В кухні стояла ніякова тиша. Мишкр мовчки пив молоко, зрідка витираючи рушником губи. Прохір курив, поглядав на Докійку. Потім він заговорив про хазяйство. Посидів ще з півгодини. Перед тим як іти спитав :
— Кирило Громов прийшов. Чув?
— Ні. Звідки він з'явився ?
— З червоних. Теж у Першій Кінній був2.
— Це він у, Мамонтова служив ?
— Він самий.
— Завзятий вояка був',— усміхнувся Мишко.
— Куди там ! На грабіж перший був. Легка в нього рука на де.
— Розказували про нього, ніби він полонених рубав2 немилосердно. За черевики солдатські вбивав. Уб'є — одними черевиками поживиться.
— Була така чутка,— підтвердив2 Прохір.
— Йому теж треба прощати ? — влесливо спитав Мишко.— Бог, мовляв, прощав ворогам і нам велів, чи як ?
— — Та це як сказати ... А що ти йому робитимеш ?
— Ну, я б зробив)...— Мишко примружив очі.— Я б йому так зробив, що він після цього й духу пустився б ! Та він від цього не втече. У Вешках Дончека є, вона його приголубить.
Прохір усміхнувся, сказав :
— Це таки правда, що горбатого могила виправить. Він і з Червоної Армії прийшов з грабованим добром. Моїй бабі його жінка хвалилася, що якесь там пальто жіноче їй приніс, скільки там платтів та іншого добра. Він у бригаді Маслака був і звідти подався додому. Не інакше він дезиком2 заявився, зброю з собою приніс.
— Яку зброю ? — зацікавився Мишко.
— Звісно яку : вкорочену карабінку, ну, наган, може ще лцонебудь.
— В Раду він ходив! реєструватись, не знаєш ?
Прохір засміявся, махнув рукою.
— Його туди и мотузком не затягнеш ! Мені так здається, що вів утік. Він не сьогодні — завтра з дому вшиється. От Кирило, по всьому видно, ще збирається воювати, а ти наї мене грішив. Ні, брат, я своє одвоював; наївся цього добра аж по зав'язку.
Прохір незабаром пішов. Трохи згодом вийшов у двір і Мишко. Докійка нагодувала дітей і тількищо' хотіла лягати, як увійшов Мишко. В руках він держав щось загорнуте в міш-.ковину.
— Куди тебе чорти носили ? — неласкаво спитала Докійка.
— Своє придане діставав;— беззлісно усміхнувся Мишко.
Він розмотав дбайливо запаковану гвинтівку, розпухлий
від патронів підсумок, наган і дві2 ручні гранати. Все це склав на лаву й обережно націдив у блюдце гасу.
— Звідки це ? — Докійка порухом брів показала на зброю.
— Моє, з фронту.
— А де ж ти його ховав?
— Де б не ховав, а от зберіг усе ділим.
— Он ти, виходить, який потайний... І не сказав нічого. Від жінки, й то ховаєшся ?
Мишко, з удаваною безтурботністю усміхаючись і явно запобігаючи, сказав*:
— І нащо тобі це було знати, Докійко ? Це діло не жіноче. Нехай воно — добро оце — лежить, воно, дівко, в хаті не зайве.
— А нащо ти його в хату приволік ? Ти ж законником став, усе знаєш ... А за це тобі не доведеться перед законом відповідати ?
Мишко став, суворий, сказав:
— Ти дурна! Коли Кирило Громові зброю приносить — це радянській владі на шкоду, а коли я приношу, то крім користі радянській владі від цього нічого не буде. Розумієш ти ? Перед ким же я можу відповідати ? Базікаєш ти бог знає що, . лягай, спи!
Він зробив єдино правильний на його думку висновок : коли вже білі недобитки приходять із' зброєю, то йому треба бути обачним. Він ретельно прочистив гвинтівку й наган, а вранці, тільки но почало світати, пішки подався у Вешенську.
Докійка, вкладаючи йому харчі в підсумок, з досадою і гіркістю вигукнула :
— Ти зі мною все ві мовчанки граєшся ! Скажи хоч, чи надовго йдеш і по якому ділу ? Що це за чорт, за таке життя ! Зібрався йти, і слова від нього не доб'єшся !.. Чоловік ти мені чи приший кобилі хвіст ?
— Іду у Вешки на комісію, що я тобі ще скажу ? Вернусь, тоді все взнаєш.
Придержуючи рукою підсумок, Мишко спустився до Дону, сів у баркас і швидко погнав його на— той бік. 3
... Повернувся в Татарський Мишко головою хутірського ревкому. Нашвидку поздоровкавшись із жінкою, сказав:
— Ну, тепер побачимо !
— Про що це ти ? — здивовано спитала Докійка.
— Все про те саме.
— Про що ?
— Головою мене призначили. Зрозуміла?
Докійка гірко сплеснула в долоні. Вона хотіла щось сказати, але Мишко не став її слухати, він поправив перед дзеркалом пасок на вилинялій захисній гімнастерці й пішов до Ради.
Головою ревкому з самої, зими був старий Міхеєв. Підсліпуватий і глухий, він як за повинність виконував свої обов'язки і з превеликою радістю дізнався від Кошового про те, що прийшла йому зміна.
— Ось папірці, соколику мій, ось хутірська печать, бери їх ради Христа,— говорив він з щирою радістю, хрестячись і потираючи руки.— Восьмий десяток мені, зроду на должності не був, а тут ось на старість довелося... Це саме ваше молоде діло, а мені куди вже там! І недобачу, і недочую ... Богу молитись пора, а мене головою призначили...
Мишко швидко переглянув розпорядження й накази, надіслані станичним ревкомом, спитав':
— Секретар де?
— Га?
— Е, чорт, секретар де, кажу ?
— Секлетар ? Жито сіє. Він, грім би його торохнув, на тиждень раз сюди заходить. Інший раз із станиці надійде бо-мага, яку треба прочитати, а його й з собаками не знайдеш. Так і лежить важна бомага кілька днів не читана. А з мене грамотій поганий, ой, поганий ! Насилу розписуюсь, а читати зовсім не вмію, тільки й можу, що печать ставити ..г
Зсунувши брови, Кошовий розглядав обшарпану кімнату ревкому, прикрашену одним стареньким, покрапаним мухами плакатом.
Старик так зрадів з несподіваного звільнення, що навіть наважився на жарт : передаючи Кошовому загорнуту в ганчірочку печать, сказав :
— От і все хутірське хазяйство, грошових сумів немає, а насіки отаманської за радянської влади мати не полагається. Якщо хочеш — свій дідівський костур можу віддати.— І простягнув, беззубо усміхаючись, відполіровану долонями ясенову палицю.
Але Кошовий не мав охоти жартувати. Ще раз він— оглянув жалюгідну кімнату ревкому, нахмурився і, зітхнувши, сказав*:
— Будемо вважати, діду, що справи від тебе я прийняв. Тепер котись відціля до бісової бабусі.— І виразно показав очима на двері.
А потім сів за стіл, широко розставив лікті й довго сидів самотній, зціпивши зуби, випнувши вперед нижню щелепу. Боже мій, яким же сукиним сином був він весь цей час, коли рився в землі, не підводячи голови й по — справжньому не дослухаючись до того, що діялось навкруги... Злий до краю на себе і на все навколишнє, Мишко встав зза столу, обсмикнув, гімнастерку, сказав, дивлячись у простір, не розціплюючи зубів :
—1 Я вам, голубчики, покажу, що таке радянська влада !
Двері він щільно причинив, накинувши ланцюжок на скобель, пішов через майдан додому. Коло церкви зустрів підлітка Обнізова, недбало кивнув йому головою, пройшов мимо і, раптом пройнятий здогадкою, обернувся, гукнув :
— Ей, Андрійку! Зажди но, йди сюди !
Білявий сором'язливий хлопчина мовчки підійшов до нього. Мишко, як дорослому, простягнув йому руку, спитав :
— Ти куди оце йшов ? На цей край ? Ну — ну, гуляєш, значить ? По ділу ? Ось що я тебе хочу спитати: ти, здається, у вищому початковому училищі вчився ? Вчився ? Це добре. А канцелярію ти знаєш ?
— Яку?
— Ну, звичайну. Всякі там входящі — виходящі знаєш ?
— Ти про що говориш, /товаришу Кошовий ?
— Ну, про папірці, які бувають. Ти це знаєш ? Ну, бувають виходящі, а бувають всякі інші.— Мишко невиразно поворушив пальцями і, не дожидаючи відповіді, твердо сказав : — Якщо не знаєш, потім вивчишся. Я зараз головою хутірського ревкому, а тебе — як грамотного хлопчину — призначаю секретарем. Іди в1 приміщення ревкому і стережи там діла, вони всі на столі лежать, а я незабаром повернуся. Зрозуміло ?
— Товаришу Кошовий !
Мишко махнув рукою, нетерпляче сказаві:
— Це ми потім з тобою побалакаємо, іди, займай должность.— І повільно, розмірним кроком пішов вулицею.
Вдома він надів нові шаровари, сунув у кишеню наган і, старанно поправляючи перед дзеркалом кашкет, сказав жінці:
— Піду тут в одне місце за ділом. Якщо хто буде питати, де, значить, голова,— скажи, що скоро повернеться.
Посада голови до дечого зобов'язувала ... Мишко йшов повільно й поважно ; хода його була така незвичайна, що дехто з хутірських, зустрівши його, спинявся і з усмішкою дивився йому вслід. Прохір Зиков, що зустрівся з ним у провулку,, з жартівливою шанобливістю позадкував до плоту, спитав :
— Та що це ти, Михайле? В будній день у все добре вирядився і йдеш виступці, як на параді... Чи не наново свататись ідеш ?
— Схоже на це,— відповів Мишко, значно стиснувши губи.
Коло воріт громов'ського базу він, не спиняючись, сунув руку в кишеню за кисетом, пильно оглянув широке подвір'я, розкидані по ньому будівлі, вікна" хати.
Мати Кирила Громова тількищо вийшла з сіней. Відкинувшись назад, вона несла таз дрібно нарізаного кормового гарбуза1. Мишко шанобливо поздоровкався з нею. Ступив1 на ганок.
— Дома Кирило, тітонько ?
— Дома, дома, заходь,—даючи дорогу, сказала старуха.
Мишко увійшов у темні' сіни, в півтемряві намацав ручку
коло дверей.
Кирило сам відчинив йому двері в кімнату, відступив на крок. Чисто поголений, усміхнений і трохи п'яний, ВІН ОГЛЯ-' нув Мишка коротким, вивчаючим поглядом, невимушено сказав :
— Іще один служивий! Заходь, Кошовий, сідай, гостем будеш... А ми тут випиваємо, так, по маленькій...
— Хліб сіль та солодка чарка,— Мишко потис руку, господареві, оглядаючи гостей, що сиділи за столом.
Він прийшов явно не до речі. Плечистий, незнайомий Михайлові козак, що розсівся на покуті, коротко й допитлива глянув на Кирила, відсунув: склянку. Ахваткін Семен, що сидів по той бік столу — далекий родич Коршунових, побачивши Михайла, нахмурився й одвів очі.
Господар запросив Михайла до столу.
— Дякую за запросини.
— Ні, ти сідай, не гордуй, випий з нами.
Мишко сів до столу. Беручи з рук господаря склянку з самогонкою, кивнув головою.
— З прибуттям тебе, Кириле Івановичу !
— Спасибі. А ти давно з армії ?
— Давно. Встиг обжитися.
— І обжитися й оженитися, кажуть, встиг ? Та чого ж ти кривиш душею ? Пий до дна !
— Не хочу. У мене до тебе діло є.
— Це вже ні! Це ти не балуйся ! Сьогодні я про діло не говорю. Сьогодні я гуляю з друзями. Якщо ти за ділом, приходь завтра.
Мишко встав зза столу,— спокійно усміхаючись, сказаві:
— Воно й діло дрібничкове, та негайне. Давай вийдем на хвилинку.
Кирило, погладжуючи старанно закручені чорні вуса, деякий час мовчав, потім уставі: 4
— Може, тут скажеш ? Чого ж мй будемо од компанії одбиватись ?
— Ні, давай вийдемо,— стримано, але наполегливо попрохав Мишко.
— Та вийди з ним, чого торгуєтесь' ? — сказа© незнайомий Мишкові плечистий козак.
Кирило неохоче пішов у кухню.