Мельхіор чув тріск і стукіт, жалюгідні хатини були приречені. Після довгого часу він нарешті натрапив на стіну, над його головою потріскували палаючі дрова. Це він дібрався до млина під валом, крила вітряка горіли. Десь тут повинна була бігти брукована дорога. Художник навпомацки пробирався крізь задушливий туман, і дійсно знайшов свій шлях. Мов пірнаючий з озера, Мельхіор виринув із диму й вогню, натрапивши на холодну й тверду основу кам'яної стіни. Він знову почув голоси, побачив постаті — інші біженці бігли в протилежному напрямку, лаялися, молилися, кашляли. Мельхіор біг далі, аж нікого не побачив, пробіг повз міський мур, де полум'я було лише багряно-жовтими мерехтливими факелами за темними будинками. Він глибоко зітхнув. Вечірнє повітря було їдким і прохолодним, пахло весняною травою, гноєм і споришем. Ошелешений від утоми, Мельхіор обіперся на стіну.
Опритомнів він від звуку дзвонів. Художник прислухався. З усіх куточків старого міста, що знаходиться під загрозою зникнення, дзвонили на тривогу, найгучнішим і найнаполегливішим був Великий Громмерт на вежі кафедрального собору. Від цього звуку в Мельхіорі прокинулися життєві сили. Він узяв себе в руки, хоч у нього боліли всі кінцівки. Кров на розідраній нозі вже засохла. Під високим склепінням невинного передсвітанкового неба горіло місто — де, як далеко? Подумки Мельхіор бачив, як тепер у кожній місцевості біля ровів і колодязів стоять напоготові люди, здатні оборонятися, чоловіки стоять напоготові біля колодязів та ровів. У неспокійному, мерехтливому світлі пожежі він бачив з-за оборонної стіни кутасті й важкі вежі міста, а над усім – височенну, струнку, як квітка, і, можливо, найбільш вразливу, нову вежу св. Андрія, яку збудував Кіліаан Бор. Розпачлива симпатія до її стрункої краси стискала його серце. Так ні, ні — гордість Кіліаана, мого друга, праця стількох людей і стількох років... Він був здивований, почувши власні ридання. Незважаючи на біль, він оббіг вогняну бурю, що ще лютувала під мурами. Тільки тепер крізь нерухомі дерева в садах навколо валу й за луками він помітив, що вітер ущух. Тепер, коли вже пізно, — з гіркотою подумав він.
Ієронім Босх, Віз сіна, фрагмент правої створки, 1510-1515, Музей Прадо, Мадрід
Нарешті він добрався до Брами Вафель; у темряві він побачив кілька найманих солдат, які стояли на варті.
— Де горить? — скрикнув він.
— Сподіваюся, — крикнув один із них у відповідь, — що ви живете не в кварталі ткачів... Комори з коноплею в полум'ї!
Мельхіор зібрав усі сили і побіг у місто. Поруч із Паддекенспад, де починалися вулиці та монастирські провулки, диму чи жару було небагато, але щось моторошне тремтіло в тихій аурі сутінків. Мельхіор слідкував за гомоном людських голосів — це був глибокий, пронизливий спів, сповнений тривоги й страху. Невдовзі він зустрів процесію ченців, що виходила з воріт якоїсь каплиці; попереду йшла пара братів, несучи на плечах старосвітську важку шафку; було ще досить видно, щоб Мельхіор бачив на ній тьмяну позолоту. Вони несуть реліквії вулицями, подумав він, можливо, вони сподіваються зупинити вогонь."Кіріє Елейсон"[45] невправного хору звучав глухо й страшно, коли прямував попереду нього до кварталу ткачів. Бажаючи обминути процесію, він побіг через якийсь сад і по мосту через Гусячу Калюжу, але через деякий час його наздогнала друга процесія — цього разу вона складалася з жінок. Це були черниці, терціарки та різноманітна збиранина жінок, дівчат і дітей, які, очевидно, благали сестер про заступництво. Дві черниці несли образ Мадонни без дашку і балдахіну; той блідо гойдався над жіночими головами, над плачем і молитвами.
Мельхіор обережно прослизнув крізь останні ряди покутниць, щоб дворами й садами, якими він не ходив, напевно, з дитинства, дістатися площі, де стояла колегія. Нарешті він побачив зблизька свою улюблену вежу, якій загрожувала небезпека. Могутнє ревіння Ґроммерта над його головою поглинуло все, як здавалося Мельхіору, — простір, небезпеку, молитви, скарги, навіть загрозу полум'я. Коли він наблизився, то побачив, що двері церкви широко відчинені. Усередині горіли всі свічки, жовте тремтливе світло тьмяніло на тлі жорстокого багрянця, що все ближче й ближче наближався у клаптиках і смугах на вечірньому небі.
Мельхіор пройшов через цвинтар, де багато людей, що молилися, лежали на могилах і голосно сповідали свої гріхи; між гулом Ґроммерта й людськими наріканнями з церкви лунали уривчасті уривки латинських пісень. У порталі вежі стояла випрямлена й сувора чорна постать — Філіп Хеннекін, з обличчям, покритому глибокими борознами, і капелюхом у руці.
Мельхіор мало не кинувся йому на шию. Через мить вони тримали одне одного в обіймах. Тоді Мельхіор вигукнув:
— Як далеко зайшов вогонь? Що робиться, щоб перекрити йому дорогу?
— Хати за Кокхальсом згоріли вщент, — відповів будівничий. — Зараз вогонь вирує в кварталі ткачів і рухається далі, до Мамре.
— Бондарські майстерні... ще більше дерева, — простогнав Мельхіор.
Хеннекін опустив очі.
— Цехові і квартальні старости розставляють людей біля колодязів, щоб допомагати... Парох і капітул вже півгодини перебувають у соборі, відправляючи особливу месу про порятунок міста.
Мельхіор досі не відпустив будівничого.
— Думаєш, кам'яниці витримають? — Задаючи запитання, він подумав: що таке тепер кам'яниця? Старий Еваріст теж був напівкам'яним, і я чув, як він упав. Підлоги, антаблемент, двері є і залишаться дерев'яними… — А наш собор, наша вежа? — запитав він.
Хеннекін підвів очі.
— Тож бачите... Стою тут на сторожі. Якщо вогонь прорветься сюди, я зроблю все можливе, щоб люди його загасили. — Раптом він заговорив різкіше, ніж зазвичай: — Бог може відвернути лихо. Вітер був занадто сильним. При такій бурі не було потреби розкладати на тому місці великодні вогнища. — Вони дивилися один на одного, не висловлюючи вголос своїх похмурих думок. Хеннекін узяв Мельхіора під руку. — Ви повинні піти додому, подивитися, як там виглядає ваш будинок; як справи у вашому місці, у вашому кварталі.
Мельхіор сумно посміхнувся.
— Капітан Ліевен Вальсхоорн сказав мені те ж саме. Ви маєте рацію, майстре Хеннекін, я мушу подбати про власний дім.
Він залишив будівничого на його посту і вирушив у зворотний шлях. Що він хотів врятувати? Чи взагалі хотів він щось врятувати? Чи не краще було б повернутися і зібрати людей, щоб захистити колегіальний собор з Хеннекіном від руїни? Він побачив, що його будинок і вулиця залишилися недоторканими, хоча з боку палаючого району зле сяйво котилося крізь хребти дахів, а невидимий пил попелу висів у повітрі й осідав на його губах. Навколо колодязя юрмилися люди, як солдати в очікуванні атаки, жінки з немовлятами на руках сиділи на порогах. Мельхіор лише глянув у той бік і пішов далі, туди, де шаліла пожежа.
Він підійшов до дренажної канави поблизу Площі Тесль, де віддалена пожежа світилася червоним сяйвом. Раптом підійшов загін чоловіків, один з них ткнув йому в руку відро: "Набери води", — наказав. "Вогонь наближається через вулицю Соллеболле...".
Мельхіор охоче нахилився в рів і, набравши каламутної води, передав відро далі й запитав:
— Чи можна буде зупинити вогонь?
— Ми робимо все, що можемо, — коротко відповів чоловік, який віддав йому наказ. — На Бондарській вулиці викопали поперечні рови і змусили вогонь зупинитися.
Скрізь навкруги стояли люди, черпали воду. Мельхіор впізнав декілька приятелів з кола Зелених Шапок, серед яких був скульптор Леонард; сльози текли по його обличчю, освітленому луною пожежі. Мельхіор спробував підійти до нього, але владний голос не дозволив: "Поспішай, давай відра!". І Мельхіор слухняно продовжував черпати, хоча канава була вже напівпорожня. Кам'яна втома сковувала його плечі й руки. Через короткий час там, звідки він черпав воду, залишився лише мул.
Голос старости командував: "На Гусячий Став!". Мельхіор з останнім відром осунувся на землю, вкритий багнюкою з ніг до голови. Хлопець вирвав у нього з рук відро і побіг далі. Мельхіор озирнувся, чи не побачить він десь ще Леонарда, але навколо нього вже не було ні душі. Як впав, він лежав тут нерухомо. За стінами вузької вулиці, де він лежав, йому було видно бачити сад, до якого увірвався вогонь. Він знав цей сад, він належав радникові Муйлплегу, якого він перед тим бачив на Міському Валу, коли той спостерігав за пасхальним вогнем. Мельхіор навіть упізнав велику яблуню; чорний, широко розгалужений силует стояв, як вартовий, на палаючому тлі. Мельхіор незворушно спостерігав, як чорний стовбур дерева повільно розгорається. Він заплющив очі, подвійний біль тіла й душі долав його.
Мельхіор, мабуть, задрімав. Коли він знову озирнувся, злісна сірчана жовтизна над його головою зробилася темно-фіолетовою. Він відповз від слизького, замуленого краю порожньої канави. Попереду, у перспективі вузької вулиці, він побачив вогняне дерево з багатьма гілками, яке зникало в білому жарі. Художник насилу підвівся й помчав дугою навколо палаючого саду й хвиль курної спеки. Він спіткнувся об спалене тіло — самотня тварина, що лежала поперек вулиці, собака чи теля, і вже біг далі; потрапив у зграю курей, що розбіглися й розлетілися, обсипані іскрами, що знайшли собі гнізда в їхньому пір'і. Наосліп вони летіли, кудкудакуючи, до водостоків дахів, до дерев, до всього, що обіцяло притулок. Одна із них у смертельному страху вчепилася в Мельхіорову руку й вимазала його руку теплими екскрементами. Він голосно закричав і струснув невинну птицю, тепер перетворену на нічну стригу, а потім помчав далі.
Минув Мамре; згоріли три молоді дубки, вогненний попіл ще звивався й тремтів. Позаду них стояв квартал ткачів у яскравому полум'ї. Мельхіор стояв із сотнями громадян і дивився на нестримне руйнування. Ймовірно, тут уже давно кинули будь-яке гасіння, блиск високих шиплячих вогняних язиків був таким, що опускалися руки. Вогняними контурами окреслювалися в згарищі останні будинки цієї частини міста, на очах глядачів руйнувалися вогняні привиди крокв, димарів і верстатів. Люди стояли нерухомо й ледь ворушилися, а постаті, що мчали, ніби щось діставали з полум'я — що це було, Мельхіор не бачив: мертве майно чи живих людей? Людей?..