Він напевне не зможе перешкодити нам зробити це й у Севастополі, другій нашій твердині, яку, видно, хоче захопити явно більшими за наші силами. Тим часом повітряні напади на нашу надійно укріплену фортецю Європу стають дедалі жахливіші. Що з того, що багато тих чудовиськ, які посилають на наші голови все потужніші бомби й пожинають дедалі страшніший урожай, і самі стали жертвою нашої героїчної оборони? Тисячі їх затьмарюють небо відважно об'єднаного континенту, і все нові наші міста обертаються в руїни. Лейпціг, що зіграв таку важливу роль у становленні Леверкюна, у його життєвій трагедії, зазнав недавно цієї біди повною мірою: кажуть, що його славетний видавничий квартал обернувся в купу уламків, а неоціненні літературно-освітні скарби знищено — величезна втрата не тільки для нас, німців, а й для всього культурного світу, який, проте, в засліпленні чи з справедливого почуття гніву ладен із цим змиритися. Так, боюся, що ми дійдемо до загибелі через цю фатально ведену політику, яка зіткнула нас одночасно з найбільшою за кількістю населення, до того ж охопленою революційним настроєм, і наймогутнішою за своїм виробничим рівнем державою, — бо скидається на те, що американській промисловій машині не довелося навіть працювати на повну потужність, щоб вивергнути таку силу військового спорядження. Вражає і змушує тверезо дивитися на речі те, що навіть немічні демократи вміють користатися цією страхітливою зброєю; переконуючись у цьому, ми що день, то більше відвикаємо від хибного уявлення, буцімто війна — прерогатива німців і в мистецтві насильства всі інші — нікчемні дилетанти. Ми (монсеньйор Запарканнер і я тут не виняток) почали помилятися в усьому, що стосується воєнної техніки англосаксів, а напруження у зв'язку з можливим вторгненням дедалі зростає: з усіх боків чекають нападу мільйонів краще за нас споряджених солдатів на нашу європейську фортецю, чи, може, краще сказати — на нашу в'язницю, чи, краще — на нашу божевільню? І тільки найяскравіші описи справді, мабуть, грандіозних заходів проти ворога, який надумав би висадитись на чконтинент, заходів, спрямованих на те, щоб уберегти нас і цю частину світу від втрати наших теперішніх вождів, здатні витворити психічну противагу загальному жахові перед майбутнім.
Звичайно, час, у який я пишу, з історичного погляду незрівнянно бурхливіший за той, про який я пишу, за Адріанів час, що провів його лише до порога нашої неймовірної доби, і мені хочеться від щирого серця сказати йому, сказати всім тим, кого вже немає серед нас і вже не було, як усе це почалося: "Добре вам! Спочивайте в мирі!" Для мене важливо, що Адріанові не доводиться переживати наші сьогоднішні тривоги, я вважаю, що так краще для нього, і за право усвідомлювати це ладен витерпіти всі страхіття того часу, в якому досі живу. В мене таке відчуття, наче я живу за нього, замість нього, наче несу тягар, якого уникли його плечі,— одне слово, наче я роблю йому послугу, звільняючи його від обов'язку жити; І це відчуття, хай ілюзорне, навіть дурне, тішить мене, воно відповідає моєму постійному бажанню прислужитися, допомогти йому, захистити його, — потребі, яку я так рідко мав нагоду задовольнити за життя свого приятеля.
*
Мені здається вартим уваги те, що Адріанове перебування у швабінзькому пансіоні тривало всього кілька днів і що він взагалі не робив ніяких спроб знайти постійне житло в місті. Збройносен ще з Італії написав своїм колишнім господарям на Амалієнштрасе і забезпечив собі звичне помешкання. Адріан не думав ані знов винаймати кімнату в сенаторші Роде, ані взагалі залишатися в Мюнхені. Видно, він мовчки давно вже це обміркував і вирішив, і то так твердо, що навіть не поїхав попередньо до Пфайферінга під Вальдсгутом, щоб розвідати все й домовитись, а обмежився телефонною розмовою, до того ж зовсім короткою. Він зателефонував Нічичиркам із пансіону "Гізелла" — до апарату підійшла сама матуся Ельза, — відрекомендувався одним із двох велосипедистів, яким колись дозволено було оглянути дім та подвір'я, і спитав, чи згодні були б господарі винайняти йому спальню нагорі і для праці вдень абатський покій унизу, а якщо згодні, то за яку ціну. Перше ніж назвати ціну, яка потім, разом із харчуванням та обслуговуванням, виявилася дуже помірною, пані Нічичирк поцікавилася, про котрого з двох відвідувачів ідеться, про письменника чи музиканта, з'ясувала, явно перевіряючи тодішні свої враження, що йдеться про музиканта, а тоді висловила свої сумніви, чи він вибрав добре місце для себе, — звичайно ж, тільки задля його користі і з його погляду; а втім, він краще знає, що йому треба. Вони, Нічичирки, сказала господиня, живуть не з квартирантів, це не їхнє ремесло, а винаймають помешкання разом із харчами лише коли-не-коли, так би мовити, в особливих випадках, панове й тоді могли зрозуміти це з її розповідей, а чи це й є такий особливий випадок, хай вирішує сам пожилець. Тут його чекає тихе й одноманітне життя, а якщо говорити про вигоди, то й примітивне: немає ванни, немає ватерклозету, замість них такі собі сільські пристрої поза домом, і її дивує, що добродій, якому ще, коли вона не помиляється, немає і тридцяти, який присвятив себе красним мистецтвам, хоче поселитися так далеко від осередків культури, на селі. А втім, "дивує" — не те слово, вона, а так само і її чоловік, не мають звички дивуватися, і якщо це саме те, що він шукає, бо люди здебільшого справді надто багато дивуються, хай приїздить. Але вона його просить іще подумати, а надто, що для Макса, її чоловіка, і для самої неї важливо, щоб це була не проста забаганка, від якої скоро відмовляються, а домовленість на якийсь довший час, правда ж? І так далі.
Він поселиться надовго, відповів Адріан, і обміркована ця справа хтозна-відколи. Побут, що чекає на нього, внутрішньо випробуваний, схвалений і прийнятий. На ціну — сто двадцять марок у місяць — він згоден. Спальню нагорі хай вона вибере сама, а його наперед тішить абатський покій. Через три дні він приїде.
Так і сталося. Коротке перебування в місті Адріан використав на переговори з одним рекомендованим йому (я думаю, що то була рекомендація Кречмара) переписувачем, першим фаготистом цапфенштесерського оркестру Гріпенкерлем, що заробляв якісь додаткові гроші на цьому ремеслі, і вже віддав йому частину партитури "Love's Labour's Lost". Цілком упоратися з твором у Палестріні йому не вдалося, він ще інструментував дві останні дії і не завершив увертюри у формі сонати, початкову концепцію якої дуже змінив, увівши ту дивовижну, чужу самій опері побічну тему, що грала таку велику роль у репризі й у прикінцевому алегро, а крім того, ще мав чимало роботи зі знаками, які вказують на відтінки виконання й на темп і які він, компонуючи музику, в цілих шматках не проставив. До речі, мені ясно, що закінчення праці над твором не випадково не збіглося з закінченням його перебування в Італії. Навіть якщо він свідомо прагнув такого збігу, якась таємна воля стала йому на заваді. Надто вже він був semper idem [134], людиною, яка стверджує себе всупереч обставинам, щоб конче хотіти зміну життєвих лаштунків узгоджувати з закінченням справ, розпочатих до тієї зміни. Краще, казав він собі, для внутрішньої безперервності перенести в нові умови решту праці, пов'язаної з попередніми умовами, і взятися до чогось внутрішньо нового аж тоді, як стане рутиною зовнішня новина.
З легким, як завжди, вантажем, до якого належала папка з партитурою і гумова ванна, — він користувався нею вже в Італії,— Адріан вирушив зі Штарнберзького вокзалу до свого нового місця проживання пасажирським поїздом, що зупинявся не лише у Вальдсгуті, а й через десять хвилин у Пфайферінзі; дві скриньки з книжками та речами він здав у багаж. Кінчався жовтень, надворі було ще сухо, але холодно й похмуро. Опадало листя. Син Нічичирків, Гереон, той самий, що купив новий гноєрозкидач, не вельми люб'язний, навіть шорсткий, але, видно, обізнаний на своєму фахові молодий хлібороб, чекав гостя біля маленької станції, сидячи на передку високого шарабана на твердих ресорах, і, поки носильник вантажив валізи, поляскував батогом по спинах м'язистих гнідих коней. Дорогою Адріан з Гереоном майже не розмовляли. Увінчана деревами Римська гора й сіре плесо Довгого Кадовба Адріан побачив ще з поїзда, а тепер роздивлявся на них зблизька. Незабаром перед ними з'явилося монастирське барокко будинку Нічичирків. На чотирикутному відкритому подвір'ї шарабан обминув старий берест, який стояв на дорозі,— чимала частина листя з нього вже лежала на лавці, що кружком оточувала його.
Пані Нічичирк із Клементиною, своєю дочкою, кароокою сільською дівчиною в скромному селянському вбранні, стояла перед брамою з монастирським гербом. Її вітання потонуло в гавкоті прив'язаного на ланцюгу пса, що з люті наступав на свої миски й мало не зірвав з місця вкриту соломою буду. Його не могли втихомирити ні мати, ні дочка, ні корівниця з брудними ногами (Вальпургія), що допомагала звантажувати речі, хоч скільки вони всі кричали:
— Тихо, Кашперлю, ану годі!
Пес скаженів далі, і тоді Адріан, що, всміхаючись, якусь хвилю спостерігав його, підійшов до нього.
— Зузо, Зузо, — сказав він, не підвищуючи голосу, здивовано-розважливим тоном, і враз пес, мабуть, під впливом його заспокійливого голосу, майже без будь-якого переходу вгамувався і, коли заклинач простягнув руку, навіть дав себе лагідно погладити по рубцюватій від давніх бойовиськ голові, лише поважно дивився на нього жовтими очима.
— Молодець, не побоялися! — сказала пані Ельза, коли Адріан повернувся до брами. — Майже всі його лякаються, та й як не злякаєшся, коли він отак розходиться, як оце тепер. Молодий учитель із села, — він колись учив наших дітей, такий, що ледве від землі видно, — завжди казав: "Собаки, пані Нічичирк, я боюся!"
— Так, так! — кивнувши головою, засміявся Адріан.
Вони зайшли в просяклий тютюновим димом будинок і піднялися на другий поверх, де господиня провела його побіленим затхлим коридором до призначеної йому спальні з помальованою шафою і високо підбитою постіллю. Кімнату причепурили до його приїзду і ще поставили туди зелене крісло й застелили перед ним підлогу з соснових дощок клаптиковим килимком.