Плаха

Чингіз Айтматов

Сторінка 58 з 61

Однак між собою вони про це ніколи не говорили, це було зрозуміло само собою. І якби Бостона спитали, що для нього означає цей малюк, цей непосидючий хлопчак, що знає всього кілька слів, цей усмішливий, ясноокий вертун на тлустих ніжках, цей мізинчик, Бостон нічого не зміг би сказати. У нього не знайшлося б слів. Почуття це було вище від слів, бо в малюкові він бачив себе в богом даній невинній дитячій іпостасі...

Та душею він розумів і усвідомлював усе, і, лежачи вночі поруч з дружиною і малюком, він заспокоївся, утихомирився, подобрішав. Йому хотілося забути про той випадок у їдальні. Він навіть подумав, що, коли вовки не з'являться цієї ночі, він, можливо, відкладе засідку, а то й зовсім відмовиться від свого наміру. Бостонові хотілося спокою...

Та, мов на зло, десь опівночі вовки об'явилися знову. Знову на пагорбку за великою кошарою застогнала, завила Акбара, і їй вторив низький басовитий голос Ташчайнара. Знову прокинувся і захникав переляканий Кенджеш, а Гулюмкан забурчала спросоння, проклинаючи життя, в якому немає спокою від лютих звірів. І Бостон знову розсердився, йому захотілося вибігти з дому й погнатися за вовками хоч на край світу, і знову пригадалося, як обмовляв його, як ображав і принижував його підлий і нікчемний Базарбай, і він пошкодував, що не проламав йому голову пляшкою. Адже варто було Бостонові лише опустити важку пляшку на голову ненависного Базарбая, і тому був би кінець. І нітрохи не каявся б, думав Бостон, нітрохи, а навпаки, тільки радів би, що знищив нарешті цю підлу тварюку в людській подобі... А вовки все вили...

Довелося взяти рушницю і знову відправитися, аби хоч налякати їх. Замість того щоб вистрілити раз чи два, Бостон випалив один за одним п'ять зарядів у нічну пітьму. Потім повернувся додому, але заснути вже не міг, невідомо чому взявся чистити рушницю. Він прилаштувався в кутку в передпокої і, зігнувшись над своєю мисливською гвинтівкою "Барс", зосереджено чистив її, ніби вона була терміново потрібна йому. За цим ділом він іще раз продумав, як розправитися з вовками, і вирішив діяти негайно, як тільки розвидниться.

А в цей час Акбара і Ташчайнар, сполохані пострілами, відходили в межигір'я, щоб скоротати там решту ночі. В цієї неприкаяної пари більше не було постійного місця, і вони ночували де доведеться. Акбара, як завжди, ішла попереду. Обросла перед линянням довгими, скуйовдженими пасмами, у темряві вона була страшна. Очі її горіли фосфоричним блиском, язик вивалився — можна було подумати, що вона скажена. Ні, не втишувалось горе у вовчиці, що втратила дитинчат, не могла вона забути про свою згубу. Чуття тупо підказувало їй, що вовченята в Бостоновій кошарі — більше їм бути ніде, адже там сховався злодій, за яким вони гналися по п'ятах того злощасного дня. Далі цього її звірячий розум не міг сягнути. І тому дико лютували вовки в ті дні, безладно різали худобу на околицях — і не стільки щоб утамувати голод, скільки через непогамовну, невситиму потребу притлумити, заїсти, заповнити м'ясом і кров'ю сисне почуття порожнечі і злоби на світ. А нажершись свіжини, вовки тяглися до того місця, де загубили слід вовченят. Особливо страждала Акбара — не могла ніяк примиритися. Не було дня, щоб вона не ходила до того місця, і не було дня, щоб вони з Ташчайнаром не блукали кругом та навколо Бостонового зимовища. На це і розраховував Бостон, який вирішив будь-що знищити вовків.

Другого дня зранку Бостон розпорядився не виганяти отару на випас, а тримати її в двох кошарах і дати тваринам якомога більше зернової ігідкормки та поїти з поїлок у дворі. А сам відібрав з отари штук двадцять маток з малесенькими ягнятами, переважно з двійнятами, щоб дуже мекали, і погнав це невеличке стадо в безлюдний, бездорожній бік.

Нікого з собою не взяв. Ішов один, поганяв стадо довгою палицею. На плечі ніс начищену і надраєну вночі рушницю, заряджену на цілу обойму. Ішов не поспішаючи, довго. Треба було якомога далі відійти від житла.

День був теплий, по-справжньому весняний. Гори вбирали в себе сонячне тепло, перетворюючи його на траву, що зеленіла на пагорбах і западинах. Рідкі білі-білі кучеряві хмари спокійно ніжилися в небесній блакиті. Жайворонки співали, серед каміння токували гірські куріпки — одне слово, благодать. Лише грізні снігові хребти, що здійнялися вгору по всьому горизонту, де в будь-яку хвилину могла початися заметіль, і чорні хмари, пригнані невідомо звідки диким вітром, які могли затьмарити сонце, нагадували про те, що благодать ця не вічна.

Та поки що нічого не віщувало лихих змін. Невелике стадо вівцематок з ягнятами, безладно перекликаючись, брело туди, куди його гнала людина. Ягнята жваво підскакували, кидалися до маток поссати на ходу молока. Але Бостон ще з ночі був настроєний похмуро. І чим більше він думав, тим більше злостився і на вовків, і на Базарбая, винуватця цієї жахливої пригоди. З Базарбаєм він не хотів зв'язуватися, пам'ятаючи про те, що не зачепиш — не засмердить, а вовків треба було ліквідувати, перестріляти, знищити — іншого виходу він не бачив. Розрахунок його був простий: голоси маток і ягнят неодмінно приманять вовків, а він засяде у схованці. Вовки накинуться на маток з ягнятами, і при певному везінні він цілком може їх підстрелити. Але, як кажуть, людина збирається, а бог розпоряджається. Так воно і вийшло...

Майже до самого полудня звірі ніяк себе не виявляли. Загнавши овець у затишний виярок, що добре проглядався, Бостон заліг на його краю, причаївшись з рушницею серед каміння та рідких кущів. Стріляв він влучно, з дитинства ходив на полювання, вже не один іссик-кульський вовк був на його рахунку. І тому не сумнівався, що зуміє підстрелити вовків, аби вдалося їх приманити. Галасливі матки та ягнята-двійнята безперервно мекали, кликали одне одного, та час збігав, а звірі все не з'являлися, хоча в інші дні часто влаштовували наскоки, зганяли злість на околишніх стадах, і, як правило, завжди вдень.

Сонце почало припікати. Лежачи на фуфайці під кущем, Бостон іншим разом, мабуть, і задрімав би, але зараз не міг собі цього дозволити. Та й на душі було невесело: важко було усвідомлювати, що його звинувачують у загибелі Ерназара. Вороги його, і Кочкорбаєв, і Базарбай, об'єдналися, і кожен на свій лад брехливо обмовляв його, заганяв у безвихідь. І не розумів він, чому так влаштовано життя: за віщо, чому різні люди ненавидять його? А тут іще оці вовки причепилися, виймають душу. Від цього і вдома спокою нема. Чи те ще буде, коли до дружини дійдуть чутки про його сутичку з Базарбаєм. їдальня була повна людей, коли Базарбай обзивав останніми словами і його жінку, і його самого, а скільки серед них недоброзичливців...

А вовки все не йшли, і Бостон уже починав втрачати терпіння. Проте напружував зір і слух — вичікував, був напоготові. Важливо було помітити звірів якомога раніше, щоб вистрілити в них, щойно вони кинуться на овець. Вибрати момент, коли вовки з'являться, було не так просто: у свійських овець немає нюху, та й зір у них нікудишній, словом, дурніших і нерозторопніших немає на світі тварин. Для вовків вівці найлегша здобич, і врятувати овець від вовків може лише людина, тому вовкам доводиться мати діло лише з людиною. Так було й цього разу...

Безпечні вівці і зараз не зачули небезпеки. Вони паслися, реагуючи лише на оклик ягнят, раз у раз покірно підставляючи їм соски, і більше ніяких турбот не знали. Небезпеку помітив лише Бостон...

Пара білобоких гірських сорок, що метушливо клопоталися поблизу, раптом неспокійно заскрекотала, почала перелітати з місця на місце. Бостон насторожився, звів курок, але висуватися не став, а, навпаки, ще старанніше затаївся. Діяти треба було напевно. Він ладен був пожертвувати кількома вівцями, аби виманити хижаків на відкрите місце. Та вовки, очевидно, почули небезпеку — можливо, що їх сповістили про це ті ж сороки.

Закінчивши скрекотати в одному місці, вони поспішили туди, де сидів у схованці Бостон, і тут теж здійняли нахабний, голосний скрекіт, хоч Бостон, здавалося б, не повинен був привернути їхню увагу — він не рухаючись сидів за кущем. Як би там не було, вовки вискочили не одразу —: виявилось, що вони розійшлися: Акбара, повзучи між валунами, підкрадалася з дальнього кінця, а Ташчайнар з протилежного (як потім з'ясувалося, він повз неподалік від того місця, де ховався з рушницею Бостон).

Але все це виявилось не відразу.

Чекаючи появи вовків, Бостон насторожено озирався, але ніяк не міг зрозуміти, з якого боку з'являться звірі. Навколо панували спокій і тиша: вівці мирно паслися, ягнята вибрикували, сорокиї перестали скрекотати — чутно було тільки, як неподалік біжить з гори струмок і співають у кущах птахи. Бостон уже втомився від довгого чекання, але раптом серед каміння промайнула сіра тінь, вівці різко шарахнули вбік і невпевнено завмерли, перелякано очікуючи. Бостон увесь напружився, він зрозумів — це вовки злякали стадо, щоб дізнатися, де затаїлася людина: в таких випадках кожен пастух здіймає галас і біжить до овець.

Але в Бостона було інше завдання, і тому він нічим себе не видав. Тоді серед кам'яних брил знову метнулася сіра тінь, і хижак двома стрибками наздогнав сполоханих овець. То була Акбара. Бостон скинув рушницю, беручи на мушку ціль, зібрався вже натиснути курок, коли легкий шелест позаду примусив його обернутися. В ту ж мить він не цілячись вистрілив в упор у величезного звіра, що набігав на нього. Все відбулося в одну мить. Постріл спостиг Ташчайнара уже в стрибку, проте впав він не одразу, а, грізно вишкіривши зуби, люто блискаючи очима, хижо простягнувши вперед пазуристі лапи, якийсь час ще летів по інерції до Бостона і впав як мертвий усього за півметра від нього. Бостон одразу ж повернув рушницю в інший бік, але момент був уже прогаяний — Акбара, залишивши повалену з ходу вівцю, встигла шугнути за каміння. З рушницею напереваги кинувся він за вовчицею, сподіваючись дістати її кулею, та побачив лише, як Акбара перестрибнула через струмок. Вистрілив і промахнувся...

Бостон перевів дух, з гіркотою огледівся навкруги. Від напруги він зблід і важко дихав. Головної своєї мети він не досяг — Акбара втекла.

55 56 57 58 59 60 61