— Отче Еймер, як ви гадаєте, чи може цей єврей дати за себе гарний викуп?
— Чи може він? — підхопив пріор. — Так, адже це Ісак із Йорка, такий багатій, що міг би викупити з ассірійського полону всі десять колін ізраїлевих! Я особисто з ним дуже мало знайомий, але наш келар і скарбник ведуть із ним справи, і вони кажуть, що його будинок у Йорку повен золота й срібла. Навіть соромно, як таке можливо в християнській країні.
— Зачекайте, отче, — сказав єврей, — стримайте свій гнів. Прошу ваше преподобіє пам'ятати, що я нікому не нав'язую своїх грошей. Коли ж духовні особи чи миряни, принци й абати, лицарі й ченці приходять до Ісака, стукають до нього в двері й позичають шекелі, вони розмовляють із ним зовсім не суворо. Тоді лише й чуєш: "Друже Ісаку, зроби ласку. Я сплачу тобі в строк — побий мене Боже, коли затримаю виплату хоч на один день". А коли настає строк і я приходжу, щоб отримати борг, тоді інша річ — тоді я "клятий юдей". Тоді прикликають кару єгипетську на все наше плем'я.
— Слухай-но, пріоре, — мовив Локслі, — хоч він і юдей, а цього разу каже правду. Тому годі сваритися, і признач йому викуп, як він тобі призначив.
— Хіба можна ставити на одну дошку християнського прелата й нехрещеного юдея! А втім, якщо ви мене просите призначити викуп за цього негідника, я прямо кажу, що ви вчините дурницю, взявши з нього менше тисячі крон.
— Ухвалено! Ухвалено! — сказав ватажок розбійників.
— Ухвалено! — підхопили його сподвижники. — Християнин довів, що він людина чемна, і постарався на нашу користь краще за юдея.
— Отче батьків моїх, допоможи мені! — заволав Ісак. — Ви хочете вкрай занапастити мене, нещасного! Я втратив дочку, а ви хочете відібрати в мене й останні кошти?
— Якщо ти бездітний, юдею, тим краще для тебе: нема для кого збирати гроші, — кинув Еймер.
— На жаль, мілорде, — мовив Ісак, — ваші закони забороняють вам мати родину, а тому ви не знаєте, яка дорога дитина для батьківського серця… Якби кожен листок із цього дерева був цехіном і всі ці цехіни були моєю власністю, я віддав би всі ці скарби, аби лише знати, що дочка моя жива та врятувалася від рук назарянина.
— Скажи, у твоєї дочки чорне волосся? — запитав один із розбійників. — Чи не було на ній шовкового покривала, вишитого сріблом?
— Так! Так! — вигукнув старий, тремтячи від нетерпіння, як щойно тріпотів від страху. — Нехай благословення Якова буде з тобою! Ти можеш сказати щось про неї?
— Виходить, це и тягнув гордий тамплієр, коли пробивався через наш загін учора ввечері, — сказав йомен. — Я хотів був пустити йому навздогін стрілу, вже й лук натягнув, та побоявся ненароком влучити в дівчину, тому й не вистрілив.
— Ох, краще б ти вистрілив! Краще б твоя стріла прохромила їй груди! Краще їй лежати в могилі своїх пращурів, ніж бути у владі розпусного й лютого тамплієра! Горе мені, горе, пропала чеснота мого дому!
— Друзі, — мовив ватажок розбійників, — хоч він і юдей, але горе його зворушило мене. Скажи чесно, Ісаку: сплативши нам тисячу крон, ти справді зостанешся без грошей?
Це запитання Локслі змусило Ісака сполотніти, і він промурмотів, що, можливо, все ж таки залишаться якісь крихти.
— Ну гаразд, — сказав Локслі, — тоді не торгуватимемося. Без грошей ти маєш так само мало надії врятувати своє дитя з пазурів сера Бріана де Буа-Гільбера, як тупою стрілою вбити спритного оленя. Ми візьмемо з тебе такий само викуп, як і з пріора Еймера, або ще на сто крон менше. Ця сотня склала б мою частку, і я від неї відмовляюся на твою користь, від цього ніхто з нашої поважної компанії не постраждає. Таким чином, ми не зробимо ще одного жахливого гріха: не оцінимо юдейського купця так само високо, як християнського прелата, а в тебе в кишені залишиться п'ятсот крон на викуп дочки. Тамплієри люблять блиск срібних шекелів не менше, ніж блиск чорних очей.
Йомени, як і зазвичай, виказали свою повну згоду з думкою ватажка. А Ісак, утішений звісткою, що його дочка жива й можна спробувати її викупити, кинувся до ніг великодушного розбійника.
Локслі позадкував і, намагаючись вивільнитися, вигукнув не без презирства:
— Годі, підводься швидше! Я англієць і не схильний до таких східних церемоній. Кланяйся Богові, а не такому бідному грішнику, як я.
— Так, Ісаку, — мовив пріор Еймер, — схили коліна перед Богом в особі його служителя, і хто знає — можливо, щире твоє каяття й добрі пожертвування на усипальницю святого Роберта принесуть несподівану благодать і тобі, і твоїй дочці Ребецці. Я вболіваю за долю цієї дівиці, тому що вона дуже гарна й чарівлива. Що ж до Бріана де Буа-Гільбера, то на нього я маю великий вплив. Подумай же гарненько, чим ти можеш заслужити моє благовоління, щоб я замовив за тебе перед ним добре слово.
Тут Локслі відвів Ісака вбік і прошепотів йому:
— Обміркуй гарненько, Ісаку, як тобі діяти; моя порада — постарайся піддобрити цього попа. Не думай, що я повірив твоїм запевненням, нібито ти дуже бідний. Я чудово знаю про залізну скриню, в якій ти тримаєш мішки з грошима. Та це ще не все! Я знаю й про той величезний камінь під яблунею, що приховує потаємний вхід до підвалу під твоїм садком у Йорку. Ісак сполотнів.
— Але ти не бійся мене, — продовжував йомен, — тому що ми з тобою старі приятелі. Чи пам'ятаєш ти хворого йомена, якого дочка твоя Ребекка викупила з йоркської в'язниці та тримала в себе вдома, поки він зовсім не одужав? Коли ж він оклигав і зібрався йти геть, ти дав йому срібну монету на дорогу. Хоч ти й лихвар, а ніколи ще не поміщав свого капіталу так вигідно, як того разу: ця срібна монета зберегла тобі сьогодні цілих п'ятсот крон.
— То ти Дик Самостріл? — вигукнув Ісак.
— Так, я Дик Самостріл, — відповів ватажок, — а також Локслі.
— Тільки ти помиляєшся, мій добрий Дику Самостріле, щодо склепінчастого підвалу. Бог свідок, що там нічого немає, крім товару, яким я охоче поділюся з тобою… Я надішлю його тобі, чесний Дику, за твою до мене прихильність… Лише, будь ласка, мій добрий Дику, мовчатимемо щодо цього підвалу.
— Будь певен, мовчатиму. І повір, я щиро засмучений долею твоєї дочки. Але допомогти тобі не можу. Якби я знав, що з Буа-Гільбером була Ребекка, я спробував би тоді її звільнити. А тепер один спосіб: дій хитрістю. Коли хочеш, я за тебе укладу угоду з пріором…
— Чини як знаєш, лише допоможи мені виручити рідне дитя! Локслі пішов до Еймера, Ісак простував за ним як тінь.
— Пріоре Еймер, — сказав Локслі, — прошу тебе, підійди до мене; кажуть, начебто ти більше любиш добре вино та приємне жіноче товариство, ніж це личить твоєму званню. Але до цього мені немає діла. Ще кажуть, що ти любиш породистих собак і жвавих коней, і легко може статися, що не відмовишся й від мішка золота. Але я ніколи не чув, щоб ти любив насильство й жорстокість. Отож Ісак згоден доставити тобі гаманець з сотнею срібних монет на твої задоволення та примхи, якщо ти вмовиш свого приятеля тамплієра, щоб він відпустив на волю дочку Ісака.
— Ця справа досить складна, — відповів пріор. — З одного боку, це добра справа, а з іншого — вона на користь юдеєві й тому осоружна для мого сумління. Втім, якщо юдей пожертвує щось іще й на церковні потреби, наприклад, на прибудову гуртової спальні для братії, я, мабуть, візьму гріх на душу й допоможу йому виручити дочку.
— Ми не сперечатимемося з вами через якісь двадцять срібних монет на спальню — помовч, Ісаку! — або через кілька срібних свічників для вівтаря, — сказав ватажок.
— Як то так, мій добрий Дику Самостріле… — спробував знову втрутитись Ісак.
— Добрий… який у біса добрий! — перебив його Локслі, якому уривався терпець. — Якщо ти ставитимеш свою мерзенну наживу на одну дошку з життям і цнотою своєї дочки, їй-богу, я зроблю тебе жебраком не пізніше як за три дні.
Ісак скулився й замовк.
— Ну гаразд, Ісаку, — сказав Еймер, — давай-но сюди своє письмове приладдя. А втім, ні. Я радше залишуся цілу добу без їжі, ніж візьму в руки твоє перо. Однак де ж мені взяти інше?
Тоді Локслі натягнув лук і вистрілив у дикого гусака, що якраз пролітав у височині над їхніми головами. Ледь змахнувши крильми, птаха, протята стрілою, упала їм до ніг.
— Отут вам, пріоре, — мовив Локслі, — ціла купа гусячого пір'я, абатству в Жорво на сто років вистачить, благо ваші ченці не ведуть літописів.
Пріор сів і не поспішаючи склав послання до Бріана де Буа-Гільбера. Потім ретельно запечатав листа і вручив його євреєві, мовивши:
— Це буде тобі охоронною грамотою й допоможе не лише дістати доступ у пресепторію Темплстоу, але й домогтися звільнення дочки. Лише гляди запропонуй гарний викуп за неї, тому що, повір мені, добрий лицар Буа-Гільбер належить до числа тих людей, які нічого не роблять задарма.
— Тепер, пріоре, — сказав ватажок, — я не затримуватиму тебе. Напиши тільки розписку Ісаку на ті шістсот крон, що призначені як твій викуп. Я сам отримаю їх у нього, але якщо я почую, що ти надумаєш торгуватися з ним або відтягувати сплату, клянуся Пресвятою Марією, я спалю твоє абатство разом із тобою, хоч би мені довелося за це бути повішеним на десять років достроково.
Пріор написав розписку про те, що взяту позичку в Ісака з Йорка він зобов'язується повернути йому в строк, чесно й неухильно.
Локслі залишилося взяти з єврея зобов'язання про те, що він сплатить викуп за себе й за пріора. Ісак видав за своїм підписом вексель на тисячу сто крон на ім'я одного зі своїх помічників у Йорку та прохання крім того відразу передати йому деякі товари.
На прощання ватажок розбійників іще раз порадив Ісакові:
— Не шкодуй, Ісаку, своєї калитки заради порятунку дочки. Повір, якщо й у цій справі берегтимеш золото, потім воно воздасться тобі такою мукою, що легше було б, якби тобі його влили в горлянку розплавленим.
Ісак, гірко застогнавши, погодився з цим.
Він вирушив у дорогу в супроводі двох довгов'язих лісників, які взялися провести його через ліс.
Чорний Лицар, який увесь час дуже зацікавлено слідкував за всіма подіями, у свою чергу почав прощатися з розбійниками. Він не міг не висловити свого подиву з приводу того ладу, який він бачив у середовищі людей, які стоять поза законом.
— Так, сер лицар, — відповів йомен, — буває, що й погане дерево дає гарні плоди, а погані часи породжують не лише зло.