Я думаю, ми, мабуть, можемо сказати, ніби це дитина іншого чоловіка, і взагалі не згадувати прізвище Мелорза.
— Іншого чоловіка! Якого іншого?
— Можливо, Данкена Форбса. Він усе життя товаришує з нами. І він досить відомий художник. І я йому подобаюся.
— Отуди к бісу! Бідолаха Данкен. А що він з цього матиме?
— Не знаю. Та йому це навіть може сподобатися.
— Сподобатися? Чудернацький він чоловік, якщо це так. А в тебе ніколи не було з ним роману, га?
— Ні! Але роману він не бажає. Йому подобається, коли я біля нього, але щоб його не займала.
— О Боже, ну й покоління!
— Йому дуже хотілося, щоб я позувала для картини. А я цього не хотіла.
— Боже, поможи йому! Та вигляд у нього надто підтоптаний для такого діла.
— Все ж ти не будеш надто протестувати, коли про нього почнуться розмови?
— О Боже, Коні, що за кляті витівки!
— Знаю! Це гидко! Але що ж мені робити?
— Хитрування — потурання; потурання — хитрування! Мимоволі з'являється думка, що я зажився на світі.
— Годі, тату, якби ти сам у свій час не вдавався до хитрування й потурання, то мав би право мене засуджувати.
— Але запевняю тебе, все було по-іншому.
— Все завжди по-іншому.
Прибула Гілда і, почувши про новий розвиток подій, так само розлютилася. І вона так само просто не могла стерпіти думки про публічний скандал щодо сестри і єґеря. Надто, надто принизливо!
— А чому нам просто поодинці не зникнути й не опинитися в Британській Колумбії? — запитала Коні. — Тоді обійдеться без скандалу.
Але це був не вихід. Скандал все одно б відбувся. І якщо Коні їхатиме з чоловіком, краще вийти за нього заміж. Так вважала Гілда. Сер Малколм вагався. Все ще могло перегоріти.
— Але ти зустрінешся з ним, тату?
Бідолашний сер Малколм! Йому не вельми хотілося. І бідолашний Мелорз, йому хотілося ще менше. Однак зустріч відбулася — ланч у закритому кабінеті клубу, тільки їх двоє, оглядали один одного з ніг до голови.
Сер Малколм випив чимало віскі, Мелорз так само пив. І весь час вони розмовляли про Індію, про яку молодший з двох був добре обізнаний.
Це тривало під час їжі. Тільки коли подали каву і офіціант вийшов, сер Малколм запалив сигару і сказав сердечно:
— Ну, хлопче, а як з моєю дочкою? Усмішка з'явилася на обличчі Мелорза.
— Ну, сер, а що з нею?
— Наскільки я розумію, вона збирається мати від вас дитину.
— Маю честь! — усміхнувся Мелорз.
— Їй-Богу, честь! — сер Малколм самовдоволено гмукнув і став похітливим шотландцем. — Честь! Як воно було, га? Гарно, хлопчику, чи як?
— Гарно!
— Ладен закластися, що таки гарно! Ха-ха! Моя донечка вся в мене, от! Я сам ніколи не проминав нагоди розважитися в ліжку. Хоча її мати, о святий Боже! — Він закотив очі. — Але ви розпалили її, я бачу. Ха-ха. Моя кров! Ви підпалили цю копичку сіна. Ха-ха-ха! Мушу вам сказати, мене це дуже потішило. Вона потребувала цього. О, вона гарна дівчина, гарна дівчина, і я знав, що з неї буде діло, як тільки якийсь чолов'яга піднесе до неї вогник! Ха-ха-ха! Єґер, ну й ну! Браконьєр чортів, я б так сказав! Ха-ха! Але тепер, послухайте, якщо серйозно, що нам з цим усім робити? Якщо серйозно!
Якщо серйозно, далеко вони не просунулися. Мелорз, хоч і дещо напідпитку, виявився з двох значно тверезішим. Він спрямував розмову в якомога розумніше русло, що означало мінімум розмови.
— Отже, ви стережете дичину! О, маєте рацію! Така пташка варта мужчини, правда? Жінку перевіряєш, коли щипаєш її сідниці. За відчуттям її сідниць можна сказати, чи з нею буде добре. Ха-ха. Я вам заздрю, юначе. Скільки вам років?
— Тридцять дев'ять.
Його світлість підняв брови.
— Так багато! Ну, як на ваш вигляд, у вас попереду ще чудових двадцять років. Єґер чи ні, а півень добрий. Бачу з закритими очима. Не те, що цей каліка Кліфорд! Боягузливий пес, не здатний переспати з жінкою, ніколи не був здатний. Ви мені подобаєтеся, мій хлопчику. Можу посперечатися, гарний у вас стручок, о, ви справжній півень, я бачу. Ви — борець! Єґер! Ха-ха, чорт забирай, не довірив би я вам своєї дичини! Та послухайте, серйозно, що нам з усім цим робити? Світ повен старих покалічених бабів.
Вони нічого не зробили, тільки започаткували між собою древню масонську ліґу чоловічої чуттєвості.
— І послухайте, хлопче, якщо я колись зможу вам допомогти, ви можете на мене покластися. Єґер? О, Ісусе, це чудово! Мені подобається! О, мені подобається! Це значить, що в цієї дівчини є запал. Що? Врешті, знаєте, у неї є свій власний прибуток, скромний, скромний, але з голоду не дасть померти. І я залишу їй усе, що маю. Свідок — Бог, залишу. Вона заслуговує за те, що має запал, живучи у світі старих бабів. Сімдесят років я боровся, щоб звільнитися з-під спідниць старих бабів, і дотепер не зміг. Але ви — мужчина, я бачу.
— Я радий, що ви так думаєте. Мені, як правило, натякали, що я мавпа.
— О, так і мало бути! Дорогий мій, ким, як не мавпою, ви могли здатися старій бабі?
Вони розпрощалися найпривітніше, і до самого вечора Мелорз у душі сміявся.
Наступного дня він снідав з Коні й Гілдою водному надійному місці.
— Як шкода, що ми втрапили в таку огидну ситуацію, — сказала Гільда.
— Мене це вельми потішає, — сказав він.
— Думаю, вам варто було б утриматися від дітей, доки ви обоє не отримали свободи, щоб одружитися і народжувати дітей.
— Бог надто швидко роздмухав цю іскру! — сказав він.
— Думаю, Бог не має до цього жодного відношення. Звичайно, у Коні вистачить грошей для обох, але ситуація нестерпна. — Тоді чому ж ви так тривожитеся? — сказав він.
— Коли б ви були з її класу.
— Або коли б був у клітці в зоопарку.
Мовчання.
— Думаю, — сказала Гілда, — краще їй назвати зовсім іншого чоловіка як співвідповідача, а про вас взагалі не згадувати.
— Але я думав, що без мене там не обійшлося.
— Ідеться про процедуру розлучення. Він здивовано глянув на неї. Коні не наважувалася викласти йому план про Данкена.
— Не розумію, — сказав він.
— У нас є друг, який, мабуть, погодиться, щоб його вважали співвідповідачем, тому ваше ім'я немає потреби називати, — сказала Гілда.
— Ви маєте на увазі чоловіка?
— Звичайно!
— Але ж немає іншого чоловіка! — Він здивовано подивився на Коні.
— Ні, ні! — швидко сказала вона. — Тільки давня дружба, не любов, а просто так.
— Тоді чому ж йому брати на себе вину? Якщо він нічого від тебе не матиме?
— Деякі чоловіки — лицарі і не розраховують щось отримати від жінки, — сказала Гілда.
— Такий лицар випав і на мою долю, га? І що ж це за один?
— Друг, якого ми знаємо з дитинства, коли ми ще жили в Шотландії, художник.
— Данкен Форбс! — він сказав одразу, адже Коні розповідала про нього. — І як ви звалите на нього вину?
— Вони можуть зупинитися в одному готелі, чи вона навіть може поселитися в його квартирі.
— Здається, багато галасу даремно, — сказав він.
— Що ви пропонуєте? — запитала Гілда. — Якщо вирине ваше ім'я, ви не зможете розлучитися з вашою дружиною, а з нею, певно, краще не зв'язуватися.
— Саме так! — сказав він похмуро. Запала довга мовчанка.
— Ми можемо їхати негайно, — сказав він.
— Для Коні немає негайно, — сказала Гілда. — Кліфорда надто добре знають.
Знову чисто розпачлива мовчанка.
— Світ такий, як є. Якщо хочете жити вдвох і обійтися без переслідувань, доведеться одружитися. Щоб одружитися, вам обом треба розлучитися. І як ви це збираєтеся зробити?
Він довго мовчав.
— А як ви це пропонуєте зробити? — запитав він.
— Побачимо, чи погодиться Данкен фігурувати як співвідповідач, тоді ми повинні примусити Кліфорда дати Коні розлучення, а ви маєте зайнятися власним розлученням, і, доки не буде остаточного звільнення, ви обоє маєте триматися окремо.
— Це якесь божевілля.
— Ймовірно! А світ подивиться на вас, як на божевільних, чи ще гірше.
— Що гірше?
— Мабуть, як на злочинців.
— Думаю, я ще матиму можливість устромити свій кинджал ще хоч кілька разів, — усміхнувся він. Тоді замовк, видно, тамуючи злість. — Ну що ж! — зрештою сказав він. — Я на все згоден. Світ — це божевільний ідіот, і нікому не під силу його вбити, хоча я прикладу до цього всіх сил. Але ви маєте рацію. Ми маємо рятуватися, як тільки можна.
Він з приниженням, злістю, втомою і безпорадністю глянув на Коні.
— Моя любонько! — сказав він. — Здається, світ хоче насипати тобі солі на хвіст.
— Не насипле, якщо ми не дамося, — сказала вона.
Вона менше за нього заперечувала проти поступок світові.
Коли звернулися до Данкена, він також наполягав на зустрічі з цим правопорушником—єґерем, тому відбувся обід для чотирьох, цього разу в нього на квартирі. Данкен був невисокий, широкоплечий, темношкірий, небалакучий, свого роду Гамлет з прямим темним волоссям і химерним кельтським марнославством. Його мистецтво — це суцільні труби, й клапани, і спіралі, і дивні кольори, ультрамодерн, однак не позбавлений деякої сили, навіть деякої чистоти форми й тону, тільки Мелорзу все це здавалося жорстоким і гидким. Він не насмілився це сказати, тому що Данкен мало не схибився на своєму мистецтві, створивши особистий культ і персональну релігію.
Вони оглядали картини в студії, і невеликими карими очима Данкен прикипів до іншого чоловіка. Він хотів почути, що скаже єґер. Думку Коні і Гілди він знав.
— Чистісіньке вбивство, — нарешті сказав Мелорз; саме цих слів Данкан безумовно і чекав від єґеря.
— А кого ж убивають? — спитала Гілда холодно й глузливо.
— Мене! Це вбиває в людині всіляке співчуття.
Від художника ринула хвиля чистої ненависті. У голосі цього чоловіка він почув нотку неприязні і нотку зневаги. Сам він зневажав згадки про співчуття. Хворобливі сентименти!
Мелорз, високий, худий і втомлений, стояв і дивився на картини з мінливою відчуженістю, яка нагадувала танець метелика на вітрі.
— Можливо, вбивають дурість, сентиментальну дурість, — зневажливо посміхнувся художник.
— Справді? Думаю, всі ці труби, гофровані вібрації найдурніші з усього і досить сентиментальні. Як на мене, вони показують море співчуття до себе і дуже багато нервової самовпевненості.
Від художника ринула нова хвиля ненависті, і його обличчя пожовкло. З мовчазною зневагою він повернув картини до стіни.
— Думаю, можна йти до їдальні, — сказав він.
І вони пішли, засмучені.
Після кави Данкен сказав:
— Я зовсім не проти фігурувати як батько дитини Коні.