А тому нехай ті дикуни вершать один над одним криваву розправу,— я відмовляюсь від спроби забороняти те, чому не можу перешкодити... Ох, змилуйся, боже, над цією нещасною країною! Піду до каплиці й помолюся за нашу Шотландію, бо я не владен допомогти їй ні рукою, ні розумом. Велебний отче, прошу вас, дайте мені спертися на ваше плече.
— Але ж, брате,— заперечив Олбані,— даруйте, коли я нагадаю вам, що ми мусимо обговорити суперечку між громадянами Перта і сером Раморні з приводу смерті одного городянина...
— Та вже ж, уже ж,— похопився король, вертаючись до свого крісла.— Знов насилля, знов ллється кров... О, Шотландіє, Шотландіє! Якби найбагряніша кров найвідважніших твоїх синів могла угноїти пісну твою земл!ю, які б тоді ниви на світі зрівнялися родючістю з твоїми?! Коли таке було, щоб шотландець дожив до сивої бороди й не став нещасним калікою, як твій монарх? Тільки ця неміч береже мене від наглої смерті, але я мушу дивитися на криваву різанину, що їй не годен запобігти!.. Нехай увійдуть... Не затримуйте тих людей. їм не терпиться вбивати, вони заздрісно віднімають один в одного кожен ковток благодатного повітря на цьому божому світі... Демон боротьби й убивства заволодів усією країною!
Коли м'якосердий державець відкинувся на спинку крісла з виразом нетерпіння й гніву, таких йому чужих, двері в кінці зали розчинилися і з галереї, до якої вони вели,— в глибині її видно було охорону з озброєних бранданів,— вийшла в супроводі жалобної процесії вдова нещасного Олівера Праудф'юта. її вів під руку сер Патрік Чартеріс — так поштиво, немов най-високороднішу леді. За ними ступали дві шановні жінки — дружини радників, обидві в жалобному вбранні; одна несла на руках немовля, друга вела старшого хлопчика. Далі йшов Сміт у найкращій своїй одежі, з жалобною креповою пов'язкою поверх шкіряного колета. Скорботну процесію замикав бальї Крейг-даллі з іще одним членом магістрату, обидва з такими самими знаками жалоби.
Спалах гніву в серці доброго короля погас відразу, щойно він побачив бліде обличчя згорьованої вдови, а також невинних сиріт,— вони ще й не розуміли, якої втрати зазнали. І коли сер Патрік Чартеріс допоміг Магдалені Праудф'ют стати на коліна й, не випускаючи її руки, сам схилив перед королем одне коліно, Роберт Третій уже з глибоким співчуттям запитав, як жінку звати і що її сюди привело. Магдалена не відповіла, а тільки щось прожебоніла й звела очі на свого проводиря.
— Говори за бідну жінку ти, сер Патрік Чартеріс,— сказав король,— і поясни, яка нужда привела її до нас.
— Скажу, коли така ваша воля, владарю мій,— відповів сер Патрік.— Ця жінка і її нещасні діти-сироти принесли вашій величності скаргу на сера Джона Раморні з дому Раморні, рицаря, в тому, що він чи котрийсь із його слуг убив на вулиці міста в останню ніч масниці або на світанку попільної середи її чоловіка Олівера Праудф'юта, вільнонародженого ремісника й пертського громадянина.
— Ти жінка,— звернувся король якомога лагідніше до Магда-лени,— і сама природа створила тебе боязкою, а твоє горе має додати тобі жалощів, бо наші власні нещастя повинні викликати в наших серцях,— і, я гадаю, викликають насправді,— милосердя до інших людей. Твій чоловік тільки ступив на стежку, призначену нам усім.
— Але не забувайте, владарю мій,— сказала вдова,— його стежка на цьому світі виявилась недовгою і кривавою.
— Це правда, його шлях урвався рано. Та оскільки я не зміг його захистити, як мені велів мій королівський обов'язок, ти дістанеш від мене таку відплату, щоб тобі і твоїм сиротам жилося нечхірше, а навіть краще, ніж вам жилося при чоловікові. Тільки відступися від обвинувачення і не дай,, щоб знову пролилася кров. Зваж: я пропоную тобі вибір між милосердям і відомщенням, між достатком і нуждою.
— Це правда, владарю мій, ми люди бідні,— відказала вдова непохитно й твердо.— Але я й мої діти радше живитимемось разом із звіриною в л*сі, ніж згодимося жити в достатку коштом крові мого чоловіка. Ви можновладний король і переперезаний рицар, і я прошу вас: дозвольте моєму захисникові відомстити в двобої за смерть нашого чоловіка й батька. "
— Я знав, що так і буде! — зітхнув король, звертаючись до Олбані.— У Шотландії перші слова, що їх белькоче малюк, і останні, які мурмотить, умираючи, сивобородий дід,— це "бій", "кров", "помста"!.. Вмовляти її шкода слів. Нехай ввійдуть оскаржені.
До зали ступив сер Джон Раморні. Він був у довгій мантії на хутрі, що їх тоді носили рицарі, коли ходили без зброї. Його скалічена права рука, підтримувана пов'язкою, або шлейкою, з темно-червоного шовку, була схована під складками одягу біля пояса, а лівою він спирався на плече юнака, який щойно розпрощався з хлопчачим віком, однак на чолі вже мав глибоку печать ранньої задуми і зрілих пристрастей. Це й був той самий уславлений Ліндсей, граф Крофорд, що пізніше дістав прізвисьно "графа Тигра" 1 й правив широкою і багатою долиною Страт-мора з необмеженою владою і безжалісною жорстокістю феодального деспота. Сера Джона Раморні супроводило кілька дворян — особисті друзі самого рицаря чи графа,— щоб своєю присутністю підтримати його в розмові з королем. Потім серові Раморні пояснили, в чому його звинувачують, а він рішуче все відкинув. Тоді у відповідь на це скаржники запропонували довести свою правду божим судом — через випробу домовиною.
— Особисто на мене,— відповів сер Джон Раморні,— така випроба не поширюється, оскільки колишній мій господар із королівської родини може засвідчити, що тої ночі я був у власному домі й лежав хворий у ліжку, коли мав, як твердять сер провост і ці панове радники, нібито вчинити злочин, до якого мене не схилила б ні власна воля, ні спокуса. Таким чином підозра на мене впасти не може.
— Я ладен підтвердити,— сказав принц,— що тієї самої ночі, коли сталось убивство, я бачився з сером Джоном Раморні й розмовляв із ним про деякі справи мого двору. Тому я знаю, що він справді був хворий і не міг особисто скоїти вчинок, про який тут ідеться. Одначе я нічого не знаю про те, що робили його люди, і не візьмуся стверджувати, ніби ніхто з них не причетний до злочину, в якому їх тепер звинувачують.
Щойно Ротсей почав говорити, сер Джон Раморні обвів усіх повним зневаги поглядом. Але вираз його обличчя зробився досить-таки збентежений, коли він почув останні слова принца.
— Дякую, ваша високосте,— промовив він, осміхнувшись,— за ваше обережне й ні сяке ні таке свідчення на мою користь. Мудрий був той, хто сказав: "Не уповай на владарів".
— Сер Джон Раморні, якщо ви не маєте інших доказів на своє виправдання,— промовив король,— то ми не можемо відмовити скривдженій вдові та її сиротам у їхньому праві вимагати випроби ваших слуг домовиною або, якщо котрийсь із них виявить бажання, двобоєм. Щодо вас самих, то, з огляду на свідчення принца, потреба випробувати вас відпадає.
— Владарю мій,— відповів сер Джон,— я ручуся, що жоден із моїх прибічників і сяуг не винен.
— Так міг би сказати чернець або жінка,— озвався сер Патрік Чартеріс.— Відповідай мовою рицарів: чи готовий ти, сер ^^жон Раморні, заступитися за своїх прибічників і вийти на поєдинок зі мною?
— Іншим разом провост Перта не встиг би вимовити слово "поєдинок",— сказав Раморні,— як я ту ж мить прийняв би виклик. Але зараз я не маю змоги взяти в руки спис
1 Сер Давид Ліндсей, перший граф Крофорд і зять Роберта Третього (прим. авт.).
— З вашого дозволу, сер Джон, це мене тішить... Менше проллється крові,— промовив король.— Але в такому разі ви повинні привести всіх своїх людей, записаних у домовій книзі дворецького, до церкви святого Іоанна, щоб вони при людях могли звільнитися від обвинувачення. Простеж, аби всі вони з'явилися туди перед службою божою, а то ваша честь рицаря буде заплямована.
— З'являться всі до одного,— відповів сер Джон Раморні.— Він низько вклонився королеві, підійшов до молодого герцога Ротсейського і, зробивши поштивий уклін, сказав так, щоб чув тільки той: —Ви повелися зі мною великодушно, високосте... Одне слово з ваших вуст поклало б цій сварі край, але ви не схотіли його вимовити!..
— Слово честі,— прошепотів принц,— я сказав усе, що можна було сказати, не погрішивши проти істини й свого сумління. Гадаю, ти ж не сподівався, що я заради тебе брехатиму?.. Зрештою, Джоне, з невиразних спогадів тої ночі на пам'ять мені спливає постать якогось схожого на різника німого з короткою сокирою в руці. Може, це той самий чоловік, що зробив ту нічну роботу?! А-а! Бачу, сер Джон, я зачепив вас за живе!
Раморні не відповів, але відвернувся так різко, наче хтось зненацька схопив його за скалічену руку, й поїхав з графом Крофордом додому. І хоч бенкетувати йому того дня зовсім не хотілося, а все ж довелося пригостити графа розкішною вечерею,— до певної міри з вдячності юному вельможі за підтримку.
РОЗДІЛ XXII
Варити зілля він умів — Ним багатьох в могилу звів.
Данбар
Вечеря затяглася, обернувшись для скаліченого рицаря на справжні муки. І коли нарешті граф Крофорд сів на коня й рушив у неблизьку дорогу до Даплінського замку, де він саме гостював, Раморні пішов у спочивальню, смертельно втомлений тілом і душею. Тут він застав Хенбена Двайнінга — єдину людину, від якої рицар, на свою біду, тільки й міг сподіватися до-прйоги і втіхи. Лікар улесливо висловив надію, що його високо-родний пацієнт веселий і щасливий.
— Авжеж! Веселий, мов скажений собака! — відповів Раморні.— І щасливий, мов той укушений бідолаха, що вже відчуває, як його бере сказ... Цей жорстокий хлопчисько, Крофорд, бачив, як я страждаю, і не пожалів мене анітрохи. Я до нього несправедливий? Ще б пак? Якби я був до нього й до всього світу справедливий, то викинув би юного графа з вікна і цим поклав би всім його успіхам край. Бо якщо він стане тим, ким хоче стати, то це буде лихо для цілої Шотландії, а надто для долини Тею... Обережніше розмотуй пов'язку, ескулаце, рука ще не загоїлась, аж горить. Якби муха зачепила рану крилом, то для мене це було б, мабуть, однаково що удар кинджалом.
— Не бійся, благородний мій патроне,— усміхнувся лікар, марно намагаючись приховати за вдаваним співчуттям свою зловтіху.— Ось прикладемо свіженького бальзаму і — ге-ге-ге! — погамуємо страждання, що їх ваша рицарська честь так мужньо терпить.
— Мужньо, кажеш? — перепитав Раморні, скривившись від болю.— Я терплю його так, як терпів би пекучий вогонь у пеклі...