті поталували плантацію, знищили насилу вирощене збіжжя, вбили молочну козу і трьох ягнят, тобто виплюндрували їм усі запаси, тож якщо іспанці не допоможуть їм знову, доведеться померти з голоду.