Його не видно. Я не вірю ні в світ, ні в гроші, ні в розвиток, ні в майбутнє цивілізації. Для того, щоб у людства появилося майбутнє, потрібні дуже великі зміни в порівнянні з тим, що існує тепер.
— І яким має бути справжнє майбутнє?
— Бог його знає! Живе щось у мені, суцільна плутанина і безмір люті. Але що воно насправді, не знаю.
— Сказати тобі? — вона глянула йому в обличчя. — Сказати тобі, що в тобі є такого, чого позбавлені інші мужчини і що може бути майбутнім? Сказати?
— Ну скажи, — відповів він.
— Це мужність твоєї власної ніжності, от що, коли ти кладеш руку Мені на сідниці і кажеш, що вони гарні.
На його обличчі зблиснула посмішка.
— Ти про це! — сказав він і замислився. — Еге ж! — сказав він. — Ти маєш рацію. Це справді суттєво. Це суттєво завжди. Те ж саме з чоловіками. Я маю спілкуватися з ними фізично, і від цього нікуди не дінешся. Я повинен відчувати їх тілом і відчувати до них якусь ніжність, навіть якщо готовий послати їх до чорта. Як казав Будда, це питання відчуття. Та навіть він соромився тілесного відчуття і тієї природної фізичної ніжності, а це щось найкраще, навіть між чоловіками, на справжній чоловічий лад. Це робить з них справжніх мужчин, бо інакше вони просто мавпи. Еге ж! Це дійсно ніжність, це відчуття жіночої плоті. Секс — по суті лиш дотик, наближений дотик. І саме дотику ми боїмося. Ми просто напівсвідомі себе і напівживі. Нам пора ожити і почати відчувати. Особливо англійцям треба зав'язати стосунки між собою, стосунки трохи делікатніші й трохи ніжніші. Така нагальна потреба.
Вона глянула на нього.
— Тоді чому ж ти мене боїшся? — запитала.
Перш ніж дати відповідь, він довго дивився на неї.
— Насправді, це — гроші і становище. Це світ, який у тобі.
— А хіба в мені немає ніжності? — вона запитала сумно.
Він подивився на неї потемнілими, відчуженими очима.
— А це, як і в мені, приходить і відходить.
— І ти не можеш повірити в її існування між тобою й мною? — вона занепокоєно дивилася на нього і побачила, як його обличчя враз пом'якшилося, скинуло свій панцир.
— Можливо! — сказав він. Обоє мовчали.
— Я хочу, щоб ти обняв мене, — сказала вона. — Я хочу почути від тебе слова радості, що ти матимеш дитину.
Вона була така приязна, така тепла й тужлива, що в нього все перевернулося всередині від потягу до неї.
— Може, підемо в мою кімнату, — сказав він. — Хоча це знову скандал.
Та вона помітила, як він знову забуває про світ, а на його обличчі з'являється м'який, чистий вираз ніжної пристрасті.
Вибираючи малолюдні вулиці, вони пройшли до площі Кобурґ, де він наймав кімнату на самому верху будинку, майже на горищі, в якій сам готував собі їжу на газовій плитці. Кімната була маленька, але пристойна й прибрана.
Вона роздягнулася догола і примусила його зробити те ж саме. Вона була така чарівна в першому м'якому розквіті своєї вагітності.
— Може, не треба тебе займати, — сказав він.
— Ні, — відповіла вона. — Люби мене. — Люби мене! Люби мене і скажи, що не розлучишся зі мною! Скажи, що ніколи не відпустиш мене нікуди й ні до кого!
Вона пригорнулася до нього, міцно притиснувшись до його стрункого дужого голого тіла, єдиного дому, який будь-коли знала.
— То я не відпущу тебе, — сказав він. — Якщо ти хочеш, я не відпущу тебе.
Він міцно обхопив її руками.
— І скажи, що ти радий дитині, — повторювала вона. — Поцілуй! Поцілуй мій живіт і скажи, ти радий, що вона там.
Але це для нього було важче.
— Мені страшно приводити на цей світ дітей, — сказав він. — Я так боюся за їхнє майбутнє.
— Але ти зачав її в мені. Будь до неї ніжний, і це стане її майбутнім. Поцілуй її!
Він здригнувся, адже почув правду. "Будь до неї ніжний, і це стане її майбутнім". Цієї миті він відчував гостру любов до цієї жінки. Він поцілував її живіт і пагорб Венери, щоб дістатися ближче до плоду в утробі.
— О, ти любиш мене! Ти любиш мене! — вона скрикнула, як колись, сліпо, невиразно, скрикнула в пориві кохання. І він м'яко занурився в неї, відчуваючи, як з нього в неї з полегшенням переливається потік ніжності, утворюючи між ними зв'язок співчуття.
І, занурившись у неї, він збагнув, що саме так він мусив зробити — звершити цей ніжний дотик, не втрачаючи своєї гордості, чи гідності, чи чоловічої цілісності. Зрештою, якщо у неї є гроші й засоби існування, а в нього їх немає, він мав би бути надто гордим і самозакоханим, щоб з цієї причини вбити свою ніжність до неї. "Я стою за тілесний зв'язок між людськими істотами, — він говорив собі, — і за ніжність. А вона моя пара. І це битва проти грошей, і машин, і мавпячої досконалої мертвотності світу. І в цій битві вона стоятиме коло мене. Богу дякувати, я знайшов жінку, котра зі мною, котра ніжна до мене й відчуває мене. Богу дякувати, вона не нахаба і не дурепа. Богу дякувати, вона лагідна, обізнана жінка". І, вивергаючи своє сім'я, він одночасно полинув до неї душею у ще пліднішому творчому діянні.
Тепер вона зовсім пересвідчилася, що вони не розлучаться. Але зоставалося визначити, як вони здійснять своє єднання.
— Ти ненавидиш Берту Коутс? — вона його запитала.
— Не нагадуй про неї.
— Ні! Дозволь мені говорити. Тому що колись ти любив її. І колись ти був таким же близьким з нею, як і зі мною. Тому ти повинен сказати мені. Хіба не жахливо так її ненавидіти, якщо колись ви були близькими? Чому так трапилося?
— Не знаю. Вона виставляла проти мене свою волю завжди, завжди, свою жахливу жіночу волю, свою свободу! Жахливу жіночу свободу, яка веде до скаженого бажання тероризувати когось! О, вона завжди виставляла проти мене свою свободу, немов бризкала в лице сірчаною кислотою.
— Але вона не вільна від тебе навіть тепер. Вона досі тебе любить?
— Ні, ні! Якщо вона не вільна від мене, то тільки тому, що в ній живе ця божевільна злість, вона мусить тероризувати мене.
— Та вона, мабуть, любить тебе.
— Ні! Ну, трохи любила, її тягло до мене. І, думаю, вона ненавиділа навіть цей потяг. Моментами вона любила мене. Але завжди повертала все назад і починала тероризувати мене. Її найглибше бажання було тероризувати мене, і ніщо не могло її змінити. З самого початку її воля була зловорожа.
— Але, можливо, вона відчувала, що ти не любиш її по-справжньому, і хотіла примусити тебе.
— О Боже, цей примус був зловорожий.
— Але ж ти не любив її по-справжньому? Ти вселив у неї цю зловорожість.
— Яким чином? Я почав. Почав її любити. Та вона завжди все це псувала. Ні, не варто про це говорити. Це був фатум, от що. І це була фатальна жінка. Цього останнього разу я мав би застрелити її, як стріляв горностая, якби таке дозволялося — шалена, навіжена фурія в образі жінки! Якби я міг її застрелити і припинити цей жах! Треба було б це узаконити. Коли жінка піддається власній волі, власній волі, спрямованій проти нього, тоді це страшно, тоді її зрештою треба застрелити.
— А чоловіків так само треба стріляти, якщо вони піддаються власній волі?
— Еге ж, так само! Та я маю спекатися її, інакше вона знову на мені повисне. Я хотів тобі сказати ось що. Мені треба розлучитися, коли це взагалі можливо. Отож нам треба поводитись обачно. Нас, тебе й мене, не повинні бачити разом. Я ніколи, ніколи не переживу, якщо вона застукає нас із тобою.
Коні поміркувала над його словами.
— Тоді ми не зможемо бути разом? — спитала вона.
— Тільки шість місяців чи біля того. Але, думаю, суд відбудеться у вересні, і тоді треба чекати до березня.
— Але ж дитина, мабуть, народиться в кінці лютого, — сказала вона.
Він мовчав.
— Хотів би я, щоб усі Кліфорди й Берти вимерли, — сказав він.
— Ти не надто до них доброзичливий, — сказала вона.
— Доброзичливий до них? Так, але найдоброзичливіше для них, мабуть, дати їм умерти. Вони не здатні жити. Вони тільки нищать життя. У них страшні душі. Смерть буде для них благо. От якби мені дозволили постріляти їх.
— Але ти не можеш таке зробити, — сказала вона.
— Однак хотів би! І з спокійнішим сумлінням, ніж коли стріляю ласицю. В ній хоча б є якась краса й своєрідність. Але їх безліч. О, я б їх постріляв.
— Тоді добре, що ти не наважуєшся цього зробити.
— Так.
Тепер Коні треба було багато чого обміркувати. Ясно, що він хотів звільнитися від Берти Коутс. І, певна річ, він мав рацію. Це підтверджувала остання вихватка Берти. Отож їй доведеться жити одній до весни. Можливо, вона зможе розлучитися з Кліфордом. Але як? Якщо назвати Мелорза, тоді кінець його власному розлученню. Як принизливо! Невже не можна поїхати геть у найдальший кінець світу і звільнитися від цього всього?
Не можна. В наші дні найдальші кінці світу лежать всього за п'ять хвилин від Черінґ Кросу. Поки існує радіо, немає найдальших кінців світу. Королі Дагомеї й тібетські лами слухають Лондон і Нью — Йорк.
Терпіння! Терпіння! Світ — простора й потворна плутанина механізмів, і треба великої обережності, щоб не заплутатися в ньому. Коні звірилася батькові.
— Розумієш, тату, він Кліфордів єґер, але служив офіцером в армії в Індії. Тільки він, як полковник К. Е. Флоренс, вирішив знову стати рядовим солдатом.
Однак сер Малколм не відчував симпатії до недолугого містицизму славетного К. Е. Флоренса. За його скромністю, він вважав, ховається самореклама. Все це скидалося на марнославство такого кшталту, яке найбільше зневажав сер Малколм — марнославство самоприниження.
— Звідки походить твій єґер? — запитав піп роздратовано.
— Він син шахтаря з Тевершела. Проте він цілком презентабельний.
Титулований художник розізлився ще дужче.
— Як на мене, щось на зразок золотошукача, — сказав він. — А ти явно чудова, зручна молота жила.
— Ні, тату. Все не так. Ти б зрозумів, якби побачив його. Він — мужчина. Кліфорд завжди не любив його за те, що йому бракувало покірності.
— Очевидно, у нього добрий нюх.
Сер Малколм найдужче боявся скандалу з приводу того, що його дочка завела інтриґу з єґерем. Він не мав нічого проти інтриґи, але був проти скандалу.
— Мені немає діла до цього чолов'яги. Він, бачу, зміг добре тебе обкрутити. Але, ради Бога, подумай про те, що підуть балачки. Подумай про свою мачуху, як вона це сприйме!
— Знаю, — сказала Коні. — Балачки — це жах, особливо коли живеш у світському товаристві. А йому так хочеться домогтися власного розлучення.