Третій же присів навпочіпки коло забитого і заглянув йому в обличчя. З мороку воно виринуло тому, хто дивився, білим як крейда, і якимсь натхненно прекрасним.
За кілька секунд нікого з живих на дорозі не було. Бездиханне тіло лежало, розкинувши руки. Ліва ступня потрапила в місячну пляму, так що виразно проглядав кожен ремінець сандалії. Весь Гефсиманський сад у цей час гримів солов’їним співом. Куди подалися двоє Іудиних різунів, не знає ніхто, але путь третього чоловіка в каптурі відома. Зійшовши з путівця, він подався в хащу маслинових дерев, прямуючи на південь. Він переліз через садову огорожу далеко від головних воріт, на південному краї саду, там, де пообвалювалося горішнє каміння муру. Незабаром він був на березі Кедрону. Тоді він увійшов у воду і брів певний час водою, доки не зобачив віддалеки обриси двох коней і людини побіля них. Коні теж стояли в потоці. Вода струмувала, обмиваючи їхні копита. Коновод сів на одного коня, чоловік у каптурі на другого, і поволі вони обидва пішли потоком, і було чути, як скреготало каміння під копитами коней. Потім вершники виїхали з води, вибрались на єршалаїмський берег і пішли ступою попід городським муром. Тут коновод відокремився, поскакав уперед і згинув з очей, а чоловік у каптурі зупинив коня, зліз з нього на безлюдній дорозі, скинув свій плащ, перекинув його навиворіт, витяг з-під плаща плаский шолом без пір’я і одягнув на голову. Тепер на коня вискочив чоловік у військовій халамиді й з коротким мечем при боці. Він смикнув поводи, і гарячий кавалерійський кінь пішов ристю, підтрушуючи вершника. Тепер шлях був недовгий — верхівець під’їздив до південної брами Єршалаїма.
Під склепінням брами танцювало і скакало неспокійне полум’я смолоскипів. Вартові вояки з другої кентурії Блискавичного легіону сиділи на кам’яних лавах, граючи в кості. Побачивши військового, що над’їхав, вояки посхоплювалися з місць, той махнув їм рукою і в’їхав у город.
Город було залито святковими вогнями. За кожним вікном грало полум’я світочів і звідусіль, зливаючись у незграйний хор, звучали славослів’я. Іноді заглядаючи у вікна, що виходили на вулицю, верхівець міг бачити людей за святковим столом, на якому лежало м’ясо козляти, стояли чаші з вином між тарель з гіркими травами. Насвистуючи якусь тиху пісеньку, вершник помірною ристю брався вуличками Подолу, прямуючи до Антонієвої вежі, зрідка позираючи на ніде в світі небачені п’ятисвіччя, що палали над храмом, або на місяць, який вис ще вище п’ятисвіч.
Палац Ірода Великого не брав участі у святі пасхальної ночі. В приміщеннях на затиллях палацу, звернених до півдня, де квартирували офіцери римської когорти та легат легіону, світилися вогники, там виказувався якийсь рух і життя. Передня ж частина, чільна, де був єдиний і мимовільний мешканець палацу — прокуратор, — вся, зі своїми колонадами і золотими статуями, немовби осліпла під яскравим місяцем. Тут, усередині палацу, панували морок і тиша. А до середини прокуратор, як і казав Афранію, волів не йти. Він звелів приготувати постіль на балконі, там, де обідав, а вранці вів допит. Прокуратор ліг на приготоване ложе, але сон не брався його. Оголений місяць висів високо в чистому небі, прокуратор не зводив з нього очей протягом кількох годин.
Десь опівночі сон зрештою змилувався над ігемоном. Судомно позіхнувши, прокуратор розщібнув і скинув плащ, зняв з сорочки пояс із широким крицевим ножем у піхвах, поклав його на крісло біля ложа, скинув сандалі й витягнувся. Банга тут же скочив до нього в постіль і ліг поруч, головою до голови, і прокуратор, поклавши собаці на шию руку, склепив нарешті очі. Тільки тоді заснув і пес.
Ложе було в напівмороці, закрите від місяця колонадою, але зі сходів ґанку до постелі пролягла місячна смуга. І лишень прокуратор опустив зв’язок з тим, що було довкола нього насправді, він враз рушив по світляній дорозі й пішов по ній вище й вище, просто до місяця. Він навіть розсміявся уві сні від щастя, так-бо все склалося чудово і неповторно на прозорій блакитнявій дорозі. Супроводив його Банга, а поруч з ним ішов мандрівний філософ. Вони сперечалися про щось складне та важливе, до того жоден з них не міг подолати іншого. Вони ні в чому не сходилися один з одним, і від цього їхня суперечка була особливо цікава і нескінченна. Звичайна річ, сьогоднішня страта виявилася чистісіньким непорозумінням — адже ось філософ, що вигадав таку неймовірну нісенітницю, як те, що всі люди добрі, йшов поряд, отож він був живий. І, певно, цілком жахливо було б навіть помислити про те, що таку людину можна стратити. Страти не було! Не було! Ось у чому вся принада цієї проходки вгору по місячних сходах.
Вільного часу було стільки, скільки бажалося, а гроза мала бути лише надвечір, і боягузтво, безперечно, один з найстрашніших пороків. Так казав Ієшуа Га-Ноцрі. Ні, любомудре, я перечу тобі: це найстрашніший порок!
Ось, до прикладу, не був страшком теперішній прокуратор Іудеї, а колишній трибун у легіоні, тоді в Дівочій Долині, коли люті германці мало не загризли Щуролупа-Велетня. Та даруйте, філософе! Невже ви, з вашим розумом, допускаєтеся думки, що заради людини, яка діяла злочинно супроти кесаря, занапастить свою кар’єру прокуратор Іудеї? — Так, так, — стогнав і хлипав уві сні Пілат.
А, певно, занапастить. Вранці ще не занапастив би, а тепер, уночі, зваживши все, ладен занапастити. Він піде на все, щоб порятувати від страти цілковито ні в чому не винного схибленого мрійника та лікаря!
— Ми тепер будемо завжди в парі, — казав уві сні йому обідраний філософ-бурлака, який невідомо як станув на шляху вершника із золотим списом. — Коли один, то, значить, і другий тут же! Пом’януть мене, — зараз же пом’януть і тебе! Мене — знайду, безбатченка, і тебе — сина короля-звіздаря і дочки мірошника, вродливиці Піли.
— Так, ти вже не забудь, пом’яни мене, сина звіздаря, — просив уві сні Пілат.
І, забезпечившись кивком злидаря з Ен-Сарида, який крокував поруч з ним, жорстокий прокуратор Іудеї від радості плакав і сміявсь уві сні.
Все це було так хороше, але тим жахливішим було пробудження ігемона. Банга загарчав на місяць, і слизька, наче утерта олією блакитнява дорога перед прокуратором запалася. Він розтулив очі й найперше пригадав, що страта була. Відразу прокуратор звичним рухом учепивсь у нашийник Банги, потім хворими очима почав шукати місяць і побачив, що він трохи відійшов убік і посріблився. Його сяяння перебивало неприємне неспокійне світло, яке танцювало на балконі перед самими очима. В руках у кентуріона Щуролупа палав і чадів смолоскип. Щуролуп зі страхом і злістю косував на небезпечного звіра, який наготувався стрибнути.
— Не чіпати, Банга, — болісно сказав прокуратор і кашлянув. Закриваючись від полум’я рукою, він говорив далі: — І вночі, й при місяці нема мені спокою!.. О, боги! У вас теж погана служба, Марку! Вояків ви калічите...
З величезним подивом Марк дивився на прокуратора, і той спам’ятався. Щоб загладити даремні слова, промовлені зі сну, прокуратор сказав:
— Не ображайтеся, кентуріоне. Моє становище, кажу, ще гірше. Чого вам треба?
— До вас зверхник таємної охорони, — спокійно повідомив Марк.
— Кличте, кличте, — прочищаючи горло кашлем, наказав прокуратор і став босими ногами намацувати сандалі. Полум’я заходило по колонах, застукали каліги кентуріона по мозаїці. Він вийшов у сад.
— І при місяці немає мені спокою, — скрипнувши зубами, сам до себе проказав прокуратор.
На балконі замість кентуріона з’явився чоловік у каптурі.
— Банго, не зачіпати, — тихо сказав прокуратор і стиснув потилицю собаки.
Перш ніж говорити, Афраній, за своїм звичаєм, розглянувся і відійшов у тінь і, пересвідчившись, що, окрім Банги, зайвих на балконі немає, тихо сказав:
— Прошу віддати мене під суд, прокураторе. Ви мали рацію. Я не зумів уберегти Іуду з Киріафа, його зарізали. Прошу суду та усунення зі служби.
Афранію привиділося, що на нього дивляться четверо очей — собачі та вовчі.
Афраній витягнув з-під халамиди зашкарублу від крові калитку, запечатану двома печатками.
— Ось цей мішок з грошима підкинули вбивці в дім первосвященику. Кров на цьому мішку — кров Іуди з Киріафа.
— Скільки ж там, цікаво? — спитав Пілат, нахилившись до калитки.
— Тридцять тетрадрахм.
Прокуратор посміхнувся і сказав:
— Мало.
Афраній мовчав.
— Де забитий?
— Цього я не знаю, — зі спокійною гідністю відповіла людина, що ніколи не розлучалася зі своїм каптуром, — сьогодні вранці розпочнемо пошуки.
Прокуратор здригнувся, облишив ремінець сандалі, що ніяк не защіпався.
— Але ви напевно знаєте, що його вбито?
На це прокуратор дістав суху відповідь:
— Я, прокураторе, п’ятнадцять років на службі в Іудеї. Я розпочинав ще за Валерія Грата. Мені не обов’язково бачити труп для того, щоб сказати, що людина вбита, і ось я вам доповідаю, що той, хто прозивався Іуда з Киріафа, кілька годин перед цим зарізаний.
— Даруйте, Афранію, — відповів Пілат, — я ще не прокинувся до ладу, тому і сказав таке. Я сплю погано, — прокуратор посміхнувся, — і все бачу місячний промінь уві сні. Так смішно, подумайте. Наче я гуляю по цьому променю. Отож я хотів би знати ваші передбачення в цій справі. Де ви збираєтеся його шукати? Сідайте, зверхнику таємної служби.
Афраній уклонився, підсунув крісло ближче до ложа і сів, брязнувши мечем.
— Я збираюся шукати його неподалік від маслинових вичавок у Гефсиманському саду.
— Так, так. А чому саме там?
— Ігемоне, я гадаю, Іуду вбито не в самому Єршалаїмі та й не десь далеко від нього, його забили під Єршалаїмом.
— Я маю вас за одного з найвидатніших знавців своєї справи. Не знаю, втім, як з цим стоїть у Римі, але в колоніях рівного вам немає. З’ясуйте, чому?
— Ні в якому разі не допускаю думки, — говорив неголосно Афраній, — про те, щоб Іуда дався в руки будь-яким непевним людям у межах города. На вулиці не заріжеш таємно. Отож його мали б заманити кудись у підвал. Але служба вже шукала його на Подолі й, безумовно, знайшла б. Але його немає в городі, за це я вам поручуся. Якби його вбили далеко від города, цей пакунок з грішми не могли б підкинути так швидко. Він забитий поблизу города, його зуміли виманити за город.
— Не збагну, яким чином це можна було зробити.
— Так, прокураторе, це найважче питання в усій цій справі, я навіть не знаю, чи зможу його розв’язати.
— Справді, загадка! У святковий вечір віруючий іде невідомо чому за город, кидаючи пасхальну трапезу, і там гине.