— Можу, щоправда, позичити в тебе кулак. Тільки відплачу я тобі з такими відсотками, яких і бранець твій ніколи не бачив.
— А ось побачимо, — сказав чернець.
— Стій! — закричав Локслі. — Що це ти затіяв, очманілий чернече? Сваритися під нашим заповітним деревом?
— Це не сварка, — заспокоїв його лицар, — а просто дружній обмін люб'язностями. Ну, чернече, вдар мене як умієш. Я встою на місці. Потім поглянемо, чи встоїш ти.
— Тобі добре говорити, маючи на голові цей залізний горщик, — сказав чернець, — але все одно я тебе звалю з ніг, нехай ти хоч сам Голіаф у мідному шоломі.
Самітник оголив свою жилаву руку по самий лікоть і щосили заїхав лицарю кулаком у вухо. Такий удар міг би звалити здоровезного бика, але супротивник його залишився нерухомим, мов круча. Гучний крик схвалення вихопився з вуст йоменів, які стояли довкола, бо кулак причетника більшість знала з власного досвіду.
— Бачиш, чернече, — мовив лицар, знімаючи свою залізну рукавичку, — хоча на голові у мене й було прикриття, але на руці нічого не буде. Тримайся!
— Genam meam dedi vapulatori — тобто підставляю щоку мою для удару, — сказав чернець, — і я наперед кажу тобі: коли ти зрушиш мене з місця, я дарую тобі викуп з юдея цілком.
Так нахвалявся чернець, надаючи своїй поставі гордовитості. Але від долі не втечеш. Від могутнього удару лицаря чернець стрімголов полетів на землю, на превеликий подив усіх глядачів. Проте він підвівся і не виявив ані гніву, ані смутку.
— Знаєш, братику, — сказав він лицареві, — при такій силі треба бути обережнішим. Як я тепер обідню правитиму, коли ти мені щелепу скрутив? Адже й на сопілці не зіграєш, не маючи нижніх зубів. Проте ось тобі моя рука, як дружня запорука того, що більше ляпасами з тобою я не обмінюватимуся, це мені не вигідно. Отже, поклали край всякій недоброзичливості. Давай візьмемо з юдея викуп, тому що як горбатого лише могила виправить, так і єврей завжди залишиться юдеєм.
— Чернець уже не такий упевнений в наверненні юдея відтоді, як дістав у вухо, — муркнув Мірошник.
— Відчепися, неробо! Що ти там базікаєш щодо навернення? Що ж це таке, ніхто мене не поважає! Всі стали господарями, а слуг немає! Кажу тобі, хлопче: я був трішки нетвердий на ногах, коли добрий лицар мене вдарив, а в іншому разі я неодмінно встояв би. Та якщо ти бажаєш докладніше поговорити з цього приводу, то нумо я тобі доведу, що вмію гідно відповісти.
— Годі вам, досить! — сказав Локслі. — А ти, юдею, поміркуй про свій викуп. Ти розумієш, що ми добрі християни і не можемо допустити, щоб ти залишався серед нас. Ось ти й розваж на дозвіллі, який викуп можеш запропонувати, а я поки візьмуся за допит другого полоненого.
— А чи багато вдалося захопити людей Фрон де Бефа? — запитав Чорний Лицар.
— Жодного такого, який міг би дати за себе викуп, — відповів Локслі. — Було декілька боязких негідників, та ми їх відпустили на волю — нехай шукають інших господарів. Для помсти і заради вигоди й так було достатньо зроблено, а ця купка наброду не вартувала й мідної монети. Той полонений, про якого я згадав, цінніша здобич: цей дженджик-чернець, напевно, їхав у гості до своєї любаски, коли судити з його франтівського вбрання. Та ось і поважний прелат іде, жвавий як сорока.
Тут двоє йоменів привели і поставили перед зеленим троном начальника нашого старого знайомого — пріора Еймера з абатства Жорво.
Розділ XXXIII
… Квіт воїнства мого,
Як справи в Тита Ларція ідуть?
Марцій
Як в того, хто підписує закони,
Засуджує на смерть чи на вигнання,
Одного милує, а іншого карає.
В. Шекспір, "Коріолан"
Риси обличчя й постава полоненого абата були комічною сумішшю ображеної гідності, розгубленості та страху.
— Що це означає, добродії? — заговорив він так, що в його голосі разом відбилися всі ці три почуття. — Ви християни чи турки, коли так поводитеся з духовними особами? Чи знаєте ви, що означає manus imponere[69] на слуг Господа? Ви пограбували мої скрині, розірвали мою мереживну ризу найтоншої роботи. Інший на моєму місці відлучив би вас від церкви, але я не злопам'ятний, і якщо ви тут-таки зволите подати моїх коней, відпустите мою братію, повернете цілою мою поклажу, внесете сотню крон на обідні в абатстві Жорво й дасте обіцянку не смакувати дичини до майбутньої Трійці, тоді я, можливо, постараюся якось зам'яти цю божевільну витівку.
— Преподобний отче, — сказав ватажок розбійників, — мені сумно навіть подумати, що хтось із моїх товаришів міг так поводитися з вами, щоб навіяти вам охоту до такої батьківської настонави.
— Яке там поводження! — заперечив абат, підбадьорений м'яким тоном Локслі. — Так не можна обходитися й із породистим собакою, не лише з християнином, а тим більше з духовною особою, та ще й пріором абатства Жорво! Вони відібрали у мене коштовності на незліченно велику суму. До того ж один із них лаявся на своєму грубому північному діалекті й заприсягся повісити мене на найвищому дереві в цьому лісі.
— Та невже заприсягся? У такому разі, преподобний отче, вам, мабуть-таки, доведеться задовольнити його вимоги.
— Ви все жартуєте, — сказав пріор, розгубившись. — Я й сам неабиякий майстер вдалого жарту. Однак цей жарт триває вже цілу ніч, тож час його припинити.
— Я тепер так само серйозний, як чернець у сповідальні, — відповів Локслі. — Вам доведеться сплатити чималий викуп, сер пріор, бо в іншому разі ваша братія обиратиме собі нового настоятеля: ви вже не повернетеся до своєї пастви.
— Либонь, ви не християни! Як ви насмілюєтеся так говорити до духовної особи? — вигукнув пріор.
— Ми християни, аякже, і навіть тримаємо власного капелана, — відповів розбійник. — Покличте нашого веселого ченця, нехай виступить уперед і наведе поважному абатові доречні тексти щодо сьогоднішнього випадку.
Самітник, трохи протверезівши, напнув на свій зелений каптан чернечий балахон і, відшукавши у пам'яті кілька латинських фраз, колись завчених напам'ять, вийшов із юрби та мовив:
— Преподобний отче, deus facial salvam benignitatem vestram[70]! Ласкаво просимо в наші ліси!
— Це що за нечестивий маскарад? — запитав пріор. — Друже мій, якщо ти справді духовна особа, ти краще навчив би мене, як позбутися цих людей, ніж кривлятися та гримасувати, ніби ярмарковий танцівник.
— Воістину, преподобний отче, — відповів чернець, — я лише й знаю один спосіб, у який ти можеш звільнитися. Ми святкуємо сьогодні святого Андрія — тож збираємо десятину.
— Тільки не з церкви, сподіваюся, добрий брате мій? — запитав пріор.
— І з церкви, і з мирян, — відповів самітник, — а тому, сер пріор, tacite vobis amicos de Mammone iniquitatis — подружися з мамоною беззаконня, бо ніяка інша дружба тобі не допоможе.
— Люблю веселих мисливців, усім серцем люблю! — сказав пріор спокійніше. — Ну доволі, до чого ця суворість! Я й сам майстер ловецької справи, вмію сурмити в ріжок так гучно й чисто, що кожен дуб до мене озивається. Зі мною можна й м'якіше обійтися.
— Дайте йому ріжок — мовив Локслі, — нехай покаже своє мистецтво.
Пріор Еймер просурмив сигнал. Ватажок лише головою похитав.
— Сер пріор, — сказав він, — сурмити ти вмієш, але цим від нас не відскіпаєшся. Ми не можемо відпустити тебе на волю за одну музику.
— Годі, друже, — мовив абат невдоволено, — тобі, я бачу, важко догодити. Якщо вже мені доведеться послужити дияволу, скажи щиро: скільки ти бажаєш з мене взяти, щоб відпустити на всі чотири сторони без десятка конвоїрів?
— Чи не зробити так, — шепнув ватажкові загону його помічник, — щоб абат призначив викуп з єврея, а єврей нехай призначить, скільки взяти з абата?
— Ти хоч і безмозкий хлопець, а вигадав чудову штуку! — відповів Локслі. — Агов, юдею, ходи-но сюди! Поглянь, це преподобний отець Еймер, пріор заможного абатства в Жорво. Скажи, чи багато можна взяти з нього викупу? Я впевнений, що ти достеменно знаєш, які доходи має їхній монастир.
— О, ще б пак мені не знати, — сказав Ісак. — Я постійно веду торговельні справи з преподобними отцями, купую в них і пшеницю, і ячмінь, і різні плоди, а також багато вовни. О, це найбагатша обитель, і святі отці в себе в Жорво їдять ситно й п'ють солодкі вина. Якби в такого знедоленого бідняка, як я, було таке пристановище та ще й такі щорічні та щомісячні доходи, тоді я дав би багато золота й срібла в нагороду за своє звільнення з полону!
— Годі, собако! — вигукнув пріор. — Тобі, я гадаю, краще за всіх відомо, що ми дотепер у боргу за недобудований боковий вівтар до храму…
— І за доставку у ваші льохи постійних запасів гасконського вина торік, — перебив його єврей, — але це дрібниці.
— Що ти верзеш, нечестивий собако! — сказав пріор. — Якщо послухати його, то можна подумати, що наша свята братія заборгувала за вино, яке нам дозволяється пити propter necessitatem, et ad frigus depellendum[71]. Підлий юдей блюзнить проти святої церкви, а християни слухають і не зупинять його!
— Це все порожні балачки, — урвав його Локслі. — Ісак вирішить, скільки з нього здерти, щоб цілком не облупити шкіри.
— Шістсот крон, — відповів Ісак. — Цю суму поважний пріор цілком може сплатити вашій доблесній милості. Від цього він не розориться.
— Шістсот крон, — повторив поважно ватажок. — Гаразд, я задоволений. Ти справедливо вирішив, Ісаку. То, виходить, шістсот крон. Таке. рішення, сер пріор.
— Ухвалено, ухвалено! — полинув лемент розбійників. — Сам Соломон не міг би краще розсудити.
— Ти чув вирок, пріоре? — запитав ватажок.
— Чи ви не втратили глузду, добродії! — залементував пріор. — Де ж я візьму таку суму? Якщо я продам і дароносицю, і свічники з вівтаря, навряд чи виручу половину цієї суми! А для цього потрібно мені самому поїхати в Жорво. Втім, можете залишити в себе заручниками моїх двох ченців.
— Ну, на це не можна покладатися, — сказав ватажок. — Краще ти в нас залишайся, а ченців ми пошлемо по викуп. Ми голодом тебе не моритимемо: склянка вина та шматок запеченої дичини завжди до твоїх послуг, а якщо ти справжній мисливець, ми тобі покажемо таке полювання, якого ти й не бачив ніколи.
— Якщо ваша ласка, — втрутився Ісак, бажаючи заслужити милість розбійників, — я можу послати в Йорк по шість сотень крон, взявши їх позичково з довіреного мені капіталу, аби лише його високопреподобіє пан пріор погодився видати мені розписку.
— Розписку він тобі дасть, яку захочеш, Ісаку, — сказав Локслі, — і ти відразу сплатиш викуп і за пріора Еймера, і за себе.
— За себе! Отакої, доблесні добродії, — вигукнув єврей, — я навіки розорена людина! Справжнісінький жебрак: якщо я заплачу за себе, скажімо, п'ятдесят крон, мені доведеться старцювати.
— Ну, це нехай розсудить пріор, — заперечив ватажок.