З гріховним жахом він уявляв, що тут ще намагалися рятувати – забуту дитину, старого, якого пожежа застала уві сні, хворого на горищі чи в льоху, того, хто не може відірватися далеко від свого малого добутку?
Напевно тут були загиблі... Справді, вогонь пожирав; як корови зрізають траву своїми довгими язиками, так великі ненажерливі вогняні язики потягнулися до хат й подвір'їв, до всього, що тут ще могло бути живим, і пожирали свою здобич зі страшною, жорстокою ретельністю.
Мельхіор не міг відвести очей від видовища. Він думав, що сам часто малював вогонь, полум'я пекла, вибухи підземного царства. Він з дитинства спостерігав за великодніми вогнями, бачив, як горіли комори та стайні, а одного разу з Міського Валу побачив у сусідньому селі палаючий вітряк. Він завжди зображував вогонь сатанинською силою, але тільки тепер усвідомив, наскільки диявольським він був у своєму повсякденному призначенні – там, де нападав на людину, дитину в колисці, навіть де нищив найневиннішу річ – веретено. або дитячу іграшку... Чи зможе він колись малювати вогонь? Запитання прозвучало в його грудях безпорадно й смішно. Чи може він взагалі колись малювати?
Двічі й тричі схвильована процесія проходила повз ненажерливу стихію. Люди, що дивилися на вогонь, ледь сходили з дороги. Священики погрожували вогненному звірові піднятими хрестами, інші — свяченою водою, її слабке шипіння губилося в гуркоті полум'я. Коли процесія пройшла — скоріше в панічній втечі від вогню, який тягнувся до плащів і жертовних риз, а не як гідна процесія, —— пристрасть вогню спалахнула ще безжальніше. Але одного разу люди справді відступили, коли з розваленого каркасу сараю долинув пронизливий зойк, схожий на плач немовлят. То були пацюки, сірі й брудно-жовті, які, вилізши з-під шлаку, наповнившись смородом сортирів і гару, пробігали поміж людських ніг шукати притулку деінде. Їх били і ногами, щури сердито шипіли. Біля Мельхіора одна тварина стрибнула на обличчя жінки; та скрикнула й знепритомніла. Мельхіор відчув слабкість, йому хотілося блювати, але він не відступив.
Поворухнувся він лише тоді, коли з різних сторін почулися крики, що вогонь перекидається на Великий Ринок. Вогонь – стихія підступна. Всі вірили, сподівалися, що вогонь обмежиться ткацьким кварталом та складами коноплі, що там нажереться досхочу. Це була помилка — очевидно, вогонь проскочив вулицями та садами навколо Плотницьких площ. Між районом ткачів і колегією знаходився Великий Ринок. Мельхіор уже біг у той бік, звідки ішла чутка. Понад тільки що тихими темними дворами, димарями й верхівками дерев він зараз бачив у різких чорних контурах на тлі сірчано-жовтого й похмурого багряного неба важкі відлиті зі свинцю квіти й листя конюшини, що прикрашали двосхилий дах будівлі суду, а ще вище — камінний трикутник гребня ратуші з різьбленим орнаментом і над ним флюгер на даху — герб міста з позолоченого заліза, який, мов живе полум'я, то пропадав у темряві, то спалахував знову.
Іржання коня розбудило хриплу луну. У цій околиці розміщувалися стайні старости та інших вельмож. У Мельхіора склалося враження, що тварин випустили зі стайні. Під навислими гілками дерев він навпомацки пробирався попід стінами і парканами, іноді зупинявся, спираючись на темну стіну якогось будинку, за яким, здавалося, вже ніхто не жив. Людей ставало все більше й більше, і вони теж кричали, що вогонь наближається до Великого Ринку. Одні бігли в тому ж напрямку, що й Мельхіор, інші — у протилежному. Серед загнаних людей і тих, що поспішали у той же бік, що й Мельхіор, мчали двоє козлів і ряба свиня. Стара жінка з розпущеним волоссям і вафельницею в руці, хитаючись, шкутильгала з однієї сторони вулиці на іншу, виючи й плачучи від люті, намагаючись відігнати від себе тварин, які мекали й рохкали.
— Я впізнаю вас у вашій тваринній формі, — вигукнула жінка, — ви відьми, які накликали на нас це лихо! — На стару ніхто не звернув уваги, крім Мельхіора. Він підійшов до неї, щоб заспокоїти. Вона замахнулася залізним начинням. — І я теж тебе впізнаю з твоєю кривою мордою! Ти — Мельхіор Хінтам, художник, помічник Вельзевула! Ти належиш до місця, де повинні бути всі ці сатанинські тварини!!! Геть, йди до пекла!
Мельхіор вчасно ухилився від удару залізяччя. Він почув, як стара впала, зметена силою удару. Вона лежала на бруківці, безсило ридаючи. Мельхіор тікав, гонячи перед собою кіз і порося, поки тварини не зникли у якомусь дворі.
Вдруге він почув іржання коней. Однак цього разу коні були запряжені, і іржання було приглушене. У Мельхіора прокинулася нова, нечувана підозра. Він уважно прислухався: між протяжними, глибокими тонами дзвонів він чув гуркіт воза. Так чи інакше, подумав він: якщо вони залишають місто, значить, вважають його безповоротно втраченим. Від цієї думки він почувався ще більше виснаженим. Його погляд знову звернувся до вежі колегії, високої вежі Кіліаана. Її тонке стебло все ще стояло в нерівному освітленні, наче могутній невидимий рот по черзі всмоктував і викидав жар вогню; сама будівля ще стояла у своїй кам'яній, гордій недоторканості. Це видовище надихнуло Мельхіора останніми запасами мужності.
Мельхіор дійшов до Великого Ринку, який кишів людьми. Він помітив, що намети та будки, де вранці все йшло просто чудово, прибрали, а дерев'яну сцену знесли. За стіною будинків, що оточували площу, блимали й палахкотіли язики вогню, але самі будинки були стійкими, мурованими, і, ймовірно, служили захисним валом. Раптовий напір відштовхнув Мельхіора назад, коли ряд із чотирьох возів викотився на площу й зник у східному напрямку між Ратушею та Вагою. На возах сиділи людські постаті, великі й малі, закутані в сірі плащі, тяглові коні здавалися великими й кудлатими у вогняному мороці.
— То вони справді їдуть з міста? — запитав Мельхіор когось поруч.
Чоловік не відповів, але за спиною в художника почувся жіночий голос:
— Свинячі собаки! Наказали відкрити ворота! Вони можуть дозволити собі все!
Мельхіор продирався крізь натовп.
— Вони роблять усе, щоб врятувати свої дорогоцінні шкури, — кричали люди, — себе, свої в'юки, своїх короїдів і своїх жінок!
Тепер вози котилися повільніше. У Мельхіора склалося враження, що з кожного з них звисає ніби хвіст з жінок і дітей. Затріщали батоги. За возами тиснулося все більше людей.
— І ці люди ще сміють називати себе витонченими, справедливими! Та це просто їжа для пекла, нічого більше! — Мельхіор потрапив у середину натовпу. — Чому б нам не зачинити ворота? — скрикнув він. Відповів йому глузливий, злий сміх: — Ворота добре охороняються... вони можуть розраховувати на озброєних! А тут під завалами лежать вбиті!
Мельхіор озирнувся на напираючий, озлоблений натовп. Він все ще сподівався, що з'явиться якийсь полководець, рятівник, який наведе порядок у вцілілих частинах міста. Натовп на деякий час зупинився, коли з боку Везерика наблизилося нове скупчення людей. Вони розмахували руками й голосно кричали, але це був хаос голосів, що перекрикували один одного. Коли натовп наблизився, Мельхіор у світлі вогняної луни побачив, що чоловіки тягнуть якогось старого товстого ченця. І в ту мить він дещо зрозумів у їхніх криках.
— Втекли! І він став нам на дорозі! — Люди, що бігли за панськими возами, зупинилися. — Що сталося? — Парох і капітул дали драпака! Вони сказали, що їм потрібно трохи відпочити в ризниці, перш ніж відслужити наступну месу, але тим часом вони підгорнули хвоста й вислизнули через задні двері, благочестива банда! — Крики знову стали нерозбірливими, але пронизаними глузуванням і злобою. — А цей тут, жирний пройдисвіт? — Мельхіор підійшов ближче. Чернець, кремезний підручний капітулу, захищався, незважаючи на свою вагу й вік, несамовито розмахуючи руками. — Я нічого не зробив, — задихаючись, вигукнув він, — лише виконував наказ пароха! — З усіх боків лунали ворожі глузування та лайка. Чернець озирнувся, чи не знайде собі захисника. — Але ми можемо зробити те, що зробили вони, — сказав він із зусиллям, оточений щільною масою людей, — ми всі можемо бігти, кожен з нас може бігти.
— Але ж нам нема чого забирати! — сказав грізний голос із натовпу, — усе, що ми маємо, знаходиться в місті, якщо тільки не згоріло!
Мельхіор упізнав голос дотепного й ексцентричного Тетьє Роена з бідного кварталу, чоловіка, який колись заявив, що, заради Бога, він дозволить себе каструвати, якщо Понтіан Скадде відмовиться від своїх слів. Мельхіор помітив, що під час страшної пожежі в Тетемі сталася якась зміна, ніби вогонь перетворив недоумка в пихатого хама. І в цьому хаосі прокльонів і кулаків Мельхіор з подивом виявив, що цілком розуміє дії Тетьє. Монах продовжував запевняти натовп навколо себе у своїй невинності, але Мельхіор уже не розумів ні його слів, ні його відповідей. Той, хто тримав ченця, дедалі сильніше трусив його брудну рясу. Тоді Мельхіор побачив, як ченчик зник серед розлюченого натовпу, що лупцював його.
І загальний вереск ніби поховав полеглого одним довгим криком помсти.
Приголомшений Мельхіор, якого штовхали туди-сюди, стояв у натовпі й зміг видихнути вільніше лише тоді, коли людська маса розслабилася. Стукіт коліс припинився, але почулися кроки, що наближалися. Він подивився туди, звідки долинав звук. Там, де зникли вози з втікачами, з'явився ще тьмяний відблиск шоломів і броні. Все ще жвавий, Тетьє Роен побіг з піднятими кулаками до міської варти.
— Ага, ось іде озброєна орда! Ми вас не боїмося!
Солдатський голос наказав:
— Крок назад! Кожен повинен допомагати приборкати вогонь!
— Тим часом попи й великі пани здалися! — знову скрикнула непокірна жінка.
Знову пролунав голос начальника варти:
— Копайте рови навколо Великого Ринку!
Тетьє Роен засміявся на всю горлянку.
— Рови, канави, бачу, якраз робота для солдатів!
Збройні грізно сунули вперед, натовп чинив опір.
— Якщо мали горіти наші хати, нехай горять і їхні!— волали люди.
— Це гарна і красива робота, коли її робить громада, — насміхався Тетьє.
Солдати опустили алебарди й тримали їх перед собою, як бар'єри, щоб відтіснити натовп. Тетьє схопив обома руками найближчу алебарду й спробував підняти її догори. Ландскнехт, власник алебарди, щосили вдарив жартівника ногою в чоботі.