Останні слова, сказані мені, перед тим, як ми розлучилися назавше, були про те, що він чекає від Гінденбурґа, наполеонівського генерала, баталії наполеонівського типу, покликаної відтяти одне від одного двох союзників, якщо не зраджує мене пам'ять, англійців і нас. Не минуло й року після Роберової загибелі, як критик, якого Ро-бер підносив до небес і який, очевидно, справив величезний вплив на його воєнні ідеї, пан Анрі Біду, відзначив, що наступ Гінденбурґа в березні 1918 року був "баталією розколу супротивника, зосередженого на одній лінії проти двох супротивників, маневр, який вийшов у цісаря 1796 року на Апеннінах, але провалився 1815 року в Бельгії. А перед тим Робер порівнював битви із п'єсами, де не завше легко зрозуміти, чого хотів автор, адже дорогою він сам не раз міняв свої плани. Що ж до згаданого німецького наступу 1918 року, то Робер навряд чи згодився б з інтерпретацією пана Біду. Послухати бодай інших критиків: вони гадають, ніби успіхи Гінденбурґа на Ам'енському напрямку, а потім вимушене тупцяння, нові його успіхи у Фландрії і нове тупцяння, випадково зробили Ам'єн і Булонь цілями, яких він не ставив перед собою спочатку. Кожен може прочитати п'єсу по-своєму: є такі, хто бачить у цьому наступі заповідь блискавичного маршу на Париж, а іншим тут вважаються безладні удари тараном із метою розгромити англійське військо. І навіть якщо накази воєначальника суперечать тій чи тій концепції, критикам завжди вільно сказати, як Муне-Сюллі відповів Кокленові на його запевнення, що "Мізантроп" не та сумна драма, якою той хотів би її бачити (бо Мольєр, як засвідчують сучасники, давав їй комічну інтерпретацію, викликаючи вибухи сміху): "Ну що ж, виходить, Мольєр помилявся".
"А ви пам'ятаєте, що він казав про літаки? У нього був такий чудовий вислів: "Кожне військо повинне бути стооким Арґусом". Овва, він не побачив, як справдилися його слова!" — "Ба ні, таки побачив, — відповів я, — у битві над Сом-мою; він чудово знав, що в ній спершу осліпили супротивника, вийнявши йому очі, тобто знищили літаки та аеростати на припоні". — "Авжеж! — А що відтоді, як стала жити тільки розумом, Жільберта набралася педантизму ерудитки, то вона додала: — І він обстоював повернення до старих методів. Чи знаєте ви, що в цю війну месопотамські походи (свого часу вона, мабуть, це чи не вичитала у статтях Брішо) до цяти нагадували відступ Ксенофонта? Аби перевезтися з Тигру на Ев-фрат, англійська зверхня команда послуговувалася белонами, себто довгими вузькими човнами, тамтешніми гондолами, відомими ще старожитнім халдеям". Завдяки цим словам до мене дійшло, що таке застій старовини — старовина застигає у тих чи інших місцях внаслідок якогось особливого тяжіння, нерухоміє і довгий час не змінюється, заперечуючи саму себе.
"Мені здається, він устиг помітити одну особливість війни, — сказав я їй, — а саме, що війна — це щось людське, що вона переживається як любов чи ненависть, що її можна переповідати як роман, а отже, якщо хтось почне доводити, що стратегія — наука, це не допоможе йому зрозуміти війну, бо характер війни не стратегічний. Ворог не знає наших планів, так само як невгадні нам наміри коханої жінки, та й своїх власних планів ми, напевно, не знаємо. Чи планували німці, наступаючи в березні 1918 року, здобути Ам'єн? Ми не маємо жодного уявлення. Може, вони не мали його й самі, а на їхній задум вирішальний вплив справили події, пов'язані з просуванням на захід, на Ам'єн. Навіть припускаючи, що війна наука, все одно її мається зображувати так, як Ельстір малював море, заходячи з іншого боку, з боку ілюзій та вірувань, корегованих потроху, в дусі Достоєвського, коли той описує чиєсь життя. А втім, як мовиться, і сліпому видно, що війна вимагає не так стратегії, як медицини, і, як у медицині, в ній трапляються непередбачені випадки, яким клініцист міг би запобігти, такі, скажімо, як російська революція.
А проте, визнаю: завдяки тому, що я читав у Бальбеку, коли Робер був поруч, мене вразило не так те, що під час французької кампанії я віднайшов шанці пані де Севіньє, як те, що на Сході у зв'язку з облогою Кут-ель-Амари (Кут-лемір, "як ми вимовляємо Во-ле-Віконт і Байо-Левек", — сказав би ком-брейський кюре, якби дійшов у своїй етимологічній жадобі ще й до східних мов) я побачив, як разом із Багдадом зринає назва і Басри, безліч разів згадувана в "Тисячі й одній ночі", Басри, куди в добу каліфів — задовго перед появою генерала Таусенда і генерала Ґорінджера — мандрує щоразу, як покине Багдад чи в Багдад повернеться, як відпливе від берега чи на нього зійде, Синдбад-Мореходець.
Протягом усієї розмови Жільберта говорила про Робера із шаною, яка, здавалося, радше стосувалася мого давнього приятеля, ніж її померлого мужа. Вона немов хотіла сказати: "Знаю, як ви ним захоплювалися. Можете бути певні: я зрозуміла його винятковість". А проте любов, якою вже напевно не зігрівався її спогад, либонь, іще була опосередкованою причиною певних особливостей її теперішнього життя. Так Жільберта тепер була нерозлийвода з Андре. Хоча Андре починала, надто завдяки чоловіковому талантові й своєму власному глуздові, проникати, якщо й не в середовище Ґермантів, то принаймні в незрівнянно елегантніші сфери, аніж світ, де вона бувала досі, все ж усі дивувалися, що маркіза де Сен-Лу рачила стати її найкращою подругою. Вся справа, мабуть, була в Жільбертиному нахилові до того, що вона вважала за артистичне життя, і в безперечному її занепаді як великосвітньої дами. Таке тлумачення здається мені правдивим. Проте мені спала ще й інша думка, і то дуже переконлива: образи, що ми споглядаємо, хоч би де вони громадилися, це загалом відбиття або певний хитромудрий наслідок першого, досить відмінного, хай і симетричного, угруповання інших образів, щонайвіддаленішого від другого. Я подумав так: якщо кожен вечір бачили разом Андре, її мужа та Жільберту, то це пояснювалося тим, що на багато років раніше майбутнього мужа Андре можна було бачити з Рахиллю, — то вже потім він покинув її заради Андре. Очевидно, Жільберта нічого тоді про це не знала, обертаючись у сферах занадто відлеглих і занадто високих. Але вона мала довідатися про це згодом, коли Андре пішла вгору, а вона сама опустилася вниз рівно настільки, щоб обидві могли помітити одна одну. Отоді-то вона, знати, й підпала під чари жінки, ради якої Рахиль покинув чоловік, мабуть, таки чарівливий, якщо Рахиль поставила його над Робером. (Було чути, як принцеса Ґермантська повторює з певною екзальтацією і лящанням від заліза у роті: "Авжеж, достеменно так, клан! наш клан! О, я люблю цю молодь, таку тямовиту, таку активну, ох! яка ж бо з вас мужйка!" І вона впакувала грубий монокль в округле око, напівусміхнене, напіввибачли-ве, мовляв, хоч вона й не потрапить довго підтримувати веселий настрій, проте сповнена незнищенної зваги "брати участь" у житті "нашого клану".
Отож, мабуть, Андре нагадувала Жільберті її дівочий роман, кохання до Робера, і вона відчувала велику шану до Андре, предмета безтямної закоханосте чоловіка, любого серцю Рахилі, яку, Жільберта це відчувала, Робер кохав дужче, ніж її саму. А може, навпаки, ці спогади не відігравали жодної ролі в Жільбер-тиній прихильності до цього артистичного подружжя, — може, тут належало дошукуватись, як це робиться частенько, просто невід'ємних одне від одного уподобань світської жінки: обтесатися і набратися поганих звичок. Жільберта, може, забула Робера незгірше, ніж я забув Альбертину, а якщо й знала, що то задля Андре митець покинув Рахиль, то, бачучи їх, ніколи про це не думала, і це не відбилося на її симпатії. Вирішити, чи перше моє пояснення було не лише правдоподібне, а й правдиве, можна було тільки завдяки свідченням зацікавлених осіб, бо лише ця єдина рада залишається нам у таких випадках, якщо зацікавлені особи зуміють вдихнути у свою сповідь провидливість і щирість. Так чи інакше, зустріч із Рахиллю, нині уже славною акторкою, не могла бути для Жільберта чимось надто приємним. Отож я зажурився на звістку, що Рахиль на цьому ранку читатиме вірші, як обіцяли, "Спомини" Мюссе та кілька Лафонтенових байок.
"А що вас надить на такі людні зібрання? — поцікавилася Жільберта. — От уже не думала, що спіткаю вас на цій гицлівці. Я сподівалася спіткати вас де завгодно, тільки не на цій толоці у моєї тітки, еге ж, саме тітки, — додала вона хитро, адже, бувши дружиною Сен-Лу трохи довше, ніж пані Вердюрен — принцесою, вона вважала, що вона одна з Ґер-манток, і була вражена мезальянсом, якого допустився її вуйко, пошлюбивши пані Вердюрен, — річ цілком зрозуміла, бо цю останню не раз при ній висміювали у родині, а про мезальянс, якого одруженням із Жільбертою допустився Сен-Лу, згадували тільки позаочі. Зрештою Жільберта тим більше підкреслювала свою погорду до цієї нешугованої тітки, що принцеса Ґермантська, спонукувана своєрідним збоченням, коли інтелігентні люди відступають від звичного такту, а також спонукувана притаманною літнім людям потребою поринати у спогади і, нарешті, бажанням додати минувшині нової гожости, любила говорити про Жільберту: "Аби ви знали, це для мене аж ніяк не нове знайомство, я знала, та ще й як, матір цієї шмаркачки; то була велика приятелька моєї кузини Мар-сант. Саме в мене вона познайомилася з Жільбертиним батьком. Що ж до цього бідака Сен-Лу, то я давно вже знаю всеньку його родину, його власний вуйко гостив у мене часто в Ла-распельєр". — "Бачте, Вердюрени — це ніяка не богема, — казав мені то той, то той, наслухавшися просторікувань принцеси Ґермантської, — вони приятелювали як світ світом із родиною пані де Сен-Лу". Може, один я, завдяки моєму дідові, знав, що Вердюрени і справді не були богемою. Але не тому, що знали Одетту. Просто оповіді про минувшину, нікому вже невідому, сплітати так само легко, як і розповіді про мандри до країв, де ніхто ніколи не був. "Зрештою, — виснувала Жільберта, — якщо ви часами покидаєте свою вежу зі слонової кости, то чи не більше вам би смакували скромні сходини у мене, куди я запрошувала б милих і дотепних людей? Такі збіговиська, як тут, вам протипоказані. Я бачила, як ви гомоніли з моєю тіткою Оріаною, звичайно, людина вона вартна, але я не погрішу проти істини, коли скажу, що до інтелектуальної еліти вона не належить".
Я не міг поділитися з Жільбертою думками, які вже годину обсідали мені голову, але мені здалося, що стосовно самих розваг вона зуміє мене потішити, тим паче, що літературні розмови з дукинею Ґермантською, мабуть, не конче мали розважати мене більше, як із пані де Сен-Лу.