Сталося ось що.
Через кілька тижнів після того, як подружжя Перманедерів поселилось у Мюнхені, консул Будденброк зумів вивільнити п'ятдесят одну тисячу марок, згідно духівниці призначених на посаг Тоні, і ця сума, перерахована на гульдени, була повністю вручена панові Перманедерові. Пін її вклав надійно і з непоганим зиском, а тоді без сорому казка заявив своїй дружині:
– Тонерль, – так він називав Тоні. – Тонерль, з мене Доволі. Більше нам і не треба. Я вже досить намордувався в житті і тепер хочу мати святий спокій, бий його сила божа. Перший і третій поверхи ми здаватимем, та ще й нам залишиться гарне помешкання. Їстимемо свинячі ніжки, а пхатися у великі пани нам з тобою нічого… Вечорами я ходитиму до пивниці. Я на гроші не ласий і збирати їх у капшук не наміряюся, хочу пожити собі на втіху.
Від завтрашнього дня я кінчаю всі справи і переходжу на ренту!
– Перманедере! – вигукнула Тоні, вперше тим особливим, горловим голосом, яким звичайно вимовляла Грюнліхове ім'я.
– Ет, дай мені спокій! – тільки й відповів він.
І спалахнула сварка – гостра, нестримна, з тих ранніх сварок, що назавжди підважують родинне щастя… Перманедер переміг. Її запеклий опір розбився об його прагнення "пожити собі на втіху". Скінчилося тим, що пан Перманедер забрав гроші, вкладені в торгівлю хмелем, так що тепер уже пан Ноппе міг викреслити синім олівцем з візитної картки "компанію"… Відтоді, як і більшість його приятелів, що з ними (він вечорами грав у карти в пивниці й випивав свої щоденні три літри пива, Тонин чоловік обмежив свою діяльність тим, що час від часу підвищував квартирну платню винаймачам і скромно, мирно обрізував купони.
Матір про це повідомлено коротко й просто, але в листах, які пані Перманедер писала з цього приводу братові, можна було відчути весь її біль… Сердешна Тоні! Дійсність набагато перевершила її найгірші побоювання. Вона й раніше знала, що пан Перманедер не посідає ні крихти тієї "діловитості", яку більше ніж треба виявляв її перший чоловік, але не сподівалася, що він аж так осоромить її сподівання, про які вона розповіла мамзель Юнгмаи уночі перед своїми заручинами, що він так ганебно знехтує обов'язки, які наклало на нього одруження з уродженою Будденброк…
Довелося скоритись, і родичі вдома бачили з її листів, яка вона розчарована. Вона жила досить одноманітно з чоловіком і з Ерікою, що ходила до школи, дбала про господарство, приятелювала з пожильцями, що наймали перший і третій поверхи, бувала в Нідерпаурів на Марийському майдані й час від часу повідомляла про відвідини двірського театру, куди вона вибиралася з своєю приятелькою Свою, бо пан Перманедер таких речей не любив і, як виявилося, проживши понад сорок років у своєму любому Мюнхені, жодного разу не оглянув пінакотеки.
Час минав… Але Тоні вже не могла втішатись новим життям, відколи пан Перманедер, тільки-но одержавши її посаг, пішов на спочинок. Не було ніякої надії. Ніколи не зможе вона повідомити родину про якийсь успіх, про піднесення. Так, як жилося Тоні тепер, – безжурно, але скромно і аж ніяк не "аристократично", – так їй незмінно ж йтиметься довіку; Це гнітило її. І з листів Тоні добре було видно, що саме цей досить сумний настрій заіржав їй призвичаїтись до обставин у Південній Німеччині. З дрібницями ще можна було миритися. Вона навчилася порозуміватись зі служницями й постачальниками, називати фрикадельки балабушками й не годувати свого чоловіка фруктовим супом після того, як він назвав цю страву "телячим пійлом". Але найгірше, що вона почувалася чужою на своїй новій батьківщині, бо усвідомлення того, що тут її походження з родини Будденброків не має ніякісінької ваги, було для неї постійним, нескінченним приниженням. І коли вона розповідала в листі, що якийсь муляр, тримаючи в одній руці кухля, а в другій редьку за хвостика, звернувся до неї на вулиці з словами! "Чи не скажете, котра година, сусідко?", то в її жартівливому тоні вчувалось неабияке обурення, і можна було не сумніватися, що Тоні закинула голову і не вшанувала того нечему ні відповіддю, ані навіть поглядом… Зрештою, не тільки ця безцеремонність і байдужість до суспільних градацій прикро вражала Тоні. Хоч вона й не стикалася глибше з мюнхенським життям та звичаями, а проте її оточувало мюнхенське повітря, повітря великого міста, повного митців і міщан, що не хотіли знати ніякої праці; це повітря трохи деморалізувало людину, а настрій Тоні часто заважав їй вдихати його з належним гумором.
Час минав… Аж ось начебто їй усміхнулося щастя, і то таке щастя, про яке надаремне мріяли на Брайтештрасе і Менгштрасе, – невдовзі після новорічних свят 1859 року надія Тоні на те, що вона знову стане матір'ю, обернулась на впевненість.
Радощі тепер аж бризкали з її листів. Давно вже вони не були такі бадьорі, дитинні і водночас поважні. Мати, яка на старість утратила хіть до мандрів і виїздила хіба що на літній відпочинок, та й то здебільшого до Балтійського моря, жалкувала, що в цей час не зможе бути з дочкою, але запевняла Тоні в листах, що господь не кине її напризволяще; зате Том і Герда пообіцяли прибути на хрестини, і Тоні виношувала плани "аристократичного" прийняття… Сердешна Тоні! Те прийняття вийшло безмежно сумним, а хрестин, що ввижалися їй прегарним родинним святом з квітами, солодощами й шоколадом, не було взагалі, бо дитина – дівчинка – з'явилася на світ тільки на те, щоб через короткйх чверть години, протягом яких лікар надаремне силкувався підтримати життя в малому кволому організмі, знову піти з нього…
Коли консул Будденброк та його дружина приїхали до Мюнхена, сама Тоні також була в небезпечному стані. Пологи виявились куди важчими, ніж першого разу, і її шлунок, що вже й раніше мав часом напади нервової слабості, кілька днів не приймав майже ніякої їжі. Та врешті їй полегшало, і Будденброки, виїжджаючи, були спокійні хоч за її здоров'я, бо вони й так мали чим турбуватися; дуже впадало в око, особливо пильному консулові, що навіть спільне горе не змогло по-справжньому зблизити Тоні та її чоловіка.
Не тому, що в пана Перманедера було лихе серце… Він був щиро засмучений і ревно плакав над мертвою дитиною. Сльози текли з його заплилих очей, котилися по ситих щоках та торочкуватих вусах, і він гірко зітхав:
– Ото хрест тяжкий! Ото хрест! О господи!
Але, на думку Тоні, любов до "святого спокою" надто швидко перемогла в ньому журбу, а вечори в двірській пивниці й зовсім її розвіяли, і він далі "ваги-переваги" верстав своє життя з тим добродушним, млявим, трохи буркотливим і тупуватим фаталізмом, що виливався в його улюбленому "Ото хрест тяжкий!".
А в листах Тоні відтепер запанувала безнадія і навіть ремство… "Ох мамо, – писала вона, – якого тільки лиха не випало на мою долю! Спершу Грюнліх і банкрутство, тоді перехід Перманедера на ренту, а тепер ще й мертва дитина. Чим я заслужила стільки горя?"
Консул, читаючи вдома ці скарги, не міг утриматись і тихенько всміхався, бо хоч якого болю сповнені були ті рядки, він відчував у них майже смішні гордощі і знав, що Тоні Будденброк, чи вона буде мадам Грюнліх, а чи мадам Перманедер, однаково залишиться дитиною і що всі свої дуже дорослі клопоти вона переживає спочатку майже недовірливо, наче несправжні, потім з дитячою поважністю і значущістю, а основне з дитячою відпорністю.
Вона не розуміла, чим заслужила такі муки, бо хоч і глузувала з материної надмірної побожності, сама була так глибоко перейнята нею, що палко вірила у вищу справедливість і в винагороду на землі… Сердешна Тоні! Смерть другої дитини була не найбільшим і не останнім ударом, який їй судилося зазнати…
Коли тисяча вісімсот п'ятдесят дев'ятий рік добігав кінця, сталося щось жахливе…
Розділ дев'ятий
Це було наприкінці листопада, холодного осіннього дня. Здавалося, що з сірого неба ось-ось прорветься сніг, хоч крізь хвилі туману часом і прозирало сонце. В такі дні в портових містах дме гострий північно-східний вітер, злісно завиваючи навколо могутніх церковних шпилів, і нема нічого легшого, як схопити запалення легень.
Коли опівдні консул Томас Будденброк зайшов до малої їдальні, то застав матір біля столу – вона сиділа в окулярах, схилившись над якимось аркушем паперу.
– Томе, – мовила вона, глянувши на нього, і обома руками відсунула аркуш убік, ніби вагалася, чи показувати його синові. – Не лякайся… Якась прикрість… Я не розумію… З Берліна… Мабуть, щось сталося…
– Дайте! – коротко попросив він і зблід.
На скронях його набрякли жилки, так міцно він зціпив зуби. Потім він рішуче простяг руку, ніби хотів сказати: "Мерщій давайте! Нащо зволікати, як там щось неприємне!"
Він стоячи прочитав папірця, звівши русяву брову і повільно пропускаючи крізь пальці довгі вуса. То була телеграма, і в ній стояло: "Не лякайтеся. Терміново приїжджаю з Ерікою. Всьому кінець. Ваша нещасна Антонія".
– Терміново… терміново… – роздратовано проказав Том і, похитавши головою, глянув на матір. – Що означає це її "терміново"?..
– Вона просто так висловилась, Томе, та й годі. Мабуть, хотіла сказати "негайно" абощо…
– І з Берліна? Що вона робить у Берліні? Як вона туди попала?
– Не знаю, Томе, і нічого ще не розумію, телеграма прийшла хвилин десять тому. Але щось, певне, сталося, і доведеться зачекати, поки з'ясується, що саме. Як бог поможе, все буде гаразд. Сідай їсти, сину.
Том сів і машинально налив собі портеру у високу масивну чарку.
– "Всьому кінець", – знову проказав він. – Та ще й "Антонія". Як дитина…
І він мовчки почав снідати.
За хвилину пані Елізабет насмілилась зауважити:
– Може, щось із Перманедером, Томе?
Він здвигнув плечима, не підводячи очей.
А коли виходив, уже тримаючи руку на клямці, сказав:
– Так, мамо, доведеться чекати її приїзду. А що вона все-таки, мабуть, не захоче ввалитися до вас серед ночі, то будемо сподіватися її завтра вдень. Сповістіть мене.
Пані Елізабет ждала Тоні з години на годину. Вона майже не спала вночі, подзвонила Іді Юнгман, що тепер перебралася до крайньої кімнатки на півповерсі, попросила її принести підсолодженої води і навіть довго сиділа в ліжку з шитвом. Ранок теж минув у тривожному очікуванні. За другим сніданком консул пояснив їй, що Тоні може приїхати сьогодні тільки через Бюхен, поїздом, який прибуває о третій тридцять пополудні.