На запитання, чи завжди йому та їжа смакувала, відповідав заперечливо, однак відразу-таки додавав, що й тут йому не завжди все смакувало. На запитання, у що він грався і з ким, хлопчик відповідав ухильно, як і на решту запитань, аж поки його батько не те що люто, але все ж роздратовано кинув:
— Та дайте йому нарешті спокій! Це жне дрібниця — така переміна!..
Розмовляли за столом і про майбутню зустріч із дідами й бабами — із Цельгерами та з Тольмами, а також про те, як цю зустріч влаштувати. Він, Гольцпуке, втручатися в це не хоче — то їхня сімейна справа. Поселили малого поки що на кухні — пускати його в єпископську кімнату вони не наважились. Але потім юний Тольм сам зласкавився оглянути й зайняти ту кімнату — тимчасово, "поки все з'ясується", як заявив його батько (десь о пів на четверту дня він знов спокійно поїхав собі на роботу в Гальстергоф). Залишилося сподіватися, що хлопчик розбалакається з жінками та з дітьми. До пів на шосту вечора нічого такого помічено не було, ніхто більше не згадав і про "Бева"; потім зателес]юну-вали дідам та бабам у Гетціграт і Тольмсгофен. Усі четверо були в захваті, але, не почувши майже нічого про Вероніку, засмутилися. Авжеж, качки на ставку біля замку й гетціг-ратське ожинове варення... І, певна річ, сова. Так, так, він ще не забув і дуже радий... Атож, у них усе гаразд. Катаріна з Сабіною заходилися просити, щоб відкласти поїздку на завтра — для хлопчика, мовляв, на один день цього забагато. А от старому Беверло вони подзвонити, звичайно, не зможуть — у того нема й ніколи не було телес]юну. Тихо. Тепер там, судячи з усього, щось плетуть, граються на підлозі, потім пробують співати чи, скоріше, мугикати під ніс, бо слів зрозуміти не можна, але мелодія ніби церковна...
Вечеря в Гетцлозера минала спокійно. Розмова точилася про християнство (католицький варіант), причому чути було тільки Єву Кленш та молодого Герберта Тольма; вони весь час сперечалися й доходили згоди тільки щодо винятковості отого Ісуса Христа; все інше "вишневоуста" захищала, а Герберт ставив від сумнів: таїнства, богослужіння, целібат, жертовництво як таке... Зате ні слова про злочинний світ, жодного натяку на скасовану антиавтомобільну акцію.
Цікава виходить спілка: оця люб'язна "вишневоуста", що перейшла до іншої віри, її наречений (отой тишко, про якого, однак, відомо, що він полюбляє народні танці, а також пісні, які співає під гітару,— народні пісні, не сучасні) і цей Герберт, власне, досить милий хлопець, хоч, правда, надто любить пофілософствувати, вірить в Ісуса Христа, але не вірить у людей, що вірять в Ісуса Христа. Послухати аргументи, які він наводив у суперечці з Кленш, було цікаво, але з боку криміналістики нічого цікавого там не виявилось.
Аналіз поштового паперу, на якому написано лист, нічого нового не дав. Певна річ, залишати відбитки пальців — це було з боку Беверло справжнє зухвальство. Правда, відбитки нікого й не здивували — адже почерк Беверло не важко впізнати й так. Одначе сам папір нічого не підказав — папір як папір, такий можна взяти в кожному готелі чи купити в будь-якій спеціалізованій крамниці в Туреччині, на Ближньому, Середньому й Далекому Сході...
Щоб поставити кордон безпосередньо навколо могили в Горнаукені, він найохочіше взяв би Гробмелера та його скульткоманду": це добре навчені триматися в тіні хлопці, які ще не виказали себе на жодному вернісажі; зрештою, похорон теж можна віднести до культурних заходів. Умови в Горнаукені складні: лісові стежки, водовідвідні канали, доріжки для велосипедистів, майданчики для наметів, ігор, багать — одне слово, улюблені місця для прогулянок сусідів-голландців. Ще два-три дні, і "колеса" вже будуть, певно, в дорозі. На щастя, поблизу там є відлюдний заїзд "Не для маминих очей"—дичина, затишні кімнатки... Розставивши по карті (її деталі ще слід уточнити на місцевості) пости й віддавши необхідні розпорядження, в тому заїзді він зможе, мабуть, кілька годин, а то й цілих півдня спокійно відпочити. Знаменитостей там, певне, не бракуватиме. На щастя, Корчеде був протестант, то не поз'їжджається бодай католицьке духівництво. Але хто знає, може, й майбутні кардинали задля своєї кар'єри повинні робити якісь протокольні вилазки. Ті раденькі скористатися з будь-якої нагоди, знехтувати будь-який ризик — іноді навіть здається, що вони аж трусяться за тою популярністю та небезпекою. Шкода тільки, що доведеться відмовитися від Цурмака, Люлера та Гендле-ра. Він би їх, звісно, не посилав на курси, якби знав, що його чекає. Але не пускати тепер тих трьох на курси було б, мабуть, безглуздо — вони вже, певно, навіть спакували свої манатки. До того ж Горнаукен належить до компетенції властей іншої федеральної землі.
Ерна Бройєр, безперечно, крутиться тепер зі своїм коханцем десь у Губрайхені — шукає житло, роботу... А загалом там спокійно. Повернувся, судячи з усього, й пастор, що був виїхав; він збирається з'явитись на засідання пасторської ради і взагалі прийти до своєї пастви. Це добре, це відверне увагу людей від отого холоднокровного хлопчика, що явно змирився з необхідністю далі хатини й садка не рипатись; малий, певно, до такого звик.
Коли він, Гольцпуке, подзвонив Дольмерові й повідомив, що виїздить до Горнаукена, то відчув у начальниковому голосі вдавану люб'язність, що не могла його не насторожити. Дольмер розмовляв дуже мило, навіть засміявся й сказав:
— Операція "Турецький мед" триває!
Потім Дольмер задоволено вислухав повідомлення про те, що на "фронті образів богоматері" спокійно, ще раз настійно застеріг його, Гольцпуке, щоб він не брав хлопця в роботу, а коли мова зайшла про метушню, якої слід сподіватися в Губрайхені, заявив:
— Кінець кінцем нам доведеться пошукати для тої компанії монастир. Тоді й Фішер уже не матиме підстав подавати позов про "завдану середовищу шкоду". Одне слово, щасливої дороги! І спробуйте, якщо пощастить, трохи відпочити.
А з Блора — жодних новин. Там мертва тиша.
15
Цього дня хлопчик справляв на неї чимдалі лиховісніше враження, так наче в ньому накрутили якусь пружину, наче його чимось нашпигували — і за столом, і коли вони гуляли в парку, й на балконі, й у коридорах, і надворі. Вона називала його "охололим онуком"; він нічого не розповідав, у нього нічого не можна було довідатись. Де він два з половиною роки жив? Як? Ані словечка. Він став іще чарівніший, а його сіро-голубі й холодні очі наводили на думку про потухлий вулкан ("Очі в нього твої",— сказав Тольм). Качки викликали в малого усмішку, і він назвав їх "фаршированими". Та коли вона запитала, чи доводилося йому коли-небудь їсти фаршировану качку, він тільки засміявся й заговорив про варення бабусі Паули і про політ у вертольоті: перелічив притоки Рейну, пам'ятники, церкви, собори, мости... Холодна, немовби замерзла географічна карта. А тоді знайшов собі забавку: заходився буцати головою Тольма в живіт. Ні, не туди, де серце, поки що не туди. І все ж хлопець нагадував здоровенького баранця. І весь час оті кляті телефонні дзвінки: Дольмера явно не можна було впізнати, Штабскі заявив, ніби сном-духом нічого не знає, Дольмерів заступник сказав, що це справа не його компетенції, Гольцпуке нібито поїхав вживати заходів безпеки на похороні Корчеде, і Кульгреве з Амплангером щоразу відповідали, що нікуди — як завжди, "на жаль",— не можна додзвонитися. Тольм спершу втратив терпець, потім розгнівався й гримнув на Амплангера:
— Я хочу одержати свого листа! Я хочу листа!
Такого розгніваного вона не бачила свого чоловіка ще ніколи, навіть у його тридцять п'ять років. Тольм був страшенно розлючений, просто-таки скажений. Такого з ним ніколи не траплялося. Він пропустив ванну, не схотів телефонувати Гребнітцеру, закурив сигарету і зробив Блюртмелеві знак, щоб той наглядав за хлопцем; Тольм видно, теж боїться свого онука, за яким так скучав. Це чуже дитя холоднокровно й жадібно похапало еклери, від чаю відмовилося, зажадало, щоб йому принесли лимонад, потім подалося гасати по коридорах і дражнило охоронців, вдаючи, ніби наставляє на них автомат, і навдивовиж вдало імітуючи його татакання. Тепер охоронців уже вісім: три в коридорі, два на сходах і три на подвір'ї. А знає вона тільки одного з них — вранці він був із ними в музеї; врівноважений чоловік, що, спостерігаючи холоднокровно-неспокійного Гольгера Першого, ледве не втратив самовладання. Похитуючи головою, той чоловік спостерігав, як Кленш дістала з багажника своєї машини лук, стріли та мішені й запропонувала повчити хлопчика в оранжереї стріляти. Вона, мовляв, відвідує клуб лучників, завжди возить з собою в машині все необхідне і вправляється, як пощастить, навіть у дорозі. Від усіх "звичайних ігор" хлопець відмовився, а от нагоді постріляти з лука зрадів. Один із підлеглих Гольцпуке перевірив лук — йому здалося, що він надміру тугий,— оглянув залізні наконечники стріл, неабияк здивувався тому, що Кленш "прослизнула" з усім цим повз контроль, заявив, нібито повинен дістати від свого начальства дозвіл на цю гру й, забравши всю горстку стріл, відійшов убік, щоб по рації залагодити справу. З ким він там розмовляв? Невже Гольцпуке десь неподалік? Невже вони щось задумали? Що? Всі охоронці такі серйозні, такі насторожені, а Кленш, ця весела й здорова молодичка, що люб'язно зголосилася допомагати їй, Кете, збивати вершки й пекти еклери,— якась збентежена чи навіть ображена. Господи, промайнуло в Кете, та ця ж стрільба не здіймає ніякого гуркоту, стріла майже нечутно прохур-чить у повітрі, а тоді як затремтить у мішені — просто любо дивитися. Стрільба з лука — то "пожива для душі". І коли охоронець заявив, що повинен, на жаль, "тимчасово конфіскувати все причандалля, адже ніхто не знає, чого можуть натворити ним діти,— зрештою, це таки зброя", вона ледве не втратила самовладання. А Кленш, хоч і не явно глузливо, проте досить холодно, зажадала від охоронця, щоб він уживав термін "спортивний снаряд", а не "причандалля". Охоронець згодився, додавши, однак, що декотрі спортивні снаряди, а саме: списи, метальні молоти, хокейні ключки, навіть тверді м'ячі,— це та сама зброя або ж ними можна скористатись, як зброєю.
— Цю місцевість з погляду безпеки вважають найбільш непевною.