Пішли Веніямин і Тихін; після, них стало ще глухіше, тихше, нудніше. Замість Веніямина прислуговувала старому генералові Оксана; товстозада Ликера взяла на себе роботу чорної куховарки і дробинниці. Дід Сашко сполучав обов'язки конюха з охороною. садка, тільки кучер був новий — статечний, старий козак, Микитович.
Цього року пан зменшив засів, постачив на ремонт з двадцятеро коней: залишились тільки рисисті породи, та трійка дончаків, що обслуговували потреби господарства. Пан час коротав на полюванні, з Микитовичем їздили на дудаків і вряди-годи баламутили округу полюючи з хортами.
. Від Григорія Оксана не часто діставала коротенькі листи, що сповіщали про те, що він поки живий, мовляв, і здоровий, службу виконує. Чи кріпився він, чи не хотів у листах показувати, а тільки й разу не вкинув він і слова про те, що важко йому, нудно. Листи дихали холодком, наче писав він їх з примусу, тільки в останньому листі прохопився фразою "...весь час у лавах, і вже мов би й надокучило воювати, возити за собою в саквах смерть". В кож-йому листі він довідувався про доньку, прохав писати про неї: "...пиши, як моя Тетянка росте і яка вона з себе стала? Недавно бачив її уві сні великою і в червоній сукні".
Оксана з вигляду мужньо терпіла розлуку. Все кохання її до Грицька перекинулось на дочку, і особливо після того, як переконалась, що справді від Грицька понесла вона дитину. Докази являло життя незаперечні: темнорусяве волосся дівчинки зійшло, нове росло чорне й кучеряве, міняли колір і очі, чорніючи, довшали в розрізі. З кожним днем дівчинка все разючіше нагадувала батька, навіть усмішка віддавала мелехівським, Грицьковим, звірюватим. Тепер не вагаючись пізнавала вона в дитині батька і від цього прикіпала до неї жагучим почуттям, — не було вже так, як раніше, коли підходила вона до колиски і сахалася, примітивши на сонному личку дівчинки якийсь неясний натяк, найменшу схожість з ненависними рисами Степанового обличчя.
Цідилися дні, і після кожного осідала в душі Оксаниній терпка гіркота. Тривога за життя коханого гостреньким' свердельцем свердлувала, мозок, не покидала її вдень, навідувалась і вночі і тоді те, що копичилось у душі, загнуздане до часу волею, рвало греблі; ніч, всю до раня, билася Оксана в німому крикові, в сльозах, кусаючи руки, щоб не збудити дитину, втішитй крик і моральний біль вбити фізичним. У пелюшки виплакувала зайвину сліз, думаючи в дитячій своїй наївності: "Грицькова дитина — він серцем повинен відчути, як тужу за ним".
Після таких ночей уставала вона, мов побита: ломило все тіло, настирливо, невтомно стукали в скронях срібні молоточки, в спущених, колись юно-пухлих кутках тепер змужнілого рота залягав смуток. Старіли Оксану палючі ночі...
У неділю якось подала вона панові сніданок і. вийшла на ґанок; до воріт підійшла жінка. Билися під білою хусткою страх які знайомі очі... Жінка натиснула клямку й увійшла в двір. Оксана зблідла, пізнавши Наталку, цоволі рушила назустріч. Вони зійшлись на середині двору. На чириках Наталчиних лежала густа дорожня курява. Вона зупинилась, мертво спустивши великі робочі руки, дихтіла, намагаючись і не можучи випростати покалічену шию; тому здавалось, що дивиться вона кудись у бік.
— Я до тебе, Оксано, — сказала вона, облизуючи обвітриш губи сухим язиком.
Оксана швидко оглянула вікна будинку і мовчки пішла до челядні, на свою половину. Наталка йшла позаду. Слух її болісно скоблило шарудіння Оксаниної сукні.
"Від спеки, мабуть,' у вухах боляче", — вивернулася з во-роху думок одна.
Двері, пропустивши Наталку, причинила Оксана. Причинивши, стала серед кімнати, сунула руки за білий фартух. Гру вела вона.'
— Ти по що прийшла? — закрадливо, майже пошепки спитала .вона.
— Мені б напитись... — попрохала Наталка і обвела кімнату важким, не гнучким поглядом.
Оксана чекала. Наталка заговорила важко підносячи голос.
— Ти відбила в мене чоловіка... Віддай мені Григорія. Ти... мені життя зламала... Бач, яка я...
— Чоловіка тобі? — Оксана зціпила зуби, і слова — дощові краплі на камінь — точилися скупо. — Чоловіка тобі? в кого ти просиш? По що ти прийшла?.. Пізно ти надумалась випрохувати. Пізно...
Хитнувшись усім тілом,— Оксана підійшла щільно, в'їдливо засміялась.
Вона глузувала, вдивляючись в обличчя ворога. Ось вона — законна, покинута жінка — стоїть перед нею принижена, розчавлена горем; та, з ласки чиєї сходила Оксана сльозами, розлучаючись з Григорієм, несла в серці кривавий біль, мов цупкий самородок-камінь, і в той час, коли вона, Оксана, томилася смертною тугою, оця-о пестила Григорія і напевне сміялася з неї, нещасливої, покинутої коханки.
— І ти прийшла просити, щоб я його кинула? — задихалась Оксана. — Ах, ти, гадюка потаєнна!.. Ти перша відняла в мене Грицька. Ти, а не я... Ти знала, що він жив зі мною, чого заміж ішла? Я повернула своє, він мій! У мене дитина від нього, а ти...
Вона з гарячою ненавистю дивилась у вічі Наталці і, безладно змахуючи руками, сипала перекипілий шлак слів.
— Мій Грицько — і нікому не .віддам!.. Мій!.. Чуєш ти? Мій!.. Іди геть, суко безсовісна, ти йому не жінка. Ти в дитини .батька хочеш узяти? Ого! Чого ж ти раніш не йшла? Ну, чого не йшла?
Наталка боком підійшла до ослону й сіла, опускаючи голову на руки, долонями затуляючи обличчя.
— Ти свого чоловіка кинула... Не кричи так...
— Крім Грицька, немає в мене чоловіка. Нікого немає на цілому світі!..
Оксана, почуваючи, як кидається в ній безмежна злоба, дивилась на пасмо прямого чорного волосся, що впало з-під хустки на руку Наталки.
— Та чи ти потрібна йому? Диви, як шию в тебе покривило. І ти гадаєш, він позаздриться на тебе? Здорову кинув, а на каліку позаздриться? Не бачити тобі Грицька! От моє слово! Іди!
Оксана лютувала, захищаючи своє гніздо, за все колишнє разила тепер. Вона бачила, що Наталка, не зважаючи на трохи покривлену шию, така ж гарна, як і раніш, лиця її і рот свіжі, не зім'яті часом, — а в неї,'Оксани, чи не з вини тієї самої Наталки, передчасно розплелося над очима павутиння зморшок?
— Ти думаєш, я сподівалась, що випрохаю? — підняла Наталка п'яні від муті очі.
— Чого ж ти йшла? — дихом спитала Оксана:
— Туга мене штовхнула.
Розбуджена голосами прокинулась на ліжку й заплакала підводячись Оксанина дочка. Мати взяла дитину на руки, сіла відвернувшись до вікна. Вся здригаючись, Наталка дивилась на дитину. Суха спазма стисла їй горло. На неї з розумною цікавістю подивилися з обличчя дитини очі Григорія.
Вона вийшла на ґанок, ридаючи і хитаючись. Проводити її Оксана не пішла. За хвилину увійшов дід Сашко.
— Що то за баба була? — спитав він, видко догадуючись.'
— Так, хуторська одна.
Наталка відійшла від маєтку верстви зо три, прилягла під кущем дикого терну. Лежала ні про що не думаючи, знесилена невимовною тугою... Перед очима її невідступно майорили на обличчі дитини похмурюваті чорні— очі Григорія.
XX
Яскраво, до сліпучого болю, згадувалася Григорієві та ніч. Він опритомнів перед світанком, повів руками, натикаючись на колючу стерню і застогнав від нудливого болю, що заповнив голову. З зусиллям підняв руку, дотягнув її до лоба, мацаючи чорствий, що звалявся в загуслій крові, чуб. Доторкнувся до м'якотної рани''пальцем, ніби гарячий ву-гіль притулив. Заскрипів протяжно зубами і ліг на спину. Над ним ти Дереві шкляним дзвоном журливо шелестіло обпалене морозом листя.
Усвідомивши те, що трапилось з ним,' відчуваючи, як обгортає його жах, він поліз рачки, скрегочучи вищиреними зубами. Біль грався з ним, валив його навзнак... Йому здавалось, що повзе він незмірно довго; силуючи себе, оглянувся,— кроків за п'ятдесят чорніло дерево, під яким холодів він непритомним бувши. Одного разу він переліз через груп забитого, спираючись ліктями на запалий твердий його живіт. Від утрати крови нудило його і він плакав, мов дитина, гриз прісну в росі траву, щоб не знепритомніти. Коло перекинутої гарматної ладівниці устав, довго стояв похитуючись, потім пішов. Йому прибуло сили, ступав твердіш і вже міг угадувати напрямок на схід: шлях показував Віз.
На узліссі його спинило глухе попередження.
— Не підходь, застрелю!
Клацнув револьверний барабан. Григорій вдивився в напрямку звуку: коло сосни напівлежав чоловік.
— Ти хто такий? — спитав Григорій, прислухаючись, до власного голосу, мов до чужого.
— Росіянин? Боже мій!.. Іди! — Чоловік коло сосни сповз на землю.
Григорій підійшов.
— Нахились.
— Не можу.
— Чому?
— Впаду і не підведуся, по голові мене скобленуло...
— Ти якої частини?
— Дванадцятого Хінського полку.
— Допоможи мені козаче...
— Впаду, я, ваше благородіє! (Григорій побачив на шинелі офіцерські наплічники).
— Руку хоч дай.
Грицько допоміг офіцерові підвестись. Вони пішли. Але з кожним кроком все важче обвисав на руці Григорія поранений офіцер. Піднімаючись з долинки, він чіпко вхопив Григорія за рукав гімнастівки, сказав зрідка клацаючи зубами:
— Покинь мене, козаче. В мене ж... крізна рана... в живіт...
Під пенсне його тьмяніше полискували очі, і хрипко втягував повітря, роззявлений давно неголений рот. Він знепритомнів. Григорій тяг його на собі, падаючи, підводячись і знову падаючи. Двічі кидав він його і двічі повертався, підіймав і брів мов сновида.
Об одинадцятій годищ ранку їх підібрала команда зв'язку і приставила на перев'язний пункт.
Через день Григорій потайки пішов з перев'язного пункту. По дорозі зірвав з голови завій, ішов, полегшено помахуючи биндою з оксамитно-червоними плямами.
— Звідкіля ти? — дуже здивувався сотенний командир.
— Вернувся в лави, ваше благородіє.
Вийшовши від сотника, 'Григорій побачив чотового урядника.
— Кінь мій? Гнідий де?
— Він, братіку, цілий. Ми піймали його ,там же, скоро вирядили австрійців. А ти як? Ми ж тебе царством небесним поминали.
— Похопилися, — посміхнувся Григорій.
Витяг з наказу.
"За рятування командира 9-го драгунського полку підполковника Густава Грозберга козак 12-го донського козацького полку Мелехов Григорій промований у прйказні і представляється на нагороду георгієвськнм хрестом 4-го ступеня".
Сотня простояла в місті Кам'янка-Струмилове дві добі, вночі ладналися виступати. Григорій розшукав кватиру козаків своєї чоти, пішов провідати коня.