Одиноке, що вирішив Іван Олексійович твердо,—при першій же сутичці, перекинутися до більшовиків. Рішення це визріло в ньому по дорозі до майдану, але ні Григорієві, ні Христоні він не Сказав про нього, неясно розуміючи, що вони переживають щось інше і в глибині свідомости вже побоюючися їх. Разом утрьох, вони відкинули пропозицію Валета, не пішли, поси-лаючися на родини, тоді, коли кожен з них знав, що посилання ці непереконливі і що вони не можуть їх виправдати. Теп р вони кожен зокрема, по-своєму, почували ніяковість один проти одного, немов учинили щось паскудного, негідного. Ішли мовчки, проти Мохівського будинку Іван Олексійович, не витримавши нудної мовчанки, картаючи сам себе і інших, сказав:
— Ніде правду діти: з фронту прийшли з більшовиками, а зараз у кущі ліземо... Хто б за нас воював, а ми з бабами.
— Я воював, хай інші спробують,—відвертаючися промовив Григорій.
— Що ж, вони... розбійникують, а ми, значця, повинні до них іти?'Що ц,е за червона Гвардія? Бабів ґвалтують, чуже грабують. Тут. роздивитися треба. Сліпий, значця, за-всігди об ріжки б'ється.
-г— А ти бачив це, Христане? — розлючено спитав Іван. Олексійович.
— Люди гомонять.
— А-а... люди...
— Ну, годі! Нас тут ще не чули.
Майдан пишно цвів кзацькими випусками, кашкетами,, зрідка островком чорніла волохата папаха. Зібрався весь хутір. Бабів не було. Самі діти та козаки фронтового віку і молодші. Попереду, спираючись на костури, стояли найстарші: почесні судді, члени церковної, ради, куратори школи, титар. Григорій повів очима, розшукав, батькову посріблену з черню бороду. Він стояв поруч із сватом Мироном Григоровичем. Попереду них, у сірому парадному
і
мундирі, з регаліями, наліг на ґульчастий костур дід Гришака. Поруч із сватом—рум'яний, мов яблучко, Авдійович Брех, Матвій Кашулін, Архип Богатирьов, вичепурений у козацький кашкет Атьопін-Цяця; далі суцільним півкруглим частоколом—знайомі обличчя: бородатий Яків Синилін, Яків Підкова, Андрій Кашулін, Микола Кошовий, довгань Борщев, Оникійко, Мартин Шаміль, цибатий мельник Громов,, Яків Головейдін, Меркулов, Федот Бодовськов, Іван Томилін, Єпіфан Максаєв, Захар Корольов, син Авдійовича Бреха— Антип, кирпатий, дрібнорослий козачок. Брата Петра Григорій, переходячи, побачив на протилежному боці кола. Петро, в сорочці з жовтогарячо-чорними георгієвськими стрічечками, скалив зуби з безруким Олексою Шамілем. Ліворуч од нього зеленіли очі Митька Коршунова. Той прикурював від цигарки Прохора Зикова. Прохір допомагав, вивалюючи телячі очі, плямкав губами—роздмухував вогника. Позаду товпилися молоді козаки, в середині кола, коло хисткого столика, що всіма чотирма ніжками врізався, у піддатливу, непросохлу землю, сидів голова хуторського рев-кому Назар і поруч з ним, спираючися рукою об дошку стола, стояв незнайомий Григорію сотник в захисному кашкеті з кокардою, в куртці з наплічниками і в вузеньких галіфе кольору хаки. Голова ревкому щось збентежено говорив йому, сотник слухав трохи зігнувшися, схиливши до бороди голови велике відстовбурчене вухо. Майдан, мов бджоляник, повнився тихим шумом. Козаки переговорювалися, жартували, але обличчя всіх були напружені. Хтось не видержав чекання, крикнув молодо:
— Починайте! Чого чекати? Всі майже зібралися!
Офіцер невимушено випростався, скинув кашкета і просто
мов серед сем'ї, заговорив:
— Панове, старики, і ви, брати, фронтові козаки. Ви чули, що сталося на хуторі Сетракові?
— Чий. це? Звідкіля—забасив Христоня.
— Вешенський, з Чорної Річки, Салдатов, чи що...—відповів хтось.
%
— До Сетракова,—казав далі сотник,—цими днями прийшов загін червоної гвардії. Німці зайняли Україну і, посу-ваючися до Краю Війська Донського, відкинули їх від залізниці. Вони пішли через Мигулинський юрт. Зайнявши хутір, почали грабувати майно козаків, ґвалтувати козачок, робити незаконні арешти, тощо. Коли по околичніх хуторах стало відомо про те, що сталося, козаки збройно напали на грабіжників, загін наполовину знищили, наполовину забрали в полон. Миґулинцям дісталися великі трофеї. Мигу-линська і Казанська станиці скинули з себ ярмо більшовицької влади. Козаки як один стали до оборони Тихого
Дону. У Вешенській ревком розігнано, обрано станичного отамана, в більшості хуторів—так само.
В цьому місці сотникової промови старі стримано загомоніли; голова ревкому засовався на стільці, мов "той вовк, прищемлений самоловом.
— Скрізь зформовано загони.. Вам би так само годилося зформувати з фронтовиків загін, щоб оборонити станицю від нового нападу диких, розбійницьких ватаг. Ми повині відновити своє правління! Червоної влади нам не треба,— саму розпусту вона несе, а не волю! Не дозволимо ж ми, щоб мужики безчестили наших дружин і сестер, щоб глузували з нашої православної віри, знущалися з святих храмів, грабували наше майно і добро... чи не так, панове старики?
Майдан крекнув від дружнього "Правди-во-ооо!" Сотник почав читати видруковану на шапірографі відозву. Голова накивав п'ятами з-за столу, позабувши якісь папери. Натовп слухав, жодного словечка не впустивши. Позаду мляво переговорювалися фронтовики.
Григорій, скоро офіцер почав читати, вийшов з натовпу, прямуючи додому, неквапно пішов до рогу о. Висаріона будинку. Мирон Григорович помітив його вихід, Пантелея Прокоповича—ліктем під бік.
— Твій менший, гляди, пішов!
Пантелей Прокопович викульгав з кураготу, прохально і владно окликнув:
— Григорій!
Той повернувся боком, став не оглядаючися.
— Верни, синку!
— Чого йдеш? Вертайся! — загриміли годоси і стіна облич повернулася до Григорія.
— Офіцера заслужив, туди ж!
— Носа нічого воротити!
— Він сам у них був!
— Теж козацької кривці попив...
— Червонопуз!
Вигуки долітали до слуху Григорія. Зціпивши зуби, він слухав, видимо тихо боровся сам з собою; здавалося, ще хвилина — і піде не оглядаючись.
Пантелей Прокопович і Петро полегшено відідхнули, коли Григорій хитнувся, пішов на натовп, не підводячи очей.
Старики завзялися. З дивовижною швидкістю тут же обрали на отамана Мирона Григоровича Коршунова. Сіріючи ряботинням на білястому обличчі, він вийшов на середину" конфузливо прийняв з рук попереднього отамана символ влади—мідноголову отаманську насіку. Досі він ні разу не отаманував; коли обирали його—ламався, відмовлявся, вимовляючись тим, що не заслужив такої шани та своєю мало-письменністю, але старики заохочували його покриками:
— Бери насіку! Не супротився, Григоровичу!
— Ти в нас на хуторі перший хазяїн!
— Не проживеш хуторське добро!
— Гляди, хуторські паї не пропий, як Семен!
— Ну-ну-ну... цей проп'є!..
— З двору є чого взяти!
— Злупимо, мов з овечки!.. ,
Таке незвичайне було навальне обрання і вся напівбойова обстанова, що Мирон Григорович погодився без особливих упрохувань. Обирали не так, як перше. Бувало, приїздив станичний отаман, скликали десятидвірників, кандидати балотувалися, а тут—отакечки, по-простому, відразу: "Хто за Коршунова—прошу відійти праворуч". Натовп увесь посунув праворуч, тільки чоботар Зиновій, що мав храп на Коршунова, залишився стояти на місці сам один, мов горілий пеньок на займищі.
Не встиг спітнілий Мирон Григорович оком моргнути,— йому вже втеребили в руки насіку, узаревли здалека і під самісіньким вухом:
— Могорич станови!
— Всі кульки на тебе кинули!
— Обмивати треба!
— Качати отамана!
Але сотник, перепиняючи галас, уміло направив сход на ділове розв'язання справ. Він зняв питання про обрання командира загону І, певно, наслухавшись у Вешенській про Григорія, лестячи його, полестив і хутір:
— Бажано б мати командира — офіцера! З тим і на випадок бою буде краще і втрат менше буде. А на вашому хуторі героїв—хоч відбавляй. Я не можу нав'язувати вам, станичники, свою волю, але від себе, порекомендую вам хорунжого Мелехова.
— Котрого?
— Двоє їх у нас.
Офіцер майнувши по натовпі поглядом, спинився на зігнутій голові Григорія, що виднілася, позаду, посміхаючися, гукнув:
— Григорія Мелехова!.. Як ви, станичники?..
— Час добрий!
— Прохаємо!
— Григор Пантелеевичу! Книш гарячий!
— Виходь насеред кругу! Виходь!
— Старики бажають подивитися на тебе. '
Підштовхуваний ззаду, Григорій, багровіючи, вийшов на
середину кругу, зацьковано оглянувся.
— Веди наших синів,—стукнув костуром Матвій Кошулін і вимашисто захристився.—Веди і керуй ними, щоб вони в тебе як гуси в доброго гусака, у ватазі зберігалися. Як той пильнує своїх плем'яків і береже від хижого звіря і чоловіка, так і ти оберігай! Зумій ще чотири хрести заслужити. ІДасти тобі боже!
— Пантелею Прокоповичу, син у тебе!..
— Голова в нього золота! Мізкуватий, сучий кіт!
— Чорт кульгавий, станови хоч чверть!
— Га-га-га-га!.. Об-ми-є-мо!..
— Панове старики. Тихше. Мо' призначимо два або три переписи без ніяких охотників? Охотники, чи то підуть чи то ні...
— Три роки!
— П'ять!
— Охотників набирати!
— Сам іди, який тебе... держить?
До сотника, що говорив про їцось з новим отаманом, підійшло четверо стариків з верхнього кутка хутора. Один з них, дрібний, беззубий дідок, по-вуличному Сморчок, відомий тим, що все життя позивався і так часто їздив до суду, що одинока біла кобила, що була в нього в хазяйстві, так вивчила туди дорогу, що досить було п'яному її господареві впасти у віз і крикнути свиристливим дискантом: "До суду", — кобила сама прямувала дорогою до станиці,—Сморчок, стягаючи шапчину, підійшов до сотника. Інші старики, з них один — міцний хазяїн, шанований від усіх, Герасим Болдирьов, — зупинилися поруч.
Сморчок, при всіх інших гідностях ще й балаклій, перший зачіпив сотника:
— Ваше благородіє!
— Що вам, панове старики? — ввічливо зігнувся сотник, наставляючи велике, з м'ясистою мочкою вухо.
'— Ваше благородіє, ви, значить, не як то багато чули про нашого хуторянина, котрого ви настановили нам. за командира. А ми от, старики, обскаржимо цю вашу ухвалу і ми — правоможні на це. Усунемо його!
— Чому? В чім справа?
— А в тім, що як ми можемо йому довіряти, коли він сам був у червоній Гвардії, служив у них за командира і тільки два місяці, як вернувся звідтіля через рану.
Сотник порожевів. Вуха його ніби припухли від приливу крови.
— Та не може бути! Я не чув про це... Мені нічого ніхто не говорив...
— Правда, був у більшовиках, — суворо підтвердив Герасим Болдирьов.