Хоч, правда, її брат Нісон каже, що найперша справа в Нью-Йорку — це обвінчатися. Якби не соромно було, каже Нісон, він би ще тут, на пароплаві, повів їх до вінця, "щоб я так мав чуже добро!.." Проте Генрієтта іншої думки. Генрієтті хочеться трохи побути нареченою. Хоч би кілька тижнів. Чого їй поспішати? Вона так довго ждала. Чому ж не дозволити собі таку приємність?..
— Ще далеко до Америки? — знову спитала вона в нього, але він не слухав її. Він, видно, думками залетів десь дуже далеко?
Так, дуже далеко. Ось скоро, ще сьогодні, він буде там, куди прагнув так довго, мало не протягом усього життя. Ось скоро, ще сьогодні, він побачить ту, якої не забував ніколи, ні на хвилину. Яка буде їхня перша зустріч у цій країні, після стількох років розлуки? Чи впізнає вона його? Він її, напевне, впізнає. У нього її портрет, який нещодавно надіслала йому мадам Черняк. Портрет лежить у нього в бічній кишені... Він притискує рукою бічну кишеню, а Генрієтта переконана, що він має на увазі її. А то кого ж, якщо не її?.. Вона горнеться до нього ще дужче і заглядає йому в очі, лащиться до нього, як кошенятко.
— Скоро ми будемо в Америці, як ти гадаєш? — питає вона його втретє, дає йому щиглика пальцем по носі і сміється: ха-ха-ха!
Рафалеско витріщився на неї. Він не знає, чого вона сміється. Йому перебили саме найкращі думки... В цю хвилину він зовсім забув про дівчину, яка повисла на його руці. Та вона йому нагадала про себе. Він оглядає її з голови до ніг, думаючи при цьому: навіщо цей флірт?.. Чого він так пізно закохався в оцю?.. Від одного лиха відкарас-кався, у друге вскочив...
Зовсім мимоволі йому приходить на пам'ять знову Златка з її завжди меланхолійним виглядом, з її розпухлими від плачу очима, мимоволі пригадує він також останні Гольцманові слова, сказані придушеним хрипким голосом на прощання: "Сирітка... Бідолашна сирітка!.." Хотілося б забути, але він не може. Хотілося б, щоб усе його минуле, всі оці кілька років, що він блукає по світах, лишилися на тому боці океану, в старому світі і щоб він прибув у новий світ новонародженим, ясним, чистим, непорочним — таким, як він був колись, давно-давно, в перші, ясні дитячі роки... Але, як на те, ніщо не забувається, і в голову лізуть най-смутніші, найпохмуріші думки.
Щоб спекатися цих думок і картин, він дивиться на океан. Тепер уже не відірватися від нього поглядом. Усі пасажири знову на палубі, милуються океаном, не можуть ніяк натішитися його красою й блиском. Немає межі його величі, коли він гнівається, ні з чим не зрівняти його красу, коли океан заспокоюється.
Спокійний був океан коло берегів Нью-Йорка. Не Тихий, а спокійний.
Розділ 24
ЛОМЖИНСЬИИЙ КАНТОР
УСКОЧИВ У БІДУ
Як відомо, вхід до раю не такий легкий: треба спершу очиститися, пройти всі сім відділів чистилища.
Так само, як у небесному раю, відбувається і на цьому світі, в зеленому раю, що зветься Америкою. Не перед кожним відчиняються ворота, і не кожному це легко вдається.
Ті, що знають цей секрет,— а рідко хто цього не знає,— вживають усіх заходів ще заздалегідь, перше ніж виїжджають з дому, і озброюються та забезпечують себе всім потрібним. Проте все-таки їм калатають серця ще за багато миль перед Нью-Йорком. їх обсипає жаром і снігом, вони зуб з зубом не зводять, гарячково позіхають, потягуються, чепуряться, оглядають одне одного і просять бога, щоб не спотикнутися, не вскочити в біду під час допиту, щоб швидко й легко очиститися, пройти всі сім відділів чистилища на "Острові сліз" і вступити щасливо у ворота раю, тобто в золоту країну.
Наші мандрівні актори пересувної трупи "Кламер, Швальб і К°" сміялися з усіх цих церемоній та готувань. Великий клопіт — Америка! Вони легко могли б, кажуть вони, тричі в'їхати, виїхати і знову в'їхати. Дурні, кажуть вони, вигадали труднощі. Немає ніяких труднощів. Якщо ти здоровий, молодий, повний сил і веселий, якщо вдягнений по-людськи та ще маєш, щоб показати, кілька доларів і можеш назвати за ім'ям кількох знайомих — тобі нема чого боятися!
Чого, наприклад, боятися Америки такому джентльменові, як містер Кламер, що вбраний в такий елегантний смокінг, а англійська мова — це його рідна мова? Або такому велетневі, як Нісон Швальб? Чи Ізакові ІПвальбу? Дай боже всім емігрантам такі шанси.
Про артистичну парочку, Рафалеска й Генрієтту, годі казати. Перед такими молодими, гарними, здоровими, добре вбраними людьми всі двері й ворота відчинені. От тільки ломжинський кантор з його музичною сімейкою!..
Судилося людині ківш лиха скуштувати. Тобто і тут усе було б гаразд. Вони, хвалити бога, всі здорові й дужі, мають, нівроку, добрий апетит — було б тільки завжди що їсти. Але з кантором сталося нещастя — і він сам винен у цьому. Він мусив знати наперед, що такий, нівроку, багатодітний чоловік, як він, повинен був наперед поговорити із своїми компаньйонами, щоб вони забезпечили його кількома доларами й щоб він мав що показати, коли в нього запитають... Кантор виправдовувався тим, що, мовляв, не знав цього. Він вважав, що Америка це Америка. Нарешті виявляється, нехай бог не покарає за такі слова, що вона гірша за Ломжу. Скільки злидарів, наприклад, прибуває до Ломжі, але піхто не питає в них, чи мають вони гроші, чи не мають. Таке ще вигадають!
Ломжинський кантор добре попотів, бідолаха, набагато більше, ніж перед амвоном. Уявіть собі, беруть чоловіка, ні сіло ні впало, з доброго дива, і вимагають, щоб він показав "моні". Яке таке "моні"? Виявляється, що це вони мають на увазі гроші. Американські долари. Англійські фунти теж не зашкодять. І навіть російські карбованці, кажуть вони, теж валюта. Аби була валюта, так пояснили йому вже потім. Він повинен показати — натякнули йому досить одверто — готівку, довести, що він може прохарчуватися на першій порі, а не лягти тягарем на плечі чужих... "Чужих? Воронь боже!" — виправдовувався бідолашний кантор, наскільки було в його силах висловлюватися мішаною англійською й німецькою мовами. Він пояснював на мигах, обома руками, що він, крий боже, не сам-один, що в нього, нівроку, ціла сімейка... Коли так, пояснили йому, то нехай буде такий ласкавий і покаже, на які кошти він оцю сімейку прогодує.
Коротше кажучи, що далі, то більше вгрузав наш кантор у багно. Уже дійшло до того, що його мали намір приєднати до тієї категорії емігрантів, яким гостинно кажуть: "Завертайте коні".
Даремне було його белькотіння напіванглійською, на-півнімецькою мовою. Даремно розмахував він руками, моргав бровами і апелював до свого компаньйона містера Кламера, який уміє розмовляти англійською мовою.
Містер Кламер удавав, що нічого не бачить. Містер Кламер був мастак давати поради в Уайтчепелі, у себе в кафе "Національ", але не тут, коли сходили з пароплава на американський грунт, де "кляті російські жебраки" зняли такий галас і гармидер, що можна збожеволіти! Містер Кламер помалу повернувся, погладив смокінг, розпустив широку бороду туди й сюди, як генерал Скобелев, і ушився — як кажуть англійці: "Зрікаюся геть усього", що означає: "Моя хата скраю..."
Щастя, що на пароплаві був другий компаньйон, Нісон Швальб, людина з комбінаціями. Пронюхавши на віддаленні, що кантор ускочив у біду, наш геніальний комбінатор одразу ж збагнув, про що тут ідеться. Він покликав набік канториху, пошушукався з нею хвилинку, гостро підморгуючи очима, й сунув їй щось за пазуху. Потім підморгнув їй та дітям:
— Ходімо!
Іншим разом, за інших обставин, наш комбінатор, будьте певні, дістав би від канторихи доброго прочухана. Щоправда, напівсоромлива й напівзухвала ломжинська канто-риха їде, скажемо одверто, в одному товаристві з акторами в країну, що зветься Америкою. Це все правда, проте не слід забувати, що все ж вона не якась хористка чи танцюристка, боронь боже, не співачка й навіть не примадонна (то вона мала на увазі його сестру Генрієтту), яка цілується з чужим парубком (то вона мала на увазі Рафалес-ка), хоч невідомо ще, чп він таки наречений чи просто приший кобилі хвіст... Тим часом вона ще законна дружина ломжинського кантора, і такий шалапут, як Нісон Швальб, повинен шануватися, знати міру. Але зараз, коли таке сум'яття, до того ще почувши, що її чоловік ускочив у біду, вона не мала часу навіть оглянутися. А тут оцей шалапут Швальб узяв її за руку і підвів просто до столика. Добре розмовляючи англійською мовою, він виступив, сказати б, оборонцем кантора, канторихи й усієї їхньої музичної сімейки. Ми перекладаємо його слова по-нашому:
"Мої панове! Я вповноважений представити вам жінку цього містера. Вони не вміють розмовляти англійською мовою. Бачите, яка сімейка (він показав рукою на всіх кан-торових дітей)? Це, хвалити бога, сім'я самих музикантів, обдарованих талантів. Вони всі, треба вам знати, від батька до найменшої дитини заробляють на хліб, можна сказати, золото загрібають. Тільки одна ця жінка (він показав на канториху), вона єдина нічого не заробляє. Вона тільки вірна дружина чоловікові, мати дітям, господиня в хаті і за касирку. Вся каса переховується завжди в неї у доброму місці... Щоб у цієї жінки видобути цент, чуєте, треба добре підперезатися!"
Ці слова він виголосив перед панами англійською мовою. А канторисі наказав простою єврейською мовою:
— Тітонько! Розстебніться, будь ласка, і витягніть з-за пазухи готівку!..
Лише тоді, коли вже всі твердо стояли на суходолі, на американському грунті, ломжинський кантор зрозумів, в якій він був небезпеці і з якої біди його витягли. Він обняв свого оборонця і визволителя, наскільки було можливо обняти такого гомилу, як Нісон Швальб, почав його цілувати, притискувати до серця й з слізьми на очах дякувати:
— Серденько! Рідний мій батечку! Ви ж такий розумник! Цар Соломон! Янгол з неба! Ви... не знаю, що сказати! — І він знову хотів його розцілувати.
— Годі вже! Годі! — виривався Нісон Швальб з канто-рових рук.— Що хоче від мене цей причепа? Далебі, цей чоловік мене задушить на американському грунті, щоб я так мав чуже добро!
Розділ 25
БЛАГОСЛОВЕННА КРАЇНА
У зворушливий момент, коли ломжинський кантор почав обіймати й цілувати свого оборонця та визволителя, а той пручався обома руками, Нісон Швальб побачив якесь створіння, схоже на жінку, в червоній ротонді з широким, наче місяць, обличчям, з масною усмішкою й повним ротом білих зубів.
Створіння — побачив він — спершу накинулось на його сестру Генрієтту, потім лунко розцілувалося з його братом Ізаком, а тоді напустилося на Рафалеска, охопило його дебелими руками й почало цілувати та обіймати, як сестра, як мати, як рідна мати.
— Хто це страховище? — звернувся Нісон Швальб із запитанням спершу до кантора, а тоді до канторихи.