Тетьє впав на землю, тягнучи за собою інших, ще дальші стрибнули вперед. Перш ніж Мельхіор усвідомив це, він опинився серед людей. Він спробував схопити одного зі збройних, але той не тільки втримав його на відстані мечем, але й повалив тупим кінцем списа. У розпал бійки Мельхіор впав на землю і відчув, як ноги пробігли по ньому, після чого втратив свідомість.
Він прийшов до себе в дивній суміші блаженства й болю. Біль був у кінцівках і робився ріжучим при кожному русі. Приємне відчуття вкрило біль, як літня пелена; він лежав, притуливши голову до м'якої округлості, чиясь холодна рука відводила з його обличчя зліплене брудом волосся. Жіночий голос сказав: "Він живий!". Мельхіор розплющив очі. Він помітив, що його голова лежить на зігнутому коліні якоїсь черниці, поруч стояла ще одна сестра. По білих чепцях та темно-синіх рясах він впізнав сестер ордену святого Франциска. Сестри милосердя... палаюче місто... Мабуть, вже був ранок, за головами черниць небо сіріло від сходу сонця. Він був непритомний, але зараз тепер краєм зору бачив розпливчасті обриси Ратуші й суду. Він і досі лежав на Великому Ринку, черниці-францисканки повернули його до тями. Раптом Мельхіора охопило таке сильне бажання побачити обличчя черниці, на колінах якої він лежав, що вона ніби вгадала це бажання й виконала його: схилилася над ним нижче: "Ти поранений?" – запитала вона. Голос черниці був такий же м'який і холодний, як її рука, а риси її обличчя мали ніжність і білизну руки, що гладила його чоло; високі склепінчасті брови, повіки круглі й білі, наче всередині мушлі, кидали спокійну тінь на сіро-блакитні очі, ніс був прямий, рот по-дівочому малий і повний, з блідими губами. Овалу обличчя Мельхіор не міг розгледіти, бо головний убір і хустка черниці тісно облягали його. Голодним поглядом Мельхіор на мить затримався на цьому світлому й ніжному обличчі, аж поки сестра не повторила своє запитання: "Ти поранений чи обгорів?". Мельхіор спробував заговорити, але звуки, які виходили з його вуст, були хрипкі й деформовані. Він відчув сльози на очах, біль і блаженство посилилися. Монахиня посміхнулася й похитала головою з материнською турботою, хоча вона, звичайно, була набагато молодша за нього.
— Ви можете встати? — лагідно запитала вона.
Мельхіор із зусиллям сів. Черниця вже стояла, подала йому вузьку руку, і він з її допомогою піднявся, вражений силою жінки. Обидві сестри стурбовано глянули на нього; тепер він також міг краще роздивитися іншу; вона була старша і трохи згорблена, обличчя жовтувате, зморшкувате й турботливе.
Він прошкутильгав кілька кроків і усміхнувся до сестер милосердя:
— Я можу ходити і навіть бігати, — сказав він, хоча біль був, як розпечене залізо, у його тілі, від розірваної литки до плеча, у яке вдарив спис. Він ще раз глянув на Ратушу, Терези й будівлю суду: усе виглядало інакше, ніж зазвичай. Люди лежали на бруківці вулиці, одні нерухомі, інші ворушилися. По площі бігали сестри-францисканки з мазями та ліками, а також двоє, які цим опікувалися.
— Вогонь, — простогнав Мельхіор, — куди дійшов вогонь?
Сестри похитали головами:
— Кажуть, що пожежу вже зупинили, — відповіла старша, — але, звісно, у багатьох місцях ще горить...
Мельхіор повільно озирнувся. Повз підвіконня ошатних кам'яних будинків плила тоненька хмарка диму.
— Де ви живете? — з не вдаваним співчуттям запитала старша черниця.
Побачивши мул на його штанях і каптані, обліплене багнюкою волосся і чорне від сажі обличчя, вона, ймовірно, прийняла його за сполошеного вогнем мешканця бідного району під Валом Ганчірників, яких тут лежало кілька.
— Я художник Мельхіор Хінтам, якщо вам це щось каже, вельмишановна сестро, — відповів він, роблячи мимовільний безпорадний жест, ніби хотів відтерти бруд зі свого одягу.
Старша черниця недовірливо глянула на нього, молодша піднесла руку до рота.
— Ось чому ваше обличчя привернуло мою увагу, — сказала вона. — Тому... — Вона замовкла й раптом почервоніла, опустила великі білі повіки на очі й, здавалося, хотіла сховати все обличчя під головний убір, але запитала: — Ви покинули свій дім напризволяще?
Уперше Мельхіор знову подумав про свій будинок, про свою майстерню, і був здивований, побачивши, наскільки вони йому байдужі.
— Я почув, що вогонь перекинувся на Великий Ринок, — сказав він, — тому я не міг залишитися на своєму окрузі, а тут потрапив в самий вир бійки.
Старша черниця злегка підштовхнула його вперед:
— В такому разі, ви повинні негайно повернутися додому, — і додала тихо: — Нібито вже мародерствують.
Мельхіор кивнув:
— Я вже йду, але спершу хочу подякувати вам, дорогі преподобні сестри. Ви врятували мене з рук смерті.
Він уклонився, знову шукаючи лагідні сіро-блакитні очі під вигнутими бровами та бліді повіки на овальному обличчі молодшої черниці. Але в нього склалося враження, що їй справді вдалося сховати обличчя в тіні білого головного убору. Обидві жінки мовчки кивнули йому на прощання. Він обернувся і з болем, з колючим болем у нозі й ядучим жаром у спині пішов до дому.
У тверезому ранковому світлі, вогко-прохолодному і нечулому, наслідки пожежі виглядали ще похмурішими й більш сірими. Ненажерливе полум'я, яке Мельхіор бачив уночі, здавалося кошмаром, що минув, хоча тут і там з маленьких вогняних острівців все ще вилітали іскри. Вогонь з якоїсь відстані вдався Великому Ринкові взнаки, але не зміг його перемогти; полум'я знайшло тут поживу лише в дерев'яних частинах кам'яних будинків. Фасади вкрилися чорною кіптявою, не залишилося жодного цілого вікна, бруківка зникла під попелом і окалиною. Кутаста форма Будинку Терезів була найменше обвуглена, оскільки стояла далеко від інших будівель. Але на тлі зеленуватого неба Мельхіор побачив, що свинцеві квіти й листя на даху Ратуші розплавилися й були сильно спотвореними. З вікон суду все ще йшов прозорий дим, і коли він перевів погляд на двері будівлі йому перехопило подих. І раптом, з тупим докором сумління, він відчув, як стиснулося серце: Понтіан Скадде! Усі, включно з ним, хто відчував себе братом засудженого, забули про цистерціанця у в'язниці. Скадде дозволили — і йому теж — задушитися і згоріти в підземеллі підвалу. Мельхіор не смів йти туди, не смів більше дивитися. В одну мить йому спала на думку оманлива думка, що, можливо, міська варта за наказом капітана чи бургомістра кудись перевела в'язня... Він зрозумів, що обманює себе, що в катастрофі ніхто навіть не міг подумати про Скадда.
Він повільно йшов далі, між збереженими, хоч і закопченими, будинками багатіїв і знатних людей. Потім дим із зруйнованих частин міста знову згустився, став більш їдким, пропахлим спаленим сміттям. Повз нього проходили люди з тачками й ручними візками, на яких лежали якісь жалюгідні речі, часом мокрі від води, якою гасили пожежу. На одному з возів він побачив малу дитину з пораненою, але не перев'язаною головою; дитя лежало на мішку для білизни, тримаючи на руках худе кошеня. Довго дивився Мельхіор услід возу, колеса скрипіли, люди, що тягнули віз, мовчали. Йому довелося по дорозі прибирати оплавлені інструменти та запори, тут і там — обгорілу курку чи качку, перш ніж дістатися до своєї вулиці, де він не був з минулої ночі.
Якусь мить він стояв тихо. Один бік вулиці був цілий, недоторканий. Вогненним подихом потвори чи архангела пожежа охопила його будинок ззаду, вздовж доріжки майстра-канатника. Мельхіор відчинив двері дому й відступив. Сіни були повні диму. Він розчинив двері навстіж, щоб дим довгими смугами випливав надвір. Тільки тоді він зайшов усередину; пил і кіптява змушували його кашляти, залишки жару й сморід паленого жиру прилипали до горла. Вогонь пройшов кухню й знищив двері; у одвірку висіли чорні рештки деревини на чорних петлях. Підлога була всіяна черепками горщиків, але на одній уцілілій полиці біля стіни два чи три горщики стояли цілими. В одному з них він знайшов шматок хліба та ковбаси. Він їх вийняв, вони були жорсткі, але їстівні. Він ламав, жував і ковтав, незважаючи на біль, ніколи ще їжа так йому смакувала. Йому було майже соромно за тваринну насолоду від їжі, тож залишки хліба й ковбаси він кинув між черепки й вийшов у сіни. Мельхіор взявся за ручку дверей спальні, яку закрив кілька днів тому. Він швидко відвів руку, дверна ручка була гаряча. Ключ він сховав за кухонним димарем, але він йому був непотрібний, варто було лише вдарити двері ногою, і вони легко піддалися.
Спальня була порожнім випаленим згарищем без стелі. Вогонь проник через дах, знищивши маленьку верхню кімнату, де колись жив Кауденберг. На вкритій попелом підлозі нога Мельхіора натрапила на те, що йому здалося кісткою запорошеного скелета — він упізнав різьблені ребра балдахіна. Шафа для одягу, скриня з білизною Блансінтьє, де вона також зберігала свій футляр для коштовностей, усе згоріло.
Мельхіор нахилився, кашляючи. З одного кутка на нього стрибнув язичок полум'я; він розтоптав його, як розтоптують скорпіона. Йому знадобився деякий час, щоб виявити червоні та золоті нитки в стиках плитки підлоги – можливо, залишки коштовностей Блансінтьє, розплавлених у вогні, а потім наполовину затверділих. Коли він дивився на них, на пам'ять прийшли картини, які нещодавно були заховані під ліжком. Ні крихти, ні скалки. Мельхіор вмовив себе, нібито відчуває якийсь неясний запах паленої олії. Отже, ось що залишилося від його Селянського лабіринту, відЧорної меси, від Похвали кохання, від великої, страшної дурості, з якою він сам попрощався з коханням й божевіллям, — затхлий, мертвий запах олійної фарби.
Він вийшов із згорілої спальні та штовхнув двері майстерні.
Тут теж стояв теплий, кислуватий літній дим, але коли він вивіявся крізь двері, Мельхіор побачив, що майстерня мало постраждала: трохи кіптяви на балках стелі та стінах, тріщина в дерев'яній обшивці, розписи вкриті кіптявою. Ліжко, столик для малювання з паперами, горщики з пензлями і фарбами, релігійні книжечки, що лежали поряд — все вціліло.
Мельхіор обіперся на одвірок; звідти йому було видно три кімнати. Тут пройшов сліпий вогненний ангел, не знаючи, що знищує своїм полум'ям... Чи дійсно він не знав? Мельхіорове серце шалено калатало, коли в його голові промайнула інша думка.