Проте в уяві Сванновій її вигадка заперечення не зустрічала, навпаки, вона вганялася в його мозок і набувала незламности істини, отож якби хтось із його приятелів сказав йому, що приїхав з цим потягом, але Одетти не бачив, то Сванн залишився б переконаним, що його приятель сплутав день і годину, оскільки з Одеттою на платформі не здибався. Сванн вирішив би, що слова Одеттині розминаються з правдою, тільки якби ставився до них з недовірою заздалегідь. Саме упередженість мала бути необхідною умовою на те, щоб Сванн вважав її за брехуху. Навіть самої упереджености тут було б цілком достатньо. Упередженість змушувала Сванна сумніватися в усьому, що б Одетта не говорила. Коли Одетта називала якесь імення, то він знав напевне, що так звати її коханця; якщо ця підозра вбивалася в плоть, то він цілі тижні нудив світом; якось він звернувся в довідникову з метою узнати адресу і рід діяльности незнайомця, який не давав йому спокійно дихнути і який, як з'ясувалося згодом, доводився Одетті дядьком і двадцять років тому помер.
Хоча звичайно Одетта не дозволяла йому сходитися в публічних місцях з нею (ох, ці людські поговори), траплялось, що вони опинялися разом на якомусь вечорі, куди їх було запрошено обох — у Форшвіля, у художника чи на доброчинному балу в якомусь міністерстві. Він бачив Одетту, але не смів залишитися, боячись розсердити її, а що як вона подумає, ніби він шпигує за тим, як вона розважається з іншими, і коли він самотою повертався додому і лягав з тією тугою, яка поймала мене кілька років згодом, у ті вечори, як він приходив до нас вечеряти, то йому ввижалося, що цим розвагам не буде кінця-краю. І раз чи двічі він звідав на таких вечорах ті радощі, які можна було назвати (якби їхні бурхливі вихлюпи не змінювали раптово приборкану тривогу) тихими радощами, бо вони приносять з собою утишення; якось він з'явився на рауті в художника і вже збирався йти; він покидав там Одетту, перекинену на якусь блискучу незнайомку в оточенні чоловіків, і її щасливі погляди (ах, не на нього звернуті!) нібито обіцяли їм якісь таємні розкоші там або деінде (може, звідси вона піде на Бал Безпутників, і на саму думку про це Сванн починав тіпатися), а у Сванна викликали ревнощі гостріші, ніж навіть фізична близькість, бо йому було важко уявити її собі; він уже стояв на порозі студії, як раптом почув звернені до нього слова (які, утинаючи від свята такий страшний для нього кінець, робили з цього свята невинну розвагу, обертали повернення Одетти додому, страшне своєю загадковістю, неждано-негадано таким солодким і таким знайомим, бо поряд з ним у його кареті сидітиме вона, становлячи часточку його повсякденного життя, і здирали з неї надто блискучий і веселий перевдяг, показуючи, що це був усього лише маскарад, що вирядилася вона ненадовго і лише для нього, а не ради якихось нечуваних утіх, і що він їй сприкрився), такі слова, кинуті Одеттою, коли він відчиняв уже двері: "Чи не почекали б ви мене п'ять хвилин? Я зараз іду, їдьмо разом, ви мене проведете".
Щоправда, якось за ними ув'язався Форшвіль, але коли він попросив у Одетти дозволу зайти до неї, та відповіла йому, показуючи на Сванна: "Ох, усе залежить від цього пана, спитайте його. Ну, гаразд, зайдіть, якщо хочете, на хвилинку: попереджаю вас, що він любить розмовляти зі мною спокійно і не дуже терпить, коли при ньому сидять гості. Ох, якби ви знали цю людину так, як її знаю я! Чи не правда, my love[17], окрім мене, жодна душа вас не знає?"
Але ще дужче, ніж ці сказані при Форшвілі ніжні й прихильні слова, Сванна зворушували деякі її зауваги: "Я певна, що ви так і не відповіли вашим приятелям щодо обіду в неділю. Можете туди не йти, воля ваша, але не забувайте про елементарну ґречність"; або: "Може б, ви залишили у мене етюд про Вермера, а завтра ще б трошки над ним попрацювали? От уже ледацюга! О, я вас посаджу за роботу!" Ці зауваги говорили про те, що Одетта була в курсі, які його світські обов'язки і що він пише про мистецтво, говорили про те, що вони живуть спільним життям. І висловлюючись так, вона усміхалася, і в глибу цієї усмішки Сванн відчував, що вона вся належить йому.
Одетта готувала під той час оранжад, і нараз, як це буває з погано припасованим рефлектором, який відкидає довкола предмета на стіну великі примхливі тіні, які потім маліють і нарешті пропадають, зливаючись з предметом, куди й дівалися всі страшні й тривожні здогади Сванна про Одетту, ці здогади зникали в ловкенькій постаті, яка стояла перед очима Сванна. Йому раптом починало здаватися, що цей час, проведений в салоні Одетти, при світлі лампи не має в собі нічого виставного, припасеного саме для нього (щоб заличкувати те страшне й солодке, про що він водно думав, не здатний чітко уявити: години правдивого Одеттиного життя, Одеттиного життя без нього), що тут нема театральної бутафорії, нема картонних овочів, що це, може, істинна година Одеттиного життя; що якби його тут не було, вона підсунула б панові де Форшвілю той самий фотель і подала б йому не якийсь незнаний напій, а той самий оранжад; що світ, де домувала Одетта, нічим не пов'язаний з тим моторошним і надприродним світом, у якому Сванн постійно її тримав і який може існувати лише в його уяві; що цей світ реальний і з цього світу не спливає якогось особливого смутку, світ, який охоплює і ось оцей стіл, за який він може зараз сісти й писати, і ось оцей напій, яким його зараз почастують, усі ці речі, які не тільки цікавлять і захоплюють його, але й породжують у ньому вдячність, бо вони поглинали його маячню, — і хоча це їх не збагачувало, зате він позбувався маячного шалу, бо ці речі робилися відчутним утіленням його привидь і зацікавлювали його розум, набуваючи перед його очима пластичних форм і водночас утишуючи його душевний щем. Ох, якби йому судилося жити вкупі з Одеттою, щоб у неї в домі він почувався як у себе вдома; щоб на запитання про те, що сьогодні на сніданок, служник відказав би, що саме Одетта замовила; щоб він пішов з нею, хоча волів би сидіти вдома, з обов'язку хорошого чоловіка, і поніс, коли їй стане жарко, її пальто, тільки-но Одетті захотілося б пройтися в Булонському лісі, і щоб увечері, коли вона не побажає чепуритися, коли вона вважатиме за краще домарювати, він не відлучався від неї і вволяв її волю в найменшій дрібничці, — як би тоді всі окрушини Сваннового життя, такі, як глянути, раніше понурі, лише тому, що нині стали б часткою Одеттиного життя, геть усі, аж до найінтимніших, — якої б вони, ось як оця лампа, оцей оранжад, оцей фотель, що ввібрали в себе стільки дум, втілили стільки бажань, якої безкрайої набули б вони солодкости якої таємничої укладистости!
А проте Сванн здогадувався, що відпочинок і тиша, все, про що він мріяв, навряд чи створять сприятливу атмосферу для його кохання. Якби Одетта перестала бути для нього істотою завше відсутньою, пожаданою, вимріяною, якби його почуття до неї вже не було б тим самим таємничим хвилюванням, яке викликала в ньому фраза сонати, а перевелося на прихильність, на вдячність; якби між ними створилися нормальні стосунки, кладучи кінець його навіженству і його тузі, тоді, безперечно, повсякденне життя видалося б йому малоцікавим, у чому вже не раз закрадалася підозра, зокрема — коли він прочитав крізь конверт її листа до пана де Форшвіля. Досліджуючи свою недугу з такою охотою, ніби він сам її прищепив собі для вивчення її природи, Сванн доходив переконання, що коли він зцілиться, всі Одеттині вихватки стануть йому байдужі. Але поки тривав цей хворобливий стан, одужання було б для нього, по щирості сказати, все одно що смерть, і справді, той, ким був він нині, помер би.
Після цих спокійних вечорів Сваннові підозри гасли, Сванн благословляв Одетту і на другий день рано-вранці посилав їй найкоштовніші подарунки: вчорашня доброта викликала у нього або вдячність, або бажання знову спізнати на собі цю доброту, або спалах любови, яка рвалася на волю.
Але в інші дні він страждав знову; йому ввижалося, що Одетта Форшвілева полюбовниця і що коли в Буленському лісі, напередодні пікніка в Шату, куди його не запрошено, він, так і не умовивши Одетти (та сиділа разом з Форшвілем у ландо Вердюренів) поїхати з ним, хоча був такий прибитий, що навіть візничий це побачив, повернувся і пішов геть зневажений, самотній, Одетта, мовивши: "Ач, як він казиться!" — кинула на Форшвіля такий самий блискучий, ущипливий, гострий і підступний погляд, який він підмітив у неї того дня, коли Форшвіль викинув за поріг Вердюренів Саньєтта. Ось тоді Сванн ненавидів її. "Який же я все-таки осел, — казав він собі, — я оплачую утіхи, якими вона потішає інших. їй усе ж слід шануватися і не передавати куті меду, а то більше ніяких подарунків од мене. У кожному разі відмовимося поки що від додаткових приносів! Подумати лишень: не далі як учора, коли вона висловила бажання побувати на театральному сезоні в Байрейті, я здуру запропонував їй винайняти один з красивих замків баварського короля в околиці — для нас обох. Зрештою вона цьому дуже зраділа, не сказала ще ні так, ні ні. Ачей, Бог дасть, відмовиться! Боже праведний, слухати протягом двох тижнів Ваґнера з жінкою, яка тямить на музиці, як Гершко на перці, — не дуже весело!" Його ненависті, так само як любові, треба було вилитися, виявитися якоюсь дією, і він заривався чимраз далі в похмурих своїх гадках, через зради, приписувані Одетті, він усе дужче ненавидів її, і якби ці гадки підтвердилися, а він переконував себе у їхній слушності, він здобув би привід покарати її й утамувати свою все більшу лють. Він уже не знав, що його робити; він чекав листа, в якому вона попросить грошей, аби винайняти замок під Байрейтом, але попередить, що приїхати туди йому не можна, бо вона запросила Форшвіля і Вердюренів. Ох, як хотілося йому, щоб вона докотилася до такої безчільности! З якою радістю відмовив би він їй, намережав би їй мстиву відповідь. Він уже упивався, добираючи кожного виразу і вигукуючи його на повен голос, буцімто такого листа справді надіслано до нього!
І так воно назавтра все і сталося. Одетта написала йому, що Вердюрени та їхні друзі висловили бажання подивитися ваґнерівські опери і що як він буде такий добрий і пришле їй грошей, то вона, їхня часта гостя, нарешті матиме втіху запросити їх до себе.